Пісня про Роланда

Старо-французький епос

1-7

Король франків Карл Великий протягом семи років захопив і розорив в Іспанії усі міста, а їхніх жителів навернув у християнство. Лише Сарагоса залишилася незавойованою, там і перебуває сарацинський король Марсіль, правитель Іспанії, зі своїми «князями та графами». Марсіль знає, що Карл зі своїм військом збирається йти на Сарагосу, останній притулок невірних. Сарацинський король у відчаї він не має достатнього війська, щоб чинити опір франкам, і боїться ганьби бути полоненим або вбитим.

Розуміючи, яка небезпека нависла над ним та містом, правитель Іспанії скликає раду. З усіх присутніх лише хитрий Бланкандрін радить наступне: Карла необхідно обдурити. Нехай Марсіль пошле франкам багаті подарунки та заручників на знак примирення і пообіцяє, що прийме зі своїми підданими християнство і сам стане васалом Карла. Короля франків треба переконати, щоб він із військом повертав додому без зайвого кровопролиття, а Марсіль пізніше прибуде до Франції у визначений день для обряду хрещення. Зрозуміло, що насправді сарацини обдурять франків, сподіваючись, що ті залишать Іспанію, а Марсель не приїде до Франції.

Король Марсіль погодився на цю пропозицію і відрядив до Карла посланців на чолі із Бланкандріном.

8

На радощах пирує наш володар.
Здобув Кордову, мури зніс до тла,
Своїм камінням вежі постручав.
Там рицарям його припало много
І срібла-злота й плаття дорогого.
Поганця в місті не було й одного,
Який живим зостався б без хреста.
Володар вийшов у великий сад.
З ним був Роланд, Самсон і Олівер,
З ним був і Ансеіс, був і Джефрей,
Хорунжий 4  королівський із Анжу.
Крім них був там Джерін, був і Джер'єр;
А де ці два, там завжди й інших повно;
З одної Франції п'ятнадцять тисяч.
На білім шовку рицарі засіли;
Гуляючи, одні у кості грають,
Старі, поважні - в шахи, а меткі
Молодики стають до поєдинку.
Ріс під ялиною рожевий кущ,
Там сів на щирозолотому кріслі
Пан Франції солодкої, король.
Білобородий, сива голова,
І гордий стан і благородне тіло;
Коли б шукав, без труднощів пізнав би.
Посли тут разом позсідали з мулів,
Облесливо його вітають всі.

9-10

Озвався перший Бланкандрін. Він каже
До короля: «Хай Бог тебе спасе,
Тебе, достойний слави і пошани!
Могутній цар Марсіль велить сказати,
Що рад би він закон Христа прийняти
І дати спорий пай своїх достатків:
Ведмедів, левів, швидконогих псів,
Сімсот верблюдів, яструбів чимало,
Чотири сотні мулів з сріблом-злотом,
Щоб мав його на п'ятдесят возів,
А щирозлотих бізантинок стільки,
Що зможеш ти все військо оплатити.
Тобі вже досить в цій землі сидіти,
Пора піти до Франції, до Ахен,
Куди й мій пан збирається іти».
Простяг до Бога руки наш володар,
Чоло склонив він під вагою дум.
Гей, та й понурив голову володар!
Ніколи він не квапився із словом,
А що сказав, роздумавши сказав.
Підводиться. - Який сміливий вид!
І каже: «Гарно ви, посли, сказали.
Король Марсіль - це мій завзятий ворог;
Так що ж мене запевнить в правді слів,
Що їх ви тут говорите мені?»
А сарацин: «Закладники запевнять;
Дістанеш десять їх, а хоч би й двадцять;
А жде їх смерть, свого я сина дам.
Коли ж в своїй палаті царській станеш,
Святкуючи святого Михаїла,
Тоді й мій пан готов туди прийти.
У нього думка: охреститись тамки,
У ваших божих купелях святих».
На те король: «Він зможе ще спастись!»

11-12

Був гарний вечір, ясно сяяло сонце;
Король велів вести у стайню мулів,
Велів намет поставити в саду,
І всіх послів просити до намету.
Там рицарів дванадцять їх приймало;
До світу сонця провели там ніч.
Піднявся майже рівно з днем володар,
Прослухав утреню, прослухав службу,
А потім вийшов, щоб кінчати раду.
З баронами король рішає все.
Володар вийшов під ялину й кличе
Своїх баронів, щоб кінчати раду.
Йдуть князь Одж'єр, Турпін архієпископ,
Старий Річард з племінником Анрі,
Хоробрий граф гасконський Ацелін,
Тедбальт із Реймс, свояк його Мілон;
Крім них був там Джер'єр, був і Джерін,
Прийшов із ними також граф Роланд
Із шляхтичем хоробрим Олівером.
Багато франків з Франції було.
Був Ганелон; якого ділом зрада;
Гей, почалася та злощасна рада!

13-14

«Пани барони! - каже їм король.
Марсіль прислав своїх послів до мене;
Він спорий пай дає з майна свого;
Він просить, щоб до Франції вернутись,
А він в мою столицю прийде, в Ахен,
Там прийме наш спасительний закон,
Хрестившись, буде ленником 5  моїм;
Так каже. - Скільки правди в цім, не знаю».
На те всі франки: «Тут нам стерегтись!»
Сказав володар, що сказати мав.
Не згодний з ним лише один Роланд;
Він квапиться відповідати й каже
До короля: «Марсілеві не вір!
Сім літ, як ми в Іспанію прийшли.
Король Марсіль - він завжди був зрадливий!
Раз він прислав поганців щось п'ятнадцять.
У кожного була з оливки гілка
Й такі ж самі слова їх теж були.
У франків ти питав тоді поради.
Ну, та й нараяли ж вони тобі!
І ти послав двох графів до поганця:
Один Базан був, другий був Базіль;
Він голови їм зняв біля Альтіль.
Кінчай війну, коли її почав,
Усі війська веди на Сарагосу
І облягай її хоча б весь вік,
Щоб лиш їх смерть на зраднику помстити!»

15

Гей, та й понурив голову володар!

Bін гладить бороду і крутить вус,

Ні сяк, ні так племіннику не каже.
3амовкли франки, тільки Ганелон
3ривається, іде до короля

І починає сміливо ось як:

«Гультяєві, - говорить він, - не віp!
Не мій це зиск, ні чийсь, а тільки твій,
Коли король Марсіль переказав,

Що хоче бути ленником твоїм

І всю Іcпанію у лені прийме;

А надто ж прийме він і нашу віpy.

Хто цій заяві ще не рад, байдуже,
3ухвальця рада послуху не варта.
Лишім нерозум, розуму держімся!» [...]

18-20

«Кого послати б нам, пани барони,
До сарацина, пана Сарагоси?»
Озвавсь Роланд: «Найкраще я піду».
«Ніщо не втнеш! - сказав граф Олівер.
У тебе вдача запрудка й загорда.
Боюся я, щоб ти не зняв там бучі.
Коли ж король звелить, то я піду».
На те король сказав: «Мовчіть обидва!
Обом вам ніг не понести туди!»
«Французькі рицарі, - озвавсь король, -
Назначте ж бо з моїх земель барона,
Щоб вість мою Марсілеві заніс!»
На те Роланд: «Вітчим мій, Ганелон!»
А франки: «Так, він справиться як слід.
Хай буде він; мудрішого не вишлеш!»
Та й защеміло ж серце в Ганелона!
Блискучі очі, гордий вид у нього,
Широкі груди, благородне тіло,
А гарний - не надивляться всі пери.
Та до Роланда: «Що за зліcть, шалений!
Та ж звісно всім, що я тобі вітчим;
А ти б хотів, щоб я йшов до Марсіля.
Коли мені дасть Бог звідтіль вернутись,
Я наварю тобі за те такого,
Що вистачить і до кінця життя».
На те Роланд: «3ухвальство, гордість чую.
Погроз Я не боюсь! - Це кожний знає.
Однак нам треба мудрого послати.
Я виручу, щоб лиш король дозволив!»

