SiteHeart  
 
   
Бібліотека Зарубіжна література - 7 клас Микола Гоголь "Тарас Бульба"

Микола Гоголь "Тарас Бульба"

(скорочено)

І

До Тараса Бульби приїхали сини, що навчалися в київській бурсі 32 

Це були два дужі молодці, що дивилися ще спідлоба, як недавно випущені семінаристи. Міцні, здорові обличчя їхні були вкриті першим пухом волосся, якого ще не торкалася бритва.

І батько з сином, замість привітання після давньої розлуки, почали садити один одному стусани і в боки, і в поперек, і в груди, то відступаючи і оглядаючись, то знов наступаючи.

- Дивіться, добрі люди: здурів старий зовсім з'їхав з глузду! - казала бліда, худорлява й добра мати їх, що стояла коло порога і не встигла ще обняти ненаглядних дітей своїх. - Діти приїхали додому, більше року їх не бачили, а він задумав не знати що: навкулачки битися.

- Не слухай, синку, матері: вона - баба, вона нічого не знає. Які вам пестощі? Ваші пестощі - чисте поле та добрий кінь: ось ваші пестощі! А бачите ось цю шаблю? Ось ваша мати! То все дурниці, чим набивають голови ваші: і академія і всі ті книжки, букварі та філософія, все це казна-що, плював я на все це!

І вирішив Тарас, що завтра повезе своїх синів у Січ.

Бульба з нагоди приїзду синів звелів скликати всіх сотників і всю полкову старшину, хто тільки був на місці; і коли прийшли двоє з них та осавул Дмитро Товкач, старий його товариш, він їм зразу ж показав синів, кажучи: «ось дивіться, які молодці! На Січ їх незабаром пошлю». Гості привітали і Бульбу, і обох юнаків і сказали їм, що добре діло роблять і що нема кращої науки для юнака, як 3апорозька Січ...

Тарас був одним із корінних, старих полковників. Любив просте життя козаків і вважав ворогами тих, хто схилився на варшавський бік.

Бульба був упертий страшенно. Це був один із тих характерів які могли виникнути тільки в тяжке XV століття в напівкочовому кутку Європи, коли вся південна первобутна Росія, покинута своїми князями, була спустошена, випалена дощенту невпинними наскоками монгольських хижаків; коли, втративши хату й притулок, стала тут відважною людина; коли на пожарищах, перед грізними сусідами і повсякчасною небезпекою, селилась вона і звикала дивитися їм просто у вічі, відучившись знати, чи є якийсь страх у світі; коли бойове полум'я охопило здавна мирний слов'янський дух і завелося козацтво - широкий, розгульний нахил руської натури, - і коли всі надріччя, перевози, прибережні пологі й вигідні місця засіялися козаками, яким і ліку ніхто не знав, і сміливі товариші яких мали право відповідати султанові, що побажав знати про число їх: «Хто їх знає! У нас їх розкидано по всьому степу: що байрак, то козак». Це був справді надзвичайний вияв руської сили: його викресало з народних грудей кресало лиха. Замість колишніх уділів, дрібних містечок, наповнених псарями й ловчими, замість ворогуючих і торгуючих містами дрібних князів виникли грізні селища, курені й околиці, об'єднані спільною небезпекою й ненавистю проти нехристиянських хижаків. Уже відомо всім з історії , як їх вічна боротьба і неспокійне життя врятували Європу від цих невпинних наскоків, що загрожували їй зруйнуванням.

Тепер старий Тарас тішив себе заздалегідь думкою, як він з'явиться з двома синами своїми на Січ і скаже: «Ось погляньте, яких я молодців привів до вас!»; як покаже їх усім старим, загартованим у боях товаришам; як подивиться на перші подвиги їх у військовій науці та бенкетуванні, яке вважав теж за одне з головних достоїнств лицаря. Він спочатку хотів був вирядити їх самих. Та коли побачив їхню свіжість, рослість, могутню тілесну красу, спалахнув вояцький дух його, і він другого ж дня вирішив їхати з ними сам, хоч необхідністю для цього була єдина тільки вперта воля. Він уже клопотався і давав накази, вибирав коней і збрую для молодих синів, навідувався і до стайні, і до комор, відібрав слуг, що мали завтра з ними їхати. Осавулові Товкачу передав свою владу разом з твердим наказом прибути зразу ж з усім полком, як тільки він подасть із Січі яку-небудь вість.

