Сюжети суворого і водночас насиченого яскравими подіями германського епосу підказані бурхливою епохою “великого переселення народів”. Лише значно пізніше старовинні епічні пісні, які усно передавалися в народі, були об’єднані невідомими авторами в одне ціле. Саме в такому вигляді до нас дійшли  давньоанглійська поема “Беовульф”, “Старша Едда” — збірка скандинавських міфологічних і героїчних пісень, а також німецька “Пісня про Нібелунґів”. Слід зауважити, що у цих, на перший погляд, різних творах є багато спільного — побут, історія, географія, хронологія. Об’єднують ці епоси навіть спільні герої, як наприклад німецький Зігфрід (“Пісня про Нібелунґів”), скандинавський Сіґурд (“Старша Едда”).
Пісні про богів і героїв, умовно об’єднані під назвою “Старша Едда”, збереглися в давньоісландському рукописі XІІІ століття.
Значна частина пісень присвячена переказам про богатиря Сіґурда, далеким предком якого був Один — верховний бог скандинавської міфології, батько усіх богів і людей, бог війни, що дарує перемогу в битвах. Для героїв цих пісень найбільша нагорода — це добра пам’ять про них поміж людей. Вважалося, що загиблі у бою хоробрі витязі безжурно розважаються у небесному палаці Одина.
Безіменні автори германського епосу наче стверджують: все минуще – і рідня, і багатство, і навіть власне життя. Назавжди залишається тільки невмируща слава про подвиги героя та його добре ім’я, дочки Одина; світлі та чорні гноми (ельфи), велетні.
З-поміж інших богів найбільше шанували Тора — бога грому, озброєного кам’яним молотом, яким він гамселить ворожих богам велетнів.
Велетні, царство яких знаходиться у заморських землях, безнастанно воюють з богами і людьми. Карлики володіють незліченними скарбами, схованими у гірських надрах, і є неперевершеними ковалями. Приміром, карлик (гном) Регін скував для Сіґурда дві половинки зламаного меча, подарованого батькові героя самим Одином.
Значну кількість легенд  про германських богів, героїв і міфічних істот зібрав, ретельно вивчив та упорядкував у 1222 або 1223 році знаменитий ісландський історик, поет і політичний діяч Сноррі Стурлусон. Крім того, він написав славетну “Едду” — вчену працю про поетичну майстерність скандинавських співців-скальдів. А через чотири століття ісландський єпископ Свейсон відкрив ще один рукопис XІІІ  століття. Цю збірку текстів міфологічних і героїчних пісень скандинавських народів за аналогією з “Еддою” Сноррі Стурлусона також назвали “Еддою”, щоправда доповнивши цю назву епітетом “Старша”.
У давньогерманських переказах не менше справжньої поезії, ніж у міфах Давньої Греції, а мужні та могутні герої “Пісні про Нібелунґів”, “Беовульфа” та ісландських саг й досі викликають щире захоплення читачів.

Сіґурд і змій

У сиву давнину, коли світом правив кривавий і жорстокий бог Удин, а його дочки — войовничі діви-валькірії — допомагали йому розподіляти перемоги і смерті в битвах, у ті незабутні часи, коли на давньогерманських землях ще не перевелися люті дракони і підступні карлики, народився герой на ймення Сіґурд. Щоправда, в деяких землях його називали Зіґфрідом. Його батьком був конунг1 франків2 Сіґмунд, а матір’ю — прекрасна Хйордіс. Але якось сталося лихо: в одній із битв загинув батько Сіґурда.
Після його смерті вдову знаменитого воїна гостинно прийняв данський король Х’яльпрек. Він поселив її у своєму замку, наказав слугам виявляти їй королівську шану. Коли ж через декілька місяців у Хйордіс з’явився син, то вона назвала його Сіґурдом — на честь покійного батька. Дізнавшись про це, Х’яльпрек задоволено посміхнувся у свою густу, ледь сивувату бороду.
— Це гарне ім’я,— сказав він.— Воно походить від двох слів: “перемагати” і “захищати”. Той, кого нарекли таким ім’ям, повинен з часом стати вірним захисником своєї країни, оберігати її мир і спокій, перемагати ворогів. У твого сина — велике майбутнє.
Відтоді маленького Сіґурда часто приносили до Х’яльпрека, і він поступово прихилився до доброго старого не менше, аніж до рідної матері.
Хлопчик зростав навдивовижу швидко. У три роки він був уже на зріст, як шестирічний, коли ж йому виповнилося вісім років, багато хто вважав його дорослим юнаком. Тоді його дід (а так Сіґурд називав Х’яльпрека) вирішив, що прийшла пора дати хлопцеві освіту.
В замку данського короля вже багато років жив гном Регін, маленький горбань з довгою чорною бородою і крихітними хитрими очицями. Він був похмурим і мовчазним, а інколи злостивим. Але старий король цінував його за великі знання з усіх наук і за рідкісну майстерність у виготовленні зброї та найрізноманітніших прикрас зі срібла, золота і коштовних самоцвітів. Йому й доручив Х’яльпрек виховувати свого названого внука, і Регін зі звичною ретельністю взявся до нової роботи.
Сіґурд виявився здібним учнем, і через декілька років він вже знав усе, що належало знати королівському синові. Юнак навчився читати і писати, їздити верхи, володіти зброєю і грати у розмаїті ігри. Він вивчив також мови всіх сусідніх народів і осягнув мистецтво мореплавання. У свої п’ятнадцять років він був на голову вищим від найрослішого воїна, а його могутні плечі і широкі груди свідчили про богатирську силу. Незабаром король Х’яльпрек дозволив йому вибрати з табуна коня. Грані — так Сіґурд назвав свого скакуна — був швидшим і витривалішим, аніж будь-який інший кінь. Регін задоволено дивився, як Сіґурд об’їжджає Грані, але якось лукаво промовив:
— Самий кінь ще не робить воїна, справжнього воїна робить добрий меч.