21-23

А Ганелон: «Не йти тобі за мене!
Ти не васал мій, я тобі не пан.
Король мені велить сповняти службу, -
Я в Сарагосу до Марсіля йду.
Вперед, одначе, я тобі віддячусь».
Коли Роланд почув таке - та в сміх.
Граф Ганелон почув Роландів сміх;
Він мало що не тpіc зі злості-гніву,
Він мало що ума був не позбувся.
Сказав до графа: «Не люблю тебе.
Ти зрадою звернув на мене вибір.
Володарю мій правий! Ось я тут,
Твої накази виповнять готов!
Я знаю вже: мені йти в Сарагосу;
Туди ж піти - та чи звідтіль вернутись?
А я ж узяв сестру твою; у мене ж
Є син від неї - кращого немає -
Балдвін! Та й рицар буде, всі це кажуть.
Йому лишаю всі гонори й лен.
Піклуйся ним, бо я вже не побачу...»

24-27

Сказав король: «Ходи ж бо, Ганелоне!
Ось палиця тобі і рукавиця!
Сам бачиш - франки вибрали тебе».
А Ганелон: «Роландова це справа!
Його мені до смерті не любити,
Ні Олівера, бо він друг йому,
Ні перів, бо й вони його так люблять.
При тобі я кажу це їм, мій пане».
На те король: «Завзятий ти не в міpy...
Та що ж! Іди, бо я тобі велю!»
«Я йду, хоч захисту мені не буде;
Не мав Базіль, не мав Базан його...»
Цар подає з правиці рукавицю,
Та Ганелон в думках світами лине;
Бере її вона падає на землю.
А франки кажуть: «Боже, що за знак?
Посольство це нам вийде на погибель».
«Побачите!» - озвався Ганелон. [...]

28-30

Ген-ген високе дерево оливне.
Він взяв туди й настиг послів-поганців;
Чекав на нього тамки Бланкандрін.
Та й дотепно ж вони там розмовляли!
«Чудний цей Карл! - говорить Бланкандрін.
Апулію й Калабрію здобув,
Солоним морем в Англію поплив,
Здер там подушне для Петра святого,
Чого ж йому у нашій ще землі?»
А Ганелон: «Такий зухвалець вдався!
І де є той, який би з ним рівнявся?»
Тут Бланкандрін: «Ще франки дуже чесні.
Та графи їх, що королю своєму
Так радять, вapті доброї догани.
Вони погублять і його, і інших».
«Не знаю, - каже Ганелон, - хто інший,
Як не Роланд; та він ганьби діждеться.
Ще гордість він спокутує свою,
Бо дня нема, щоб не пускавсь на смерть.
Коли його хто вб'є, в нас буде мир!»
А Бланкандрін: «Роланд не в міру лютий.
Він рад би цілий світ завоювати,
Він рад би землі зразу всі здобути.
З яким же ж військом він докаже це?»
«З французьким військом! - каже Ганелон.
Його всі люблять так, що й не покинуть.
Він дав їм стільки срібла, злота, шовку,
Багато зброї, коней, мулів дав.
Роланда волі слухає й володар;
Роланд йому здобуде все по Схід!»

31

Так їхав Ганелон із Бланкандріном,
Аж подали собі взаємне слово,
Що будуть важити на смерть Роланда.
Так їхали дорогами, шляхами,
Аж і під тисом стали, в Сарагосі. [...]

Посли разом з Ганелоном прийшли до Марсіля, щоб розповісти про наслідки переговорів. Бланкандрін сповістив, що своє завдання він виконав, і передав слово Ганелонові, який оголосив волю Карла. У разі незгоди Карл забере все силою, а самого Марсіля відведе в Ахен і там судитиме на смерть, - попередив Ганелон. Погрози обурили запального Марсіля. Він замахнувся на франксъкого посла. Але Ганелон, рицар безумовно сміливий, вихопив свій меч, зібравшись дати відсіч ворогам, які кількісно його переважали. Відвага воїна викликала загальне захоплення і прихильність.

36-37

До короля наблизивсь Ганелон
Та й так озвавсь: «Ти сердишся неслушно.
Володар Франції, Великий Карл,
Сказав, щоб ти прийняв Христову віру;
Він пів-Іcпанії тобі дасть в лені,
А другий пай його племінник візьме,
Роланд, - лихий і гордий це сусід.
Коли ж би ти не мав на це пристати,
Він Сарагосу облягати буде,
Він візьме силою тебе, скує,
В столицю, в Ахен прямо відведе». [...]

39-42

«Мій любий пане, Ганелоне ! – каже
Марсіль. - Я нерозважно поступив,
Що вбити бравсь тебе в великім гніві.
Ось на тобі від мене ці соболі!» [...]
Тоді Марсіль: «Знай добре, Ганелоне,
Що я тебе любити щиро хочу.
Про Карла дещо вчути я б був рад.
Ну, та й старий він, вже прожив свій вік;
Йому, як знаю, двісті літ минуло.
Він стільки світу вже собою витер,
Своїм щитом відбив ударів стільки,
Пустив з торбами стільки королів!
Коли ж йому боїв цих досить буде?»
А Ганелон на те: «Наш Карл не з тих!
Його хто раз лиш бачив і пізнав,
Цей рад не рад казав: «Це бравий цар!»
Як не хвалив би я його, не славив,
Його честь, добрість вищі над усе.
А хто ж розкаже про його хоробрість?
Це Бог йому вже дав таку відвагу.
Я б швидше вмер, ніж відступив його».
Поганець каже: «Тим воно й дивніш!
Та ж Карл оцей такий старий та сивий,
Йому, як бачу, двісті літ чи більш!
Він стільки світу різного об'їздив,
Не раз він списом, шаблею дістав,
Пустив з торбами стільки королів!
Коли ж йому боїв цих досить буде?»
«Цьому не бути, - каже Ганелон,
Як довго житиме його племінник,
Якому рівного нема під небом.
І доки біля нього Олівер,
І пери всі, яких король так любить,
І їх дружина - двадцять тисяч франків,
Король спокійний! - Хто йому страшний?»
А сарацин: «Воно і тим дивніш!
Та ж Карл оцей так побілів, посивів;
Йому, як бачу, двісті літ чи більш!
Він стільки світу витязем пройшов,
Він гострим списом стільки раз дістав,
Могутніх королів багато вбив,
Багато їх у полі покопав;
Коли ж йому боїв цих досить буде?»
«Цьому не бути, - каже Ганелон,
Як довго житиме його Роланд;
Такого рицаря шукай по Схід!
І доки біля нього Олівер,
І пери всі, яких король так любить,
І їх дружина - двадцять тисяч франків,
Король спокійний! - Хто йому страшний?»

43-46

«Мій любий пане Ганелоне ! – каже
Король Марсіль. - У мене ж стільки війська,
Що кращого не бачити тобі.
Я можу тисяч більш чотириста
В цю ж мить вести на франків короля».
А Ганелон йому на те: «Не нині!
Ти втратив би своїх поганців много;
То ж кинь нерозум, хитрощів держися!
Даруй добра володареві стільки,
Щоб дивувалися йому всі франки:
Заложників хоч двадцять, а пошли.
Король в солодку Францію поверне,
За ним оддалеки сторожа піде,
А там, гадаю, буде й граф Роланд
І бравий та учтивий Олівер.
А пропадуть вони, - мені повір,
То пропадуть і гордощі у Карла.
Не схоче він вже воювати вас».
«А як же ж, любий пане Ганелоне,
Як міг би я Роланда вбити, як?»
А Ганелон: «Я можу це сказати.
Як зайде наш король в Сізерський яр,
За ним оддалеки сторожа йтиме,
А в ній багач Роланд, його племінник,
І Олівер, якому він так вірить,
А з ними буде двадцять тисяч франків,
Пошли на них сто тисяч сарацинів,
Хай заведуть відразу бійку з ними.
Зазнають франки там великих втрат.
Хоч жертвою немало й ваших ляже.
Коли б Роландові зробив хто смерть,
Не стало б в Карла правої руки;
Він не зібрав би сил таких ніколи;
Спочила би Великая Земля».
Коли це вчув Марсіль від Ганелона,
Поцілував його й послав по скарби.
Марсіль сказав (що ж мав казати більше!):
«Лиш той порадник добрий, що і певний.
Щоб наш Роланд був, присягай на зраду!»
А Ганелон: «Хай буде так, як хочеш».
Присяг на святощі меча Морглейса, 6 
Свою повинність потоптав ногами.