Одна бідна мати не спала.

Вона припала до узголів'я любих синів своїх, що лежали поряд; вона розчісувала гребінцем їхні молоді, безладно покошлані кучері й змочувала їх слізьми; вона дивилася на них уся, дивилася всіма почуттями, вся перетворилася в один зір і не могла надивитися. Вона вигодувала їх власною груддю, вона зростила, виплекала їх - і тільки на одну мить бачить їх перед собою. «Сини мої, сини мої милі! що буде з вами? Що жде вас?» - казала вона, і сльози спинилися в зморшках, які змінили прекрасне колись її обличчя.

Першим прокинувся Тарас, розбудив синів і отримавши благословення матері, вони вирушили в дорогу.

ІІ

...Їх віддали на дванадцятім році до Київської академії, бо вся поважна старшина того часу вважала за необхідне дати виховання своїм дітям, хоч робилося це для того, щоб потім зовсім забути його. Вони тоді були, як усі, хто вступав до бурси, дикі, виховані на волі, і там уже вони звичайно трохи шліфувалися та набирали чогось спільного, що робило їх схожими один на одного. Старший, Остап, почав з того свій шлях, що першого ще року втік. Його завернули, відшмагали тяжко й посадили за книжку. Чотири рази закопував він свого букваря в землю, і чотири рази, вибивши його немилосердно, купували йому нового. Та, безперечно, він би зробив те саме і вп'яте, якби батько не дав йому урочистої обіцянки продержати йога в монастирських служках цілих двадцять років і не заприсягнувся наперед, що він не побачить 3апорожжя повік, якщо не вивчиться в академії всіх наук... Остап Бульба, хоч почав дуже старанно вчитися логіки і навіть богослов'я, 33  ніяк не уникав невблаганних різок. Природна річ, що все це мусило якось вплинути на характер і надати йому твердості, якою завжди відзначались козаки. Остапа вважали завжди одним з найкращих товаришів. Він рідко верховодив іншими в зухвалих витівках - обнести чужий садок чи город, та зате він був завжди одним з перших, що підходили під прапор заповзятливого бурсака, і ніколи, ні в якому разі, не виказував своїх товаришів. Ніякі канчуки й різки не могли примусити його це зробити. Був він суворий до інших спокус, крім війни та веселої гульні; принаймні в школі майже про інше не думав. Він був прямодушний з рівними. Він був добрий у такій мірі, в якій тільки можна було бути з такою вдачею.

Менший брат його, Андрій, мав почуття трохи живіші і якось більш розвинені. Учився він охочіше і без напруження, з яким звичайно береться до науки важка й сильна вдача. Він був винахідливіший, ніж його брат; частіше бував верховодою в досить небезпечних витівках, і часом, за допомогою винахідливого розуму свого, вмів викручуватися від кари, тоді як брат його Остап, облишивши всяке старання, скидав з себе свитку й лягав долі, зовсім не думаючи про те, щоб просити помилування. Він теж кипів жадобою подвигу, але разом з тим душа його була приступна й для інших почуттів. Потреба кохання спалахнула в ньому гостро, коли він перейшов за вісімнадцять poків. Жінка частіше почала уявлятися в гарячих мріях його; він, слухаючи філософські диспути, бачив її кожну мить, свіжу, чорнооку, ніжну.