53-54

Карл жде вісток від Ганелона й дачки
З великої іспанської землі.
З зорею, раннім ранком, скоро світ
Граф Ганелон добився до намету.
Піднявся майже рівно з днем володар,
Прослухав утреню, прослухав службу,
Став на траві зеленій під шатром.
Був там Роланд, був бравий Олівер,
Був там князь Найм, було чимало й інших.
Йде й віроломний зрадник Ганелон
І починає хитру-хитру річ
Він так цареві: «Бог тебе спаси!
Ось тут тобі ключі від Сарагоси,
А тут майна усякого багато
І двадцять душ, - кажи їх берегти.
А що король Марсіль, так той, вір, пане,
Прибуде у твоє французьке царство
І визнає закон той сам, що в тебе.
У нього руки зв'язані, - він твій...
Він прийме з рук твоїх іспанське царство».
Король на те: «Так дякувати Богу!
За те, що справивсь, щедрий дар дістанеш».
Посеред військ у сурми засурміли;
Знялися франки, осідлали коні,
Пославсь їх шлях у Францію солодку.

Карл увесь день просувався зі своїм військом до кордонів Франції. Настала ніч. Король ліг спочивати, і йому наснилося, що стоїть він у Сізерському Ярі, тримаючи в руках списа, як раптом Ганелон вирвав з рук короля списа і розбив його на друзки. У наступному сні, події відбуваються вже у столиці Франції Ахен. На Карла нападають ведмідь і леопард, але несподівано з'являється дужий пес, який вступає у відчайдушну боротьбу з кровожерливими хижаками. Карл прокинувся, так і не дізнавшись, хто переміг у смертельній битві.

58

Минулась ніч; ось зайнялась зоря.
Володар їде гордо на коні
Посеред військ і бачним водить оком.
«Мої пани барони, - каже Карл,
Чи бачите міжгір'я це? Кажіть же?
Кому лишатись поза нами з військом?»
«Роландові! - говорить Ганелон.
Та ж хоробрішого нема вже в тебе».
Вчув це король, поглянув грізним оком
Та й так промовив: «З тебе справжній чорт;
Та й вічний гнів вселивсь в твоєму тілі.
А хто ж передню поведе дружину?»
А Ганелон: «Одж'єр, наш датський рицар!
Бо й хто ж з баронів справиться з цим краще?»

59-64

Коли почув про вибір граф Роланд,
Промовив він, як рицарю пристало:
«Тобі, мій батьку, лиш любов я винен
За те, що вибір твій упав на мене.
Зате ж пан Франції, Великий Карл,
Не втратить, - зараз це сказати можу».
Коли почув про вибір граф Роланд,
У гніві так промовив до вітчима:
«Ей, боягузе кепської породи!
То ти гадав собі, що може в мене
Так рукавиця випаде із рук,
Як перед Карлом випала у тебе?»
«Володарю, - сказав барон Роланд,
Дай лук мені, що держиш у руці!
Докір, надіюсь, не впаде на мене,
Що випав він мені на землю з рук,
Як рукавиця в графа Ганелона!»
Схилив, понурив голову володар;
Він гладить бороду, він крутить вус,
В очах не в силі приховати сліз.
До себе зве Роланда наш володар:
«Мій любий графе, - каже, - знаєш що?
Тобі я лишу половину війська.
Бери його, безпечний будеш з ним».
«Цього не вчиню, - каже граф, - хай Бог
Поб'є мене, як скривджу кров свою.
Візьму лиш двадцять тисяч бравих франків.
Міжгір'ям ти coбі безпечно йди,
Нікого, поки я живу, не бійся».
Сів на коня хоро6рий граф Роланд...
За ним іде товариш Олівер,
Іде Джерін і сміливий Джер'єр.
За ними Берандж'єр, Отон, Самсон,
Старенький Ансеїс; іде за ними
І рицарський Джерард із Руссілону,
І Енджельєр, відважний вождь гасконський.
Прийшов сюди Турпін архієпископ.
«Піду і я, - говорить граф Готьє, -
Роланд мій пан, Роланда не покину!»
Всіх двадцять тисяч рицарів зібралось.

Роланд зі своїм загоном залишився в Ронсевальській ущелині, а франкські війська пішли далі. Карл їхав, журячись і розмірковуючи про зловісний сон. Він передчуває, що Ганелон неспроста запропонував Роланда у сторожу. А тим часом король Марсіль збирає трьохсоттисячне військо і, вславивши Магомета, вирушає за франками. Невдовзі сарацини бачать прапори Роландового двадцятитисячного загону і поспішають озброїтися.

На кожнім з них є сарацинський панцир,
Здебільшого у Сарагосі кутий,
У кожного шолом тугий, потрійний,
Сталевий меч - вієнська славна сталь,
Порядний щит і валентійський спис,
Червоні, білі й сині хоругви.
Всі зсіли з мулів і з парадних коней,
В густих рядах всі на воєнних їдуть.
Був ясний день, світило пишно сонце.
Його промінням блискотіла зброя.
Щоб краще йти, в роги заграли й в сурми;
Пішла така луна, що й франки чують.
«Здається, друже, - каже Олівер,
Що з сарацином випаде нам битись».
«Дай боже, - відповів йому Роланд,
Постояти нам тут за короля!
За свого пана треба наразитись
На всю біду, на спеку і мороз,
А хоч би душу й тіло положити.
Хай кожний лиш глядить, щоб добре бив.
Щоб злих пісень про нас не заспівали.
За нами правда, за невірним зрада.
Я злого прикладу не дам нікому».

81-82

Став Олівер на шпилечку гори,
Докладно бачить він іспанське царство,
Докладно бачить хмари сарацинів.
Горять шоломи злотом-самоцвітом,
Вогнем сталеві панцирі блискочуть,
Поблискують щити й списи зловіщо,
А прапорів і годі полічити.
Така їх сила-безліч там була,
Що Олівер аж сам забувся з дива.
Стривожений вернувся він до франків,
Прийшов до них і все їм розповів.
«Так много, - каже Олівер, - невірних,
Як я їх бачив, не узрить ніхто.
Сто тисяч буде щитоносців там,
А всі в шоломах, в панцирах блискучих;
Блищать у них мечі й списи сталеві,
Жде січа нас, якої не було.
Нехай вас Бог кріпить, пани барони!
Щоб не побили нас, держімся поля!»
Тут франки: «Горе боягузам всім!
Хоча б іти на явну смерть, ходім!»

83-85

«Поганців много, - каже Олівер,
А наших франків, бачу, мало дуже.
Гей, засурми хіба, Роланде-друже!
Почує Карл і вернеться тепер».
На те Роланд: «Не мудро б я зробив;
В солодкій Франції позбувся б слави.
Велю щосил рубати Дюрандалем,
Хоч би по злоту ручку кров'ю сплив.
На горе зрадники в цей яр увійдуть.
Ручуся вам, їх жде нехибна смерть».
«Гей, засурми на Оліфанті, друже!
Почує Карл і вернеться ще з військом».
На те Роланд: «Хай Бог мене боронить,
Щоб я свій рід неславою покрив,
Щоб сорому я Франції набавив!
Ні, я волю рубати Дюрандалем,
Оцим мечем, що тут при боці висить;
Побачите, це вістря кров сполоще.
На лихо постягалися поганці;
Ручуся вам, усіх зустріне смерть!»
«Гей, засурми на Оліфанті, друже!
Король міжгір'ям саме йде,
Ручуся, франки вернуться іще».
«Хай Бог боронить, - каже граф Роланд,
Щоб мав сказати хто з людей, що я
Сурмив із боязні перед невірним.
Моїх батьків не стріне цей докір!
Коли вже раз піду в завзятий бій,
Я тисяч сімсот раз мечем ударю,
Кров попливе по вістрі Дюрандаля.
Хоробрі франки теж до бою добрі;
Ніщо від смерті не спасе іспанців».

86-87

«Який тут сором? - каже Олівер.
Я ж бачив сам іспанських сарацинів.
Вони собою вкрили гори й доли,
Засіяли ліси, луги й поля.
У цих чужинців є велике військо,
А що ж у нас? Дружинонька мала».
На це Роланд: «Зате ж завзяття більше.
Хай Бог і ангели мене боронять,
Щоб через мене Франція терпіла.
Цього б я мав дожити? Краще вмерти!
Хто добре б'ється, в ласці короля».
Роланд хоробрий, Олівер розумний,
В обох відвага неабияка;
Хто з них у зброї осідлав коня,
Будь там і смерть йому, не вийде з бою.
Хоробрі графи й горді їх слова!
В завзятті ідуть зрадники-поганці.
«Роланде, - каже Олівер, - дивись!
Вже й маєш їх, а наш король далеко,
Бо засурмити ти не ласкав був.
Коли б король тут був, не мали б шкоди.
Гляди-но там, на ці іспанські гори...
Чи бачиш? Гей, смутна дружина наша!
Хто зараз в ній, йому не бути в іншій».
«Не лихослов так! - каже граф Роланд.
Злий серцем, хто боязнь у грудях носить.
Ми сміливо на цьому місці станьмо,
Бо тут нам бій почати, тут нам битись!»

89

Тут де не взявсь Турпін архієпископ.
Острогами коня б'є, мчиться полем,
Скликає франків і говорить так:
«Лишив нас тут король, пани барони!
Хороша й смерть за свого короля.
Христову віру нам спасати нині
У боротьбі, - без неї нам не бути,
Бо бачите, що сарацини близько.
Тож сповідайтесь, Богові моліться,
Спасення ради я вас розрішу.
Хто вмре, блаженним мучеником буде,
До раю піде, там вінок здобуде».
З коня зсів кожний, падає на землю.
Благословить Турпін всіх в ім'я Боже,
А за покуту каже лиш боротись.

90-91

З землі на ноги франки всі знялись,
Опрощення гріхів всі прийняли
Й благословенство Боже з рук Турпіна.
На скоропадні коні посідали,
Озброєні, як рицарям і слід.
До бою всякий з них готовий був.
А граф Роланд озвавсь до Олівера;
«Ти, друже-брате, дуже добре знаєш,
Що всіх нас тут ізрадив Ганелон.
Взяв він за те незліченні багатства,
Одначе Карл за нас помститься певне!
Король Марсіль зробив собі з нас торг,
Та ми йому мечем і сплатимо!»
Роланд іспанським яром гордо їде
На борзому коні, на Вальянтіфі,
У повній зброї. - Гарно в ній йому!
В руці барон спис пальмовий тримає,
Що віcтрям в небо звернений стримить.
На ньому білий прапорець мигоче,
А китиці вдаряють по руках.
Сам пишний, пишний! Вид погідний, ясний.
У слід за ним його товариш їде.
Спасителя в Роланді бачать франки.
Завзято він глядить на сарацинів,
На франків дивиться він чемно й любо,
Ласкавим словом промовляє так:
«Нас нині жде багате й гарне жниво;
Не мав такого ні один король».
Сказав, а тут і вороги вже близько.

93

Поперед війська їде на коні
Свояк Марсілів Аельрот любимець.
Із наших франків так собі кепкує:
«Тепер вам з нами змірятись, нікчемні!
Хто мав спасати вас, той вас ізрадив,
Дурний ваш Карл, який вас тут лишив!
Утратить славу Франція солодка,
Не стане в Карла правої руки».
Коли це вчув Роланд, спахнув від злості,
Острогами коня ударив; кінь
Помчавсь щодуху. Граф, як вдарить списом,
Пробив йому і щит і панцир наскрізь;
Прошивши груди й поламавши кості,
Хребетну кість від спини відділив
І душу з тіла списом вигнав геть.
А вдарив так, що труп, схитнувшись, впав
На цілий спис далеко від коня;
Зробилося з одної шиї дві.
Не призабув Роланд йому сказати:
«Так, голодранче, гинь! Король - не дурень,
Ніколи зради не любив і славно
Зробив, що вислав нас сюди, в цей яр.
Не втратить слави Франція солодка.
До бою франки! Цей удар вже наш!
За нами правда, зрада за поганцем!»

94

Був тамки князь, що звався Фальзарон;
Король Марсіль і він - це рідні браття.
[...] Коли побачив смерть свого любимця,
З юрби сердитий вийшов сам один,
Гукнув своє погане гасло й франків
Лайливими словами привітав:
«Утратить славу Франція солодка!»
Вчув Олівер це, гнівом закипів,
Острогами коня щосили вдарив,
І справивсь, як баронові годилось:
У прах розбив йому і щит, і панцир;
По деревище в'ївся спис у тіло,
Бездушний труп впав стрімголов з сідла.
Глядить суворий Олівер на трупа,
Глядить і гордо так відповідає:
«Не лячно нам твоїх погроз, ледащо!
До бою, франки! Перемога наша!»
Знов Карла клич лунає: «Монжуа!»

95

Був і король там, - Корсабліcом звали,
З Берберії, з далекої країни.
До сарацинів він озвався так:
«Ми вийдемо звитяжно з цього бою.
Глядіть на франків, - їх же небагато,
Лякатися не маємо чого.
Карл ні одного не спасе від смерті,
Бо нині всім їм суджено умерти».
Зачув цю річ Турпін архієпископ.
Ворогувати він не вмів ніколи,
А тут коня острогами вколов,
Пішов завзято, сміливо на нього.
Щит розтрощив йому, пробив і панцир,
Свій довгий спис втопив йому у тілі.
А вдарив так, що смерть ним захитала,
Що труп далеко покотивсь на шлях.
Турпін глядить, як шибеник цей в'ється,
Глядить і вслід йому промовив так:
«Гей, боягузе, ти брехню говориш!
Великий Карл нас завжди захистить.
Не в гадці нашим франкам утікати,
А вам ні кроком дальше не піти.
Кажу вам, всіх вас тут чекає смерть.
Рубайте, франки, не щадіте рук,
Удари перші - наші, слава Богу!»
І знов лунає в полі: «Монжуа!» [...]

105

По бойовищі їде граф Роланд
З мечем в руці, що славно тне й рубає
Й багато втрат наносить сарацинам.
Ах, бачити б, як клав за трупом трупа,
Як по землі пливла червона кров,
Зрошаючи у нього руки й панцир,
Його коневі гриву та лопатки!
І Олівер не лінувався бити,
І кожний пер не мав чого стидатись.
А франки теж як слід вдаряють, б'ються.
Невірні гинуть, інші з болю в'ються.
Архієпископ каже: «Слава нашим!»
Знов Карла клич лунає: «Монжуа!»

У страшній битві гинуть найкращі і франкські, і сарацинські воїни. А тим часом у Франції здійнялася небачена буря:

За громом грім вдаряє, вихор виє,
Дощі та град ідуть без міри, без кінця,
І блискавки блискучі часто грають,
Помітно скрізь хитається земля:
Шматка землі нема, де б мур не падав.

Люди з жахом споглядають величне і страхітливе видовище, не розуміючи, що це сама природа тужить за Роландом.