...Через три дні після цього вони були вже недалеко від місця, що було предметом їхньої подорожі. В повітрі раптом похолодало; вони відчули близькість Дніпра. Он він виблискує вдалині й темною смугою відділився від обрію. Він віяв холодними хвилями й стелився ближче, ближче й нарешті охопив половину всієї поверхні землі. Це було те місце Дніпра, де він, доти здавлений порогами, брав-таки своє й шумів, як море, розлившись на волі; де кинуті в середину його острови витісняли його ще далі з берегів, і хвилі його слалися широко по землі, не натрапляючи ні на скелі, ні на гори. Козаки позлазили з коней своїх, зійшли на пором і через три години плавання були вже коло берегів острова Хортиці, де була тоді Січ, що так часто міняла свій осідок.

Нарешті вони минули передмістя й побачили кілька розкиданих куренів, укритих дерном або, по-татарському, повстю. Біля деяких були гармати. Ніде не видно було огорожі або тих низеньких будиночків з піддашшями на низеньких дерев'яних стовпчиках, що були в передмісті. Невеликий вал та засіка, що їx зовсім ніхто не охороняв, свідчили про страшенну безтурботність. Кілька дужих запорожців, лежачи з люльками в зубах на самій дорозі, подивилися на них досить байдуже і не рушили з місця. Тарас обережно проїхав з синами проміж них, сказавши: «3дорові були, панове! » - «3дорові були й ви!» - відповіли запорожці. Скрізь по всьому полю мальовничими купками рясніли люди. З смаглявих облич видно було, що всі вони були загартовані в битвах, зазнали всяких знегод. Так ось вона, Січ! Ось те гніздо, звідки вилітають усі ті горді й дужі, як леви! Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Україну.

ІІІ

Вже з тиждень Тарас Бульба жив із синами своїми на Січі...

Остапові й Андрієві здалося надзвичайно дивним, що при них уже приходила на січ сила-силенна народу, і хоч би хто-небудь спитав їх: звідки вони, хто вони і як їх звуть. Вони приходили сюди, ніби поверталися до своєї власної домівки, звідки тільки за годину перед тим вийшли. Прибулий з'являвся тільки до кошового, який звичайно казав:

- Здоров будь! Що, в Христа віруєш?

- Вірую! - відповідав прибулий.

- І в трійцю святу віруєш?

- Вірую!

- І до церкви ходиш?

- Ходжу.

- Ану, перехрестись!

Прибулий хрестився.

- Ну то добре! - відповідав кошовий, - іди ж до котрого сам знаєш куреня.

На цьому й кінчалася вся церемонія.

Брати здобули собі добре ім'я серед козаків. Згідно з козацькими звичаями вибрали нового кошового і старшину. На другий день козаки вирушили в похід.

Запорожці пишуть листа до турецького султана

V

Незабаром весь польський південний захід став жертвою страху. Скрізь пройшли чутки: «Запорожці!.. показалися запорожці..» все, що могло рятуватись, рятувалося.

Андрій весь поринув у чарівну музику куль і мечів. Він не знав, що то значить обмірковувати, чи розраховувати, чи міряти заздалегідь свою й чужу силу. Шалену насолоду й захват вбачав він у битві: щось бенкетне ввижалося йому в ті хвилини, коли розпалиться в людини голова, в очах усе миготить і сплутується, летять голови, з громом падають на землю коні, а він мчить, як п'яний, серед свисту куль, серед шабельного блиску і завдає всім ударів і не чує завданих йому. Не раз дивувався старий Тарас, бачачи, як Андрій, спонукуваний самим тільки запальним захватом, кидався на те, на що ніколи не зважився б спокійний і розумний, та одним шаленим наскоком своїм чинив такі чудеса, з яких не могли не здивуватися бувалі в боях. Дивувався старий Тарас і казав:

- І це добрий - ворог би не взяв його! - вояка! Не Остап, а добрий, добрий теж вояка!

Військо вирішило йти просто на місто Дубно, де, як ходили чутки, було багато скарбу й багатих обивателів. 3а півтори доби похід було зроблено, і запорожці показалися перед містом. Жителі вирішили оборонятися до останніх сил і змоги і краще воліли вмерти на майданах та вулицях перед своїми порогами, ніж пустити ворога в домівки.

Запорожці взяли місто в облогу. Час йшов...

Та скоро запорожці почали потроху нудитися від бездіяльності... Молодим, і особливо синам Тараса Бульби, не подобалось таке життя. Андрій помітно нудьгував.

Дрімаючи, Андрій побачив постать, яка зацікавила його. Це була служниця панночки, воєводиної дочки. Він познайомився з нею в Києві два роки тому. Як виявилось пізніше, саме вона послала служницю до Андрія, щоб той допоміг їй, та її сім'ї харчами. Андрій і татарка пробираються в місто. Коли Андрій опинився за межами муру, то побачив ті страждання, голод і смерть, які охопили місто. Тут він зустрів і її. Коли він побачив свою кохану, то здавалося, ніби вся постать її хотіла кинутися до нього і враз спинилася. І він теж стояв вражений перед нею. Не такою мріяв він її бачити: це була не вона, не та, яку він знав перше; нічого в ній не було схожого на ту, але вдвоє прекрасніша й чарівніша була вона тепер, ніж перше. Тоді було в ній щось недокінчене, недовершене, тепер це був витвір, якому художник дав останній удар пензля. Та була чарівна, легковажна дівчина; ця була красуня - жінка у всій розквітлій красі своїй. Повне почуття світилося в її зведених очах, не уривки, не натяки на почуття, а все почуття. Ще сльози не встигли в них висохнути і оповили їx блискучою вологою, що проймала душу. Груди, шия й плечі вмістилися в ті прекрасні межі, які призначені цілком розвиненій красуні; волосся, що перше падало легкими кучерями на обличчя її, тепер обернулося на густу розкішну косу, частину якої було підібрано, а частина розкидалась по всій довжині руки і тонким, довгим, прекрасно зігнутим волоссям спадала на груди. Здавалося, всі до одної змінилися риси її. Даремно силкувався він відшукати в них бодай одну з тих, які носилися в його пам'яті, - жодної!

Потім хотіла щось сказати і раптом спинилась і згадала, що іншим призначенням ведеться лицар, що батько, брати і вся вітчизна його стоять позад нього суворими месниками, що страшні запорожці, які обложили місто, що на люту смерть приречені всі вони зі своїм містом... І очі її раптом налилися слізьми; швидко вона схопила хустку, вишивану шовками, накинула її собі на обличчя, і хустка за хвилину стала вся мокра; і довго сиділа, закинувши назад свою прекрасну голову, закусивши білосніжними зубами свою прекрасну нижню губу, - ніби раптом відчувши якийсь укус отруйної змії, - і не здіймаючи з обличчя хустки, щоб не бачив він її тяжкого смутку.

- Скажи мені одне слово! - сказав Андрій і взяв її за атласну руку. Іскристий вогонь пробіг по жилах його від цього дотику, і тис він руку, що лежала нечуло в руці його...

- Не обманюй, лицарю, ні себе, ні мене, - казала вона, хитаючи тихо прекрасною головою своєю, і на велике моє горе, знаю дуже добре, що тобі не можна кохати мене; і знаю я, який обов'язок і заповіт твій: тебе кличуть батько, товариші, вітчизна, а ми - вороги тобі.

- А що мені батько, товариші і вітчизна? - сказав Андрій, струснувши поривисто головою і випроставши весь стрункий, як надрічковий осокір, стан свій. - Тож коли так, то ось що: нема в мене нікого! Нікого, нікого! - повторив він тим самим голосом, супроводжуючи його тим рухом руки, з яким стійкий, незламний козак виявляє рішучість на діло, нечуване й неможливе для іншого. - хто сказав, що моя вітчизна Україна? Хто дав мені її за вітчизну? Вітчизна є те, чого шукає душа наша, що миліше для неї над усе. Вітчизна моя - ти! Ось моя вітчизна! І понесу я вітчизну цю в серці моїм, понесу її, поки стане мого віку, і подивлюсь я, нехай хто-небудь з козаків вирве її звідти! І все, що тільки є, продам, віддам, погублю за таку вітчизну! В цей час вбігла татарочка і сповістила, що місто врятоване. Прийшла підмога з продуктами.