Пліч-о-пліч з товаришами відважно б'ється Роланд, сподіваючись на славну перемогу. Проте Марсіль посилає нові війська. Побачивши незліченні ряди сарацинів, Роланд і Олівер зрозуміли, що потрапили у пастку, з якої ніхто не врятується.

115

Поглянуть франки, а невірних сили
З усіх сторін усі поля покрили.
Всім на устах Роланд і Олівер,
І пери; їм спасати всіх тепер.
Тоді Турпін сказав, що мав на думці:
«Пани барони! Киньте злії мислі!
Молю я вас, щоб не втікали, пробі,
Щоб злих пісень про нас не заспівали.
В хвилині цій нам суджено померти,
До завтра вже не бути нам в живих.
А я за те одне ручатись можу,
Що нині рай стоїть для нас відкритий.
Там царювати станете з святими».
Зогрілись франки всі словами цими,
І всім з грудей крик вирвавсь: «Монжуа!»

Стомлені від запеклої битви, франки почали втрачати своїх найвідважніших і наймогутніших рицарів. Роланд і Олівер з жалем бачать загибель своїх товаришів.

122

А там Грандоній-мавр, невірний син
Каппадокійського царя Кап'єля,
На конику, що звався Марморі
Й бистріший був від птаха під час льоту,
Остроги стиснув, поводи пустив,
З всієї сили на Джеріна вдарив.
Червоний щит розбив і вирвав з рук,
Розшматував гартовану кіpacy,
Встромив у тіло синю хоруговку
І на холодну скелю кинув трупа.
А потім він убив іще Джер'єра
І Гіз з Сент-Антуан і Берандж'єра
Та ще й Австора, можного князька
Валенсії й Роданської землі.
Сконав Австор, зраділи всі невірні,
А франки кажуть: «Скільки наших гине!»

123-124

Трима в руці Роланд кривавий меч.
Міркує вже, що франки духа тратять,
Йому у грудях серце з жалю стигне.
Гукає мавру: «Бог тебе побив би!
За цього ти заплатиш ще мені!»
Остроги стиснув - вибіг кінь з юрби.
Розплата буде, - вже й зійшлись вони.
Грандоній був красивий і моторний,
У боротьбі завзятий і проворний.
Коли Роланда він зустрів віч-на-віч,
Пізнав його, хоч і не бачив зроду;
Пізнав його по стрункості постави,
По погляді і благороднім тілі.
Пізнав та скрити ляку не зумів.
Хотів втекти відразу, та даремно;
Барон на нього так завзято вдарив,
Що по забрало розрубав шолом,
Пробив у нього ніс, уста і зуби,
Пробив і панцир з защіпками і груди,
Й обвідкy з срібла в золотім сідлі,
А врешті і в коня хребет розсік.
Убив обох, - для них нема вже ради!
Іспанці всі аж охнули з досади.
А франки кажуть: «Славно бивсь Роланд!

125-127

Кривавий бій кипить, лютує далі.
З завзяттям, з силою вдаряють франки,
Рубають руки, ребра і хребти,
Рубають зброю до живого тіла;
В траві зеленій ясна кров скипіла.
Велика Земле, проклята аллахом,
Найхоробріший в світі твій народ!
Невірні стали кликати Марсіля:
«Прийди, наш царю, нам допомогти!»
[...] Великих втрат зазнали християни.
Хто бачив би Роланда й Олівера,
Як тяли і сікли вони мечами,
Як списом теж вдаряв архієпископ!
Число погиблих нині добре звіcне,
Воно у давніх хроніках стоїть:
Там маврів впало тисячі чотири.
Чотири рази нашим пощастило.
За п'ятим разом їх постигла смерть.
В бою погибли рицарі французькі,
В живих лишив Бог тільки шістдесят.
Колись за це заплатять ще невірні!

128-130

Коли Роланд побачив гибель франків,
Він так озвавсь до друга Олівера:
«Мій вірний друже, радь, що хочеш, пробі!
Бач, скільки рицарів тут землю вкрило.
Аж сум, що Францію солодку, гарну
Баронів стільки разом опустило!
Гей, Карле-друже, де ти, володарю?
Що нам почати, Олівере-брате?
Яким би світом вість йому подати?»
«Не знаю, як, - говорить Олівер.
Я над ганьбу волію смерть тепер». [...]
«Завзята боротьба! - сказав Роланд.
Я засурмлю, Великий Карл почує».
А Олівер: «Не рицарське це діло!
Коли я радив, ти протививсь, друже.
Коли б тут був король, він спас би нас;
А так йому в докір це годі брати.
Клянусь тобі на бороду оцю:
Коли сестричку Альду ще побачу,
Не обійме її твоя рука!»

131

«І відки ж гнів цей?» - запитав Роланд.
А він йому: «Твоя це, друже, справа.
В розумного хоробрість не шалена,
Розсудок важить більше, ніж завзяття.
Твоя це легкодушність вбила франків.
Вже Карл із них не буде мати слуг.
Коли б мене ти слухав був, вернувся б
Володар наш і був би наш цей бій;
І був би наш Марсіль або поляг би.
А так побила нас твоя відвага,
В пригоді Карлу нам уже не бути,
І рицарем тобі не бути більше!
Ти згинеш! Францію чекає сором.
І нас і дружби нашої не стане.
Прийде розлука, поки ніч настане».

132

Коли почув цей спір архієпископ,
Вколов коня острогами зі злота,
Став коло них і взявся їх корити:
«Гей, пане мій, Роланде, Олівере,
Лишіть цю сварку, дуже вас молю я.
Тут Оліфант нам вже не допоможе,
Та все ще, мабуть, краще засурмити,
Бо прийде Карл і зможе відомстити,
Не вернеться додому ворог радим.
А скоро наші франки, зсівши з коней,
Побачать нас порубаних на кусні,
Вони у домовини покладуть нас,
Вони заплачуть з туги-жалю ревно
І поховають по монастирях, -
Не їстимуть нас пси, вовки і свині».
«Ви добре кажете», - сказав Роланд.

133

Узяв Роланд рукою Оліфанта,
Приклав його до уст і як заграв,
Відбивсь об гори голос, залунав,
На тридцять миль навкруг пішов луною.
Почув це Карл, почула вся дружина.
«Це наші б'ються десь!» - сказав король.
А Ганелон ось тут і зауважив:
«Скажи це інший хто, дурне сказав би».

134

Заграв Роланд так болісно й могутньо,
Так жалісно заграв на Оліфанті,
Що з уст його пішла червона кров,
А в голові виски аж затріщали.
А так далеко голос залунав,
Що серед гір почув його король,
Почув князь Найм, почули франки всі.
І каже Карл: «Я ріг Роланда чую.
Коли Роланд сурмить, то він в бою!»
А Ганелон: «Який тут, - каже, - бій!
Старий ти вже, давно сивоволосий,
А скажеш що, так наче ця дитина.
Та ж знаєш ти Роландову пиху.
І як це Бог його не покарає....
Було й зайців, ганяючи, сурмить,
А зараз він із перами жартує...
І де є той, щоб мірявсь з ним у полі!
Тож далі, рицарі, чого пристали?
Далеко до Великої Землі!»

135-136

Тече в Роланда кров червона з уст,
Болять з напруги втомлені виски -
Він смутно-тужно гра на Оліфанті.
Це чує Карл і чують франки всі.
«Протяжний голос цей!» - говорить Карл.
А Найм йому: «Це граф в розпуці грає.
Що боротьба там, я це добре знаю.
Втаїти рад це лиш Роландів зрадник.
До зброї ж, пане, хай твій клич лунає!
Спіши, спасай свій благородний рід!
Чи чуєш, як Роланд в розпуці грає?»
Казав заграти в сурми наш володар.
Всі франки зсіли з коней; всі беруть
Шоломи, панцирі й мечі у злоті,
Міцні щити й кріпкі списи сталеві,
Червоні, білі й сині прапори.
А там на бойових сідають коней.
Вдаряючи острогами щосили,
Один із одним нишком говорили:
«Роланда б нам застати ще живим,
Ото рубати будемо всі з ним!»
На жаль, дарма, бо вибрались запізно!