І загинув козак! Пропав для всього козацького лицарства! Не бачити йому більше ні Запорожжя, ні батьківських хуторів своїх, ні церкви Божої! Україні теж не бачити найхоробрішого з своїх дітей, що взялися боронити її. Вирве старий Тарас сивий жмут волосся з своєї чуприни й прокляне і день, і годину, коли породив на ганьбу собі такого сина.

VIII

Ще сонце не дійшло до половини неба, як усі запорожці зібралися в коло. З січі прийшла вість, що татари під час відсутності козаків пограбували в ній усе, викопали скарб, який у cxoві тримали козаки під землею, перебили й забрали в полон усіх, хто залишався, і з усіма забраними гуртами й табунами подалися просто до Перекопу. Один тільки козак, Максим Голодуха, вирвався дорогою з татарських рук, заколов мурзу, одв'язав у нього мішок з цехінами і на татарському коні, в татарській одежі, півтора дня та дві ночі тікав від погоні, загнав на смерть коня, пересів по дорозі на другого, загнав і того, і вже на третьому приїхав у запорозький табір, дізнавшись по дорозі, що запорожці були під Дубном. Тільки й устиг сповістити він, що скоїлося таке лихо. Навіть найстаріший в усьому запорізькому війську козак – Касян Бовдюг, який був у пошані серед козаків, теж вирішив воювати.

Прийшла черга й мені сказати слово, пани-браття! - так він почав. - Послухайте, діти, старого. Мудро сказав кошовий; і, як голова козацького війська, що повинен оберігати його й дбати про військовий скарб, мудрішого нічого він не міг сказати. От що! Це хай буде перше моє слово! А от послухайте моє друге слово: велику правду сказав і Тарас-полковник, дай Боже йому довгого віку, і щоб таких полковників було більше на Україні! Перший обов'язок і перша честь козака є додержати товариства. Скільки живу я на віку, не чув я, пани-браття, щоб козак покинув де чи продав як-небудь свого товариша. і ті і ті нам товариші; менше їх чи більше - однаково, всі товариші, всі нам дорогі. То ось яке моє слово: ті, кому милі захоплені татарами, нехай рушають за татарами, а кому милі полонені ляхами і не хочеться покидати справедливого діла, нехай зостаються. Кошовий з обов'язку піде з одною половиною за татарами, а друга половина обере собі наказного отамана. А наказним отаманом, коли хочете послухати білої голови, не годиться бути нікому іншому, як тільки одному Тapacoві Бульбі. Нема з нас нікого рівного йому в доблесті.

IX

Мешканці міста дізналися про розподіл козацького війська і поляки готувались до бою. Поляки розпочали наступ.

...- А що, панове? - сказав Тарас, перегукнувшися з курінними. - Є ще порох у порохівницях? Чи не ослабла козацька сила? Чи не гнуться козаки?

Козаки помітили, що куля наздогнала Бовдюга і попала в саме серце. Загинуло багато славних козаків.

- Є ще, батьку, порох у порохівницях. Не ослабла ще козацька сила: ще не гнуться козаки.!

І рвонулися знову козаки так, ніби й втрат ніяких не зазнали... Скрізь тікали й ховалися розбиті ляхи. «ну, ні, ще не зовсім перемога!» - сказав Тарас, дивлячись на міські мури, і сказав він правду.

Розчинилася брама, і вилетів звідти гусарський полк, краса всіх кінних полків. Під усіма вершниками були всі, як один, бурі аргамаки. 34  Попереду інших мчав лицар, від усіх меткіший, за всіх вродливіший. Так і летіло чорне волосся з-під мідної його шапки; маяв зав'язаний на руці дорогий шарф, вишитий руками першої красуні. Так і оторопів Тарас, коли побачив, що це був Андрій. А він тим часом, охоплений палом і жаром битви, жадаючи заслужити пов'язаний на руку дарунок, помчав, як молодий хорт, найкращий, найбистріший і наймолодший від усіх у зграї. Атукнув на нього досвідчений мисливець - і він помчав, пустивши прямою риссю в повітрі свої ноги, весь похилившись набік усім тілом, зриваючи сніг десять разів випереджаючи самого зайця в запалі свого бігу. Спинився старий Тарас і дивився на те, як він чистив перед собою дорогу, розгонив, рубав і сипав удари направо й наліво. Не витерпів Тарас і закричав: «Як?. Своїх?. Своїх, чортів сину, своїх б'єш..» Та Андрій не бачив, хто перед ним був, свої чи інші які; нічого не бачив він. Кучері, кучері він бачив, довгі, довгі кучері, і подібні до річкового лебедя груди, і сніжну шию, і плечі, і все, що створено для безумних поцілунків.

«Гей, хлоп'ята! Заманіть мені тільки його до лісу, заманіть мені тільки його!» - гукав Тарас. І зголосилося ту ж мить тридцять найбистріших козаків заманити його.

Оглянувся Андрій: перед ним Тарас! Затрясся він усім тілом і раптом зблід...

Так школяр, необачно зачепивши свого товариша і діставши від того лінійкою по лобі, спалахує, як огонь, несамовитий вискакує з лавки й женеться за зляканим товаришем своїм, готовий розірвати його на шматки, і раптом наштовхується на вчителя, що входить у клас: вмить ущухає несамовитий порив і спадає безсила лють. Подібно до цього, в одну мить пропав, ніби й не було його зовсім, гнів Андрія. Бачив він перед собою самого тільки страшного батька.

- Ну, що ж тепер ми будемо робити? - сказав Тарас, дивлячись просто йому у вічі.

Та нічого не міг на те сказати Андрій і стояв, втупивши в землю очі.

- Що, синку, помогли тобі твої ляхи?

Андрій стояв не відповідаючи.

- Так продати? Продати віpy? Продати своїх? Стій же, злазь з коня!

Покірно, як дитина, зліз він з коня й спинився ні живий ні мертвий перед Тарасом.

- Стій і не ворушись! Я тебе породив, я тебе і вб'ю! Сказав Тарас і, відступивши крок назад, зняв з плеча рушницю.

Білий, як полотно, був Андрій; видно було, як тихо ворушилися уста його і як він вимовляв чиєсь ім'я; та не було це ім'я вітчизни, чи матері, чи братів - це було ім'я прекрасної полячки. Тарас вистрілив.

Як хлібний колос, підрізаний серпом, як молоде ягня, відчувши під серцем смертельне залізо, звісив він голову й повалився на траву, не мовивши жодного слова.

В цей час підбіг Остап. І побачив мертвого брата. Він не повірив своїм очам. Не хотів вірити, що батько його вбив. І не встигнули вийти з лісу, як на Остапа напало шестеро вояків.

«Добре, синку.. Добре, Остапе.. - кричав Тарас. - Ось я слідом за тобою!..» а сам усе відбивався од нападників. Рубає й б'ється Тарас, сипле гостинці тому й іншому на голову, а сам дивиться вперед, на Остапа, і бачить, що вже знову зітнулося з Остапом мало не восьмеро разом. «Остапе!.. Остапе, не піддавайся!» але вже перемагають Остапа; вже один накинув йому на шию аркан, уже в'яжуть, уже беруть Остапа. «Ех, Остапе, Остапе.. - кричав Тарас, пробиваючись до нього, рубаючи на капусту всіх на своєму шляху. Ех, Остапе, Остапе..» та як важким каменем ударило його самого в ту ж хвилину. Все закрутилося й перевернулося в очах його. На мить змішано блиснули перед ним голови, списи, дим, виблиски вогню, гілля дерев з листям, що майнуло перед самими його очима. І гримнувся він, як підрубаний дуб, на землю. І туман повив йому очі.