Карл, зрозумівши, що Ганелон зрадив, велить закувати його в ланцюги, а сам з військом спішить на допомогу Роланду.

140

Глядить Роланд на гори та низи,
Їх трупом вкрили Франції сини.
Він бачить їх і плаче рицар добрий:
«Хай вам заплатить Бог, пани барони!
Нехай він душі ваші прийме в рай!
Над вас васалів кращих не було!
Ви довгий час мені служили вірно,
Багато світу Карлові здобули.
Французька земле, любая країно,
Зробило горе з тебе вже руїну.
За мене мерли ви, пани барони,
А я не міг вам дати оборони!
Гей, Олівере, брате, я з тобою!
Я з туги вмру, коли в бою не згину,
Ходімо разом битись, друже мій!»

142-143

Всяк знав, що тут пощади не зазнає,
То ж бивсь хоробро, бився до загину.
Тут кожний франк, як лев кидався в бій,
Тут і Марсіль поводивсь по-геройськи.
Острогами як слід вколов коня,
Що звавсь Геньон, і вдарив на Бевона,
Що в Белні та Діжоні держить скиптр;
Розбивши щит і панцир з нього здерши,
Його убив мечем, а за хвилину
Іворія з Іваном порубав,
А з ними теж Джерарда з Руссілону.
Тут граф Роланд надбіг на оборону.
«Побий же Бог тебе, - гукнув невірі,
За друзів всіх моїх, за друзів щирих!
А на прощання ось тобі удар,
Щоб тямив, мавре, як мій меч зоветься».
Гей! Як ударить граф, - недаром рицар,
Вмить праву руку відколов Марсілю,
І вслід за тим зарізав Джюрфалея
Русявого Марсілевого сина.
Невірні в крик: «Спаси нас, Магомете!
Спасіть, боги, нас! Карлу відомстіть!
Це ж він наслав на нас отих гультяїв,
Що згинуть, а не вступляться по волі.
Мерщій втікаймо!» - кажуть.

Однак тут на допомогу Марсілю прийшов його дядько - володар Ефіопії з п'ятнадцятитисячним військом чорних воїнів-негрів.

145

Глядять невірні: франків дуже мало;
Їм зараз легше, відрадніше стало.
«Дурний же Карл!» - говорять між собою.
Сів Марганіц на коника-каштанка,
Вколов його острогами зі злота
І Олівера в плечі ззаду вдарив.
Від тіла ясний панцир відірвавши,
Він списом наскрізь простромив його
Та ще й сказав: «Оце тобі удар!
На горе тут тебе твій Карл прислав.
Нашкодив нам, то хоч щоб не хвалився!
На тобі я за наших всіх помстився».

146

Почув смертельну рану Олівер.
В руці його був ясний Альтеклер.
Як Марганіца вдарив по шоломі,
Розсипав злото й дороге каміння,
Розшматував надвоє лоб по зуби
І вбив його цілком, а вбивши, каже:
«І ти від смерті не спасешся, враже!
Я не кажу, щоб Карл не мав тут втрат;
Однак і ти своїй дружині й дамам
Вже не похвалишся в своїй країні,
Що за динара верх взяв надо мною
Або зробив кому із нас що злого».
Сказав і зве Роланда на підмогу.

147-150

Смертельну рану чує Олівер.
Тут ніколи вже помсту відкладати;
Як рицар б'ється він в густій юрбі,
Списи ламає і щити з галками,
Рубає ноги, руки, ранить плечі.
Хто бачив би, як сік він сарацинів,
Як без утоми клав за трупом трупа,
Згадав би зараз доброго васала.
Він тямить Карла клич і раз у раз
Могутньо, дзвінко «Монжуа» кричить,
Взиваючи в Роланда допомоги:
«Пристань до мене, - каже, - пане-брате!
На жаль, нам скоро прийдеться розстатись».
Роланд на друга Олівера глянув,
Його лице без краски і бліде;
Він весь купається в червоній крові,
Що на траву струмочками тече.
«О боже, боже! - каже граф. - Мій друже,
Геройська вдача знищила тебе.
Не буде рівного тобі ніколи.
Стоїш ти нині, Франціє солодка,
Без рицарів найкращих, честі й слави!»
В обіймах смерті Олівер почувся,
Очима страшно повертає в лобі
І тут же зовсім тратить зір і слух.
Він зсів з коня і до землі припав,
Простяг до неба руки та прохає
Всевишнього, щоб рай йому подав,
Щоб короля і Францію солодку
Помилував, а перше всіх Роланда.
Холоне серце, зсунувся шолом,
Він сам, як довгий, ниць упав на землю
І вмер хоробрий, більш йому не жити.
Роланд заплакав, затужив по ньому!
Вже ледве хто тужити так зуміє!

151-153

Побачив граф Роланд, що друг помер
І ниць лежить до сходу сонця;
Побачивши, так ніжно заридав:
«На горе, ти, відважний вдався, друже!
Багато літ у дружбі ми жили;
Ні ти мені, ні я тобі що вдіяв.
Коли ж ти вмер, життя для мене - горе». [...]
Гей, гнівом закипів Роланд у горі!
Як кинувся в товпу, як став рубати,
Іспанців двадцять трупом положив.
Готьє вбив шість, а п'ять архієпископ.
«Га, зрадники! - розсердились невірні.
Сміливо, друзі, щоб живі не вийшли,
Ганьба тому, хто їм втекти дозволить!»
І мов на глум, понісся крик по полі,
З усіх сторін ударили невірні.

У цій сутичці гинуть останні французькі рицарі, залишається лише тяжко поранений архієпископ Турпін.

156-158

По-молодецьки б'ється граф Роланд!
Піт облива його гаряче тіло,
А в голові важкий, пекучий біль:
Виски в ній трісли, ще коли сурмив.
Він рад би знати, чи надійде Карл;
Взяв Оліфанта й слабо-слабо грає.
І став володар, чує тихі звуки
І каже: «Горе нам, панове, горе!
Не стане нині в нас Роланда графа.
По грі цій бачу, що йому не жити.
Хто рад поспіти, хай же шпарко їде.
Заграйте в сурми, скільки їх знайдеться».
Гей, як заграють в сорок тисяч сурм,
Заграли гори і яри озвались.
Невірні вчули, закричали враз:
«О, горе нам! Це Карл іде на нас!»
Так кажуть всі й чотириста в шоломах
Найкращих рицарів до бою стало;
Пішли, щоб битися на смерть з Роландом.
Тут буде праці графові чимало!
Коли Роланд побачив їх, вступила
Така відвага в нього, бодріcть, сила,
Що знову битися постановив.
Вколов коня острогами зі злота,
Вперед помчавсь на скорім Вальянтіфі
І кинувся у найгустіші лави,
А з ним Турпін, архієпископ бравий.
«Тут, друже, вдар! - Роланд йому гукає.
Я чув, - щось грало. Це французькі сурми.
Це Карл іде! Від смерті нас спасе!»

161

Втікали люті, бішені невірні,
В свою іспанську землю всі втікали,
Та граф Роланд не гнався вслід за ними,
Бо Вальянтіфа-коника не стало.
Він, рад не рад оставшись піхотинцем,
Несе архієпископові поміч.
Знімає з нього золотий шолом,
Знімає ясний панцир обережно
І рве одежу цілу на шматки,
Обв'язує йому глибокі рани.
А там його до серця пригорнув,
Поклав легенько на траву зелену
І так просив його солодко, любо:
«Тепер піти мені дозволь, сердешний!
Товариші, що нам були так любі,
Лягли усі. Оставити їх годі,
Я рад би їх знайти і позбирати
І біля тебе гарно поскладати».
«Іди й вертайсь, - сказав Турпін до нього.
Тепер вже поле наше, слава Богу!»