Х

Отямився Тарас, наче після важкого сну. І невдовзі дізнався, що Остап потрапив в полон. При допомозі жида Янкеля, Тарас потрапляє до Варшави. І дізнається, що саме на цьому майдані мають стратити його сина та інших козаків. Раптом Тарас почув: “Ведуть!!!”. З'явився натовп, а попереду всіх йшов Остап.

ХІ

...Що відчув старий Тарас, коли побачив свого Остапа? Що було тоді в його серці? Він дивився на нього з юрби і не пропустив жодного руху його. Вони підійшли вже до місця кари. Остап зупинився. Йому першому належало випити цю тяжку чашу. Він глянув на своїх, підняв руку вгору і промовив голосно:

- Дай же, Боже, щоб усі, які тут стоять, єретики, не почули, нечестиві, як мучиться християнин! Щоб жоден з нас не промовив ні одного слова!

Після цього він підійшов до ешафота.

- Добре, синку, добре! - сказав тихо Бульба і похилив на груди свою сиву голову.

Кат зірвав з нього старе лахміття; йому прив'язали руки й ноги в навмисне зроблені станки, і...

Остап терпів муки й катування, як велетень. Ні крику, ні стогону не було чути навіть тоді, коли стали перебивати йому на руках і ногах кістки, коли жахливий xpycкіт їx почули серед мертвої юрби найдальші глядачі, коли панянки одвернули очі свої, - ніщо, схоже на стогін, не вирвалося з уст його, не здригнулося обличчя його. Тарас стояв у юрбі, понуривши голову і в той же час гордо звівши очі, і тільки схвально говорив: «добре, синку, добре!»

Та коли підвели його до останніх смертних мук, здавалося, нібито стала підупадати його сила. І повів він очима круг себе: Боже, все невідомі, все чужі обличчя! Хоч би хто-небудь із рідних був при його смерті і він не xoтів би чути ридань та жалів слабкої матері чи несамовитого голосіння дружини, що рве на собі волосся та б'є себе в білі груди; хотів би він тепер побачити твердого мужа, який би розумним словом освіжив його і втішив перед сконом. І підупав він силою й вигукнув у душевній немочі:

- Батьку! Де ти? Чи чуєш ти?

- Чую! - пролунало серед мертвої тиші, і весь мільйон народу воднораз здригнувся.

ХІІ

Знайшовся слід Тapacів. Сто двадцять тисяч козацького війська з'явилося на кордонах України. Це вже не була яка-небудь мала частина чи загін, що виступав на здобич або навздогін за татарами. Ні, піднялася вся нація, бо урвався терпець народові, - піднялася помститися за наругу над правами своїми, за ганебну зневагу своїх звичаїв... Звідусіль піднялися козаки: від Чигирина, від Переяслава, від Батурина, від Глухова, від низової сторони Дніпрової й від усіх його берегів та островів. Без ліку коні і незліченні табори возів тяглися полями. І між тими козаками, між тими вісьмома полками найдобірніший з усіх був один полк, і полк той очолював Тарас Бульба. Все давало йому перевагу перед іншими: і похилий вік, і досвідченість, і вміння керувати своїм військом, і найсильніша за всіх ненависть до ворогів...

Коронний гетьман Микола Потоцький був дуже слабкий.

Вгодився гетьман разом з полковниками відпустити Потоцького, взявши з нього святу присягу залишити вільними всі християнські церкви, забути стару ворожнечу й не чинити ніякої кривди козацькому воїнству. Один тільки полковник не пристав на такий мир. Той один був Тарас. Вирвав він жмут волосся з голови своєї й скрикнув:

- Гей, гетьмане й полковники! Не зробіть такого бабського діла! Не вірте ляхам: продадуть псяюхи!