Роланд знаходить на полі бою тіла своїх друзів і зносить їх до Турпіна, який благословляє загиблих і просить Бога прийняти їх душі до раю.

163-166

Вернувсь Роланд, іде й глядить по полі,
Свого знаходить друга Олівера.
Бере його, до серця пригортає
Й останком сил відносить до Турпіна.
Кладе його на злотом кутий щит;
Турпін його благословить, хрестить.
А графа туга-жаль за серце ловить.
Він каже: «любий друже Олівере!
Чи спомогти мечем і словом добрим,
Ти першим був, мій рицарю хоробрий».
Коли Роланд, отямившись, підвівся
Й на ноги став, він біль важкий почув,
Бо, кинувши довкола бистрим оком,
Крім мертвих перів на траві зеленій,
Побачив благородного барона.
Турпін - і він поляг тут в ім'я боже!
Ще в небо він глядить і сповідь чинить,
Обидві руки простягає вгору
І молить Бога, щоб йому дав рай.
Ось так помер хоробрий Карла рицар,
Що в лютих битвах, в казаннях чудових
Поборював противників Христових.
Нехай же й Бог помилує його! [...]

168-171

Роланд почув, що смерть його вже близько,
Бо в нього мозок витікає з вух.
Ще ласки в Бога просить він для перів,
А в Гавриїла-ангела для себе.
Щоб бездоганно вмерти, Оліфанта
Бере у руку, Дюрандаля в другу
І йде не дальше, як стрілою з лука
Досяг би, полем по землі іспанській,
На горбику під деревом чудовим
Було стовпів чотири мармурових.
Тут обімлівши, на зелені трави
Упав Роланд: зближалась смерть помалу. [...!]
Почув Роланд, що зовсім тратить зір.
Його лице без крові стало біле.
Та все ж він встав, добув ще трохи сили
І двадцять раз мечем завзято вдарив
Об сірий камінь. Сталь тверда дзвеніла,
Однак не вищербилась, ні зламалась.
І каже граф: «Дай сил мені, Маріє!
Ох, Дюрандале, лишенько твоє!
Коли я вмру, не будеш в пошанівку.
А стільки битв я виграв із тобою,
Такі світи широкії здобув
Для короля могутнього мого.
Не в будь-кого ти, Дюрандале, був;
Носив тебе васал хоробрий. Довго
Не буде вже у Франції такого!»

172

Ударив граф Роланд мечем об камінь.
Сталь не зламалась, тільки задзвеніла.
Коли побачив, що ніяк зламати
Йому меча, став плакати-тужити:
«Гей, мій ти добрий, ясний Дюрандале,
Як пишно ти блищиш, гориш до сонця!
Володар був в долині Марієни,
Коли Бог ангела послав до нього
З тим, щоб тебе хоробрий граф дістав.
Могутній Карл мені його віддав.
Підбив я з ним всі землі, всі народи,
Якими править Карл сивобородий.
Цей меч - моя журба, мої всі муки...
Вітчизну, Боже, від ганьби спаси!»

173-174

І знов Роланд об сірий камінь вдарив,
Так сильно вдарив, що й сказати годі.
А меч дзвенить, не ламлеться, не гнеться,
Що вдарить ним, він вгору відіб'ється.
Коли побачив граф, що не зламати

175

Роланд пізнав, що час його минувся;
Обличчям до Іспанії звернувся
І став рукою битися у груди:
«Вина моя перед тобою, Боже,
В гріхах моїх великих і малих,
Яких я від народження години
До нинішньої днини допустивсь».
І він простяг до Бога рукавицю,
Й до нього з неба ангели зійшли.

177

Помер Роланд, - Бог душу в рай прийняв.
Ось вже й володар в Ронсевалі став.
Нема тут шляху, стежки тут нема,
Нема ні ліктя, ні стопи землі,
Де б франк або невірний не лежав.
І каже Карл: «Де ж ти, Роланде любий,
Де Олівер, архієпископ де?
[...] Де пери всі, що я їх тут оставив?»
Даремний труд, не відповість ніхто.
«І що я, Боже, варт? - сказав король.
Чому в цій битві не було мене?»
Він з горя-туги бороду всю рве,
А рицарі заплакали й собі ж.
Їх двадцять тисяч на землі лежало.
Тут і старому Найму тужно стало!

178-179

І не було тут рицаря, барона,
Що з жалощів не заридав би гірко
За сином рідним, братом чи близьким,
За другом чи за ленником своїм.
Чимало їх лежало на землі.
Один князь Найм зберіг ще ум здоровий,
Він перше всіх ось так сказав спроквола:
«Дивися, Карле, бачиш, перед нами
Ще куриться дорога туманами.
Невірних військ доволі там, мабуть.
Ти відомстиш цю тугу, - далі в путь!»
«Як це далеко, - каже Карл, - мій Боже!
А рада добра й чесна. З первоцвіту
Вони солодку Францію обдерли».
Король велів у сурми всі заграти.
Він їде з військом на коні, хоробрий.
Знайшли іспанців. Всі тут як один
Пускаються за ними навздогін.
Коли побачив Карл, що вечір близько,
З коня зіскочив, став на траву зелену,
На землю впав і взявсь просити в Бога,
Щоб сонця біг для нього він звільнив,
Щоб стримав ніч і днини причинив.
І зараз ангел, Карла покровитель,
Із висоти приносить вість йому:
«Їдь, Карле, - каже, - дня тобі не бракне!
Бог знає те, що ти цвіт франків втратив.
Помстися днесь на племені поганім».
Сказав, а Карл вже й на коні сидить.

Карл зі своїм військом наздогнав сарацинів і гнав аж до Сарагоси, завдаючи їм смертельних ударів. Так загинуло останнє воїнство Марсіля. Сам підступний король Марсіль утік до Сарагоси. Стікаючи кров'ю і потерпаючи від пекельного болю, він чекає допомоги від сусідніх держав. На допомогу Марсілеві пливуть морем могутні війська еміра 7  Баліганта.

Карл з військом повертається у Ронсеваль на поле битви, де загинув Роланд.

205-206

Гей, їде Карл, шукаючи Роланда.
Що квітів бачить в лузі, кожна квітка
Закрашена баронів наших кров'ю:
У тузі Карл сліз втримати не може.
Приїхав він під дві ялини гожі,
На трьох стовпах Роландові удари,
А на траві лежить племінник бравий.
Почув король великий біль у серці!
Він зсів з коня, бігцем біжить до нього,
Бере його, на руки піднімає...
Гей-гей! І з туги сам над ним вмліває.
Та ось Великий Карл прийшов до себе.
Тоді князь Найм із графом Ацеліном,
Джефрей з Анжу і брат його Тьєррі
Взяли його й оперли об ялину.
І бачить Карл - лежить його племінник;
По ньому гірко заридав він так:
«Хай Бог простить тебе, Роланде-друже!
Завзятий бій почати чи скінчити
Понад усіх ти рицар був єдиний.
З тобою вся моя могутність гине».
Карл умліва, утриматись не може.

207

Великий Карл прокинувся з нестями.
Під руки держать короля барони.
Сам гарний він, хоч на лиці поблід,
Запалі очі муттю затягло.
Сердечно, ревно затужив король:
«Роланде мій, твою пречисту душу
Бог прийме в рай святий, на райські квіти!
Чого тобі було в цей край ходити?
День в день тебе оплакувати мушу.
По славі вже, по радощах моїх;
Я не знайду вже друга. Є рідня
У мене. Що ж? Тобі вже не рівня!»
Руками він волосся рвати став;
Сто тисяч франків жаль великий вчуло...
І кожний тут заплакав, заридав ! [...]