А коли полковий писар подав умову і гетьман приклав свою владну руку, він зняв з себе чистий булат, дорогу турецьку шаблю з найкращого заліза, розламав її надвоє, як тріску, і кинув далеко в різні боки обидва кінці, сказавши:

- Прощайте ж! Як двом кінцям цього палаша не з'єднатися в одно і не скласти цілої шаблі, так і нам, товариство, більше не бачитися на цьому світі. Не забудьте ж прощального мого слова (тут голос його виріс, піднявся вище, набув незнаної сили, - і збентежилися всі від пророчих слів): перед смертною годиною своєю ви згадаєте мене! Думаєте, купили спокій і мир; думаєте, панувати станете? Будете панувати іншим пануванням: здеруть з твоєї голови, гетьмане, шкіру, наб'ють її гречаною половою, і довго будуть бачити її по всіх ярмарках! Не вдержите й ви, панове, голів своїх! Загинете у вогких льохах, замуровані в кам'яні мури, коли вас раніш, як баранів, не зварять усіх живими в казанах!

- А ви, хлопці! - казав він далі, повернувшись до своїх, - хто з вас хоче вмирати своєю смертю - не по запічках та бабських лежанках, не п'яними під тином коло шинку, як те стерво, а чесною, козацькою смертю, всім на одній постелі, як молодий з молодою? Чи, може, хочете вернутися додому, та обернутися на недовірків, та возити на своїх спинах польських ксьондзів?

- За тобою, пане полковнику! За тобою! - скрикнули всі, що були в тарасовому полку; і до них перебігло чимало інших.

А Тарас гуляв по всій Польщі із своїм полком, випалив вісімнадцять містечок, близько сорока костьолів і вже доходив до Кракова. Багато перебив він усякої шляхти, розграбував найбагатші і найкращі замки; порозпечатували й порозливали по землі козаки сторічні меди й вина, що дбайливо зберігалися в панських льохах; порубали й попалили дорогі сукна, одіж та інше добро, яке знаходили в коморах. «Нічого не жалійте! - примовляв Тарас... – це вам, вражі ляхи, поминки по Остапові» ...

І такі поминки по Остапові справляв він у кожному селищі, поки польський уряд не побачив, що вчинки Тapacoві були щось більше, ніж звичайне розбишацтво, і тому ж таки Потоцькому доручено було з п'ятьма полками неодмінно впіймати Тapacа.

І присудили, з гетьманського дозволу, спалити його живого на очах у всіх. Тут же стояло голе дерево, верх якого розбило громом.

Прип'яли його залізними ланцюгами до стовбура, цвяхами прибили йому руки і, піднявши його вище, щоб звідусіль було видно козака, заходилися тут-таки розпалювати під деревом багаття. Та не на багаття дивився Тарас, не про вогонь він думав, яким збиралися палити його; дивився він, сердешний, у той бік, де відстрілювались козаки: йому з висоти все було видно, як на долоні.

- Займайте, хлопці, займайте скоріш, - гукав він, - гіpкy, що за лісом: туди не підступлять вони!

Але вітep не доніс його слів.

- От пропадуть, пропадуть ні за що! – промовив він з одчаєм і глянув униз, де зблискував Дністер. Радість блиснула в очах його.

- До берега! До берега, хлопці! Спускайтесь попід гору стежкою, що йде ліворуч. Коло берега човни стоять, всі забирайте, щоб не було погоні! Козаки так і вчинили.

Коли отямився Тарас Бульба від удару і глянув на Дністер, козаки вже були на човнах і гребли веслами; кулі сипались на них зверху, та не діставали. І спалахнули радісні очі в старого отамана.

- Прощайте, товариство! - гукав він їм згори. - Згадуйте мене і на ту весну прибувайте сюди знову та гарненько погуляйте! Що, взяли, чортові ляхи? Думаєте, є що-небудь у світі, чого б побоявся козак? Стривайте ж, прийде пора, буде час, дізнаєтесь ви, що то є православна руська віра!...

 
 
Корзина  
 
Кількість:  0 шт.
 
Сума:  0 грн.
  ЗАМОВИТИ >>
   
  Пошук:
Пошук