211-212

«Мій царю! - каже тут Джефрей з Анжу.
Не доводи до краю туги-болю.
Зібрати з поля накажи всіх наших,
Яких іспанці повбивали тут.
А Карл сказав: «Давай же знак сурмою!»
Заграв у ріг гучний Джефрей з Анжу.
На Карла знак всі франки з коней зсіли,
Побитих друзів швидко віднайшли
І позносили всіх в одну могилу.
Єпископи, ігумени-ченці,
Каноніки і всякі панотці
Благословляють їх хрестом святим.
Несеться з міри й фіміаму дим.
Коли ж усіх вже гарно обкадили,
З пошаною засипали могилу
Й оставили. Що ж їм лишалось більше?

У цей час з'являються полки аравійського еміра Баліганта - союзника Марсіля. Війська Карла приймають бій. Розлючений король б'ється пліч-о-пліч зі своїми воїнами, щоб помститися за смерть Роланда та його загону. Почалася довга, запекла битва, в якій полягло немало воїнів з обох боків. І лише після смерті еміра, який загинув у двобої з королем Карлом, французи отримали значну перевагу і погнали ворога до стін Сарагоси.

Брамімонда, дружина короля Марсіля, піднявшись на високу вежу, побачила поразку сарацинських військ. Почувши це і Марсіль сповнений смутком, помирає.

Карл Великий захопив Сарагосу і полонив царицю Брамімонду. Війська франків кораблями повернулися на батьківщину.

268-269

Вернувся вже з Іспанії володар
В найкращий город франків Аквісгран.
В палаті ставши, він іде в світлицю.
Хороша Альда йде йому настрочу
Й питає в нього: «Де ж є граф Роланд,
Що присягав мене за жінку взяти?»
Король за горем світу вже не бачить;
Він гірко плаче й бороду рве білу:
«Сестричко люба, не питай, бо згинув.
Я дам тобі ще кращого в заміну:
Мій син Люї! - Я ліпшого не маю.
Колись він буде королем в цім краю».
І каже Альда: «Дивні це слова:
Не дай це Бог, ні ангели тепер,
Щоб я жила, коли Роланд помер!»
Поблідла вся і впала нежива
У Карла стіп; Господь прости її
Заплакали у тузі франки всі.
Знайшла красуня Альда свій кінець.
Король гадав ще, що вона зомліла;
Горює, тужить він, і плачуть очі;
В обійми взяв її, підняти хоче,
Однак на плечі звисла голова.
Король побачив: Альда нежива!

270

Король вернувся вже до Аквісграну.
Там близ палати, посеред майдану
Стоїть закутий зрадник Ганелон.
Його кати прив'язують до палі,
Ремінням в'яжуть зрадникові руки,
Січуть різками, палицями б'ють.
На ліпше він не заслужив, мабуть.
Він суду жде і терпить люті муки.

271 - 273

Ось що говорить давній літописець:
Король позвав людей із всіх країн;
В каплицю в Ахен всі вони зійшлися.
В Сильвестрів день святочний це було;
Великий празник справив там король
Й казав почати судову нараду,
Як покарати Ганелона зраду;
Казав під суд поставити його.
Граф Ганелон став перед Карлом сміло.
З лиця він гарний був, вродливий тілом.
Коли б не зрадник, то б то був барон!
І дивиться на франків Ганелон,
На всіх суддів своїх, на свояків,
І голосом могутнім каже так:
«Послухайте, пани барони, пробі!
Володар наш держав мене при собі.
Я завжди щирим, вірним був йому.
Роланд мене ненавидів; тому
Й задумав горе, смерть мені знайти,
Казав послом у Сарагосу йти.
Там тільки розум мій мене зберіг.
Роланда слушно зрадити я міг
І Олівера й друзів всіх його.
Про це барони чули й чув король.
Помстився я, не думавши про зраду».
А франки кажуть: «Починаймо раду!»

Ганелон під час ради звертається по допомогу до свого родича - відважного рицаря, красномовного і шанованого барона Пінабеля. Барон обіцяє йому допомогу. Він запевняє, що ніхто з франків не зважиться засудити до страти такого вправного рицаря, як Ганелон. Тому Карл змушений буде призначити рицарський поєдинок і таким чином, вирішити долю Ганелона. У поєдинку візьме участь сам Пінабель і, за його словами, отримає перемогу.

Усе сталося так, як і передбачав Пінабель.

276-277

Звернулися до короля барони
І кажуть: «Пане, просимо покірно,
Пусти на волю графа Ганелона!
Він рад тобі служити щиро й вірно.
Даруй життя йому, - він рицар добрий.
Роланд помер, не вернеться хоробрий,
Нізащо вже не купимо його».
«Ви зрадники!» - розсердився король.
Побачив Карл, що всі його лишили;
Він став смутний і вниз чоло він хилить...
У смутку він нещасним зве себе.
Аж ось і рицар, сам Тьєppі іде,
Анжуйського Джефрея брат. Постава
Струнка собі, гнучка і величава,
Волосся чорне, на лиці смаглявий,
Сам не малий і не високий - вдалий.
Він так промовив чемними словами:
«Чого ж тобі журитись, любий пане?
Я ж, знаєш, завжди вірним був тобі.
Я ради предків стану в боротьбі.
Граф Ганелон - будь там Роланд і винен
Тобі сповнити службу був повинен;
Та він, гультяй, тебе й Роланда зрадив
І, зрадивши, в біду тебе впровадив.
Я раджу, щоб повісити його,
Як зрадника за чорне, зрадне діло,
І псам на поле викинути тіло.
Коли ж рідня його на мене встане,
Цей ясний меч при боці бачиш, пане?
На захист слів моїх він блисне! Так же?»
Озвались франки: «Він розумно каже!»

278

До короля приходить Пінабель,
Високий, сильний, сміливий, прудкий.
Кого ударить, попрощайся з світом!
Він каже: «Пане, тут тобі судити!
Тому скажи, щоб втихли всі ці спори.
Та чую я, Тьєppі щось тут говорить.
Що бреше, докажу це в поєдинку».
Сказавши це, він скинув рукавицю.
Однак володар зажадав поруки.
Дав Пінабель йому всіх кревних в руки.
«Вам, - каже Карл, - за нього одвічати!»
А поки що, казав їх пильнувати.

Перед поєдинком Тьєррі та Пінабель покаялися і прийняли причастя у церкві.

Місцем поєдинку стала лука, на якій зібралися придворні та король Карл. У творі описується озброєння відважних рицарів-супротивників, їхній гордий вид, оспівується сміливість і сила. Почався запеклий бій, в якому одному з воїнів судилося загинути. Барони з такою силою налетіли один на одного, що зброя розлетілася на друзки, а самі вони попадали з коней. Далі рицарі продовжували поєдинок пішими.

Пінабель запропонував супротивникові піддатися, за що пообіцяв служити йому все життя. Але Tьєppі відхилив ганебну пропозицію. Спочатку перевага була на боці Пінабеля. Він завдав важких ран своєму супротивнику, і

... Тут від смерті
Спасла Тьєррі лиш чудом Божа сила.

Але Tьєppі, стікаючи кров'ю, зміг смертельно поранити Пінабеля. Так завершився поєдинок двох могутніх рицарів і була вирішена доля зрадника Ганелона.

289

[...] Зв'язали руки й ноги в Ганелона,
Чотири хлопці гнати стали коней
Туди, де в полі джерело дзюрчало.
Там Ганелона люта смерть спіткала.
Всі жили в нього витяглись, порвались,
Всі члени тіла в нього поламались,
Зелені трави красить кров червона.
Як кожний зрадник, Ганелон вмирає.
Нехай він зради більш не похваляє!

291

Коли володар суд свій закінчив
І прояснив свій превеликий гнів,
Він наказав хрестити Брамімонду.
Скінчився день і ніч настала всюди.
Від Бога вість приносить Гавриїл:
«Час, Карле, знов тобі набратись сил
І йти мерщій у Бірську землю з ними
Цареві Вівіанові на поміч.
Його невірні в Іфі облягли.
Всі вірні кличуть там тебе; спіши!»
Король туди цілком вже йти не хоче.
«За що ж мене карає Бог-отець?»
Рве бороду король, і плачуть очі.
Тут пісні вже Турольдовій кінець.