— Ну, тоді викуй мені його, — сказав Сіґурд. — Ти вправний майстер, і для тебе це не становитиме труднощів.
— Викувати меча для такої руки, як твоя, — велика праця, і для цього потрібне справжнє мистецтво, — відказав Регін. — Але ти матимеш меча — найкращого з мечів, які я будь-коли кував.
Проте, незважаючи на всі старання карлика, викувані ним мечі в руках Сіґурда ламалися від першого ж удару.
Розчарований юнак вийшов із кузні і печально побрів до замку. Хйордіс одразу помітила, що син у кепському гуморі, і запитала його, чим він заклопотаний.
— Ах, — відповів Сіґурд, — мені кажуть, що не може бути воїном той, у кого немає доброго меча, а вони всі ламаються в моїх руках, мов дерев’яні.
Хйордіс усміхнулась.
— Почекай трохи, — сказала вона. — Можливо, мені пощастить тобі допомогти.
Колишня королева франків пішла до своєї опочивальні і через мить повернулася, тримаючи в руках дві половини меча.
— Це зброя твого батька, Сіґмунда, — сказала Хйордіс, — сам Один подарував йому меча. Він же й зламав його своїм списом. Віднеси ці половинки Регіну і попрохай скувати їх разом. Тоді матимеш меч, який витримає всі удари.
Очі Сіґурда заблищали. Він притулив до грудей батьківський подарунок і побіг назад до Регіна. Гном довго з подивом розглядав уламки, а потім мовчки розпалив горно і взявся до роботи. Трохи пізніше Сіґурд так само мовчки взяв з рук гнома готового меча, мовчки вдарив ним по залізному ковадлі і лише тоді скрикнув від подиву: дивовижний меч розрубав ковадло навпіл і глибоко увійшов у землю.
— Я радий за тебе, Сіґурде! — вигукнув гном, маленькі очиці якого горіли, наче жарини. — Але ще більше я радий за себе. Настав час розкрити тобі мою таємницю.
— Твою таємницю, Регіне? — перепитав юнак.
— Так, Сіґурде.  Я народився дуже і дуже давно, багато віків тому. Не дивуйся: гноми живуть довго. Мій батько мав трьох синів. Я був середульшим, Фафнір — найстаршим, а Отр — молодшим. Трапилось так, що троє богів — Один, Хйонір і Локі, мандруючи світом, ненароком вбили Отра. І як викуп за нього залишили височеньку купу золота. Щоправда, надто пізно Один повідомив нам, що отой скарб проклятий.
Відтоді, Сіґурде, щастя назавжди покинуло наш дім. Ми з братом вимагали від батька, щоб він поділився золотом із нами, а він зробився настільки жадібним, що не хотів про це навіть чути. Наша ненависть до нього з кожним днем зростала, і якось уночі, коли він спав, Фафнір прохромив його своїм мечем.
Смерть батька не принесла мені жаданого золота — його загарбав старший брат. З допомогою чарівного шолома батька він перетворився на страхітливого дракона, і мені довелося втікати, щоб врятувати своє життя. З тих пір я мандрую світом і важкою працею заробляю собі на хліб, а Фафнір і досі, у подобі дракона, стереже свої скарби, і не було ще на світі богатиря, який би зважився викликати його на двобій.
Але знай, Сіґурде,  прокляття уразило не тільки нашу сім’ю. Жадоба наживи, жадоба золота охопила весь світ. Заради багатства люди розпочали братовбивчі війни, вони грабують, обдурюють, порушують свої клятви. Навіть боги, і ті вступили в кровопролитну боротьбу з добрими духами ванами, і все це заради скарбів, заради золота, тому що вже не боги, а воно панує над світом.
Тепер ти розумієш, Сіґурде, яку владу має цей жовтий метал. З його допомогою можна зібрати численні дружини і завоювати цілі країни, з його допомогою можна стати наймогутнішим із земних королів, і ти будеш таким королем, тому що  лише ти один можеш перемогти Фафніра і відібрати в нього скарби. Половина золота справедливо належатиме мені. Друга половина буде твоєю, Сіґурде, а разом з нею — гучна слава, якої ще світ не знав.
Закінчивши свою розповідь, Регін очікувально поглянув на Сіґурда, але юнак, здавалося, навіть не думав про скарби Фафніра і, схиливши голову, мовчки бавився руків’ям свого меча.
— Золото чекає на нас, — нетерпляче сказав нарешті гном. — Коли ми їдемо?
Сіґурд повільно звів на нього очі.
— Я поїду, Регіне, — спокійно відповів він, — але тільки не за золотом. Скажи краще, чи далека дорога до житла твого  брата?
— На твоєму Грані будь-яка дорога коротка, — радісно вигукнув Регін. — Через п’ять чи шість днів ми будемо вже поблизу Гнітахейде. Це величезний степ поблизу країни готів1. Там і живе Фафнір, і там він стереже свої скарби.
Сіґурд на хвилину замислився.
— Я не знаю, Регіне, чому я повинен проливати кров того, хто не скоїв мені зла, і добувати для тебе золото, про яке ти так мрієш, — сказав він, — але я дав тобі слово і дотримаю його. На світанку їдемо.
Ось уже багато років дракон Фафнір не покидав Гнітахейде, побоюючись залишити свої скарби без нагляду, але жах перед ним був настільки великий, що навколо на декілька днів їзди не було жодного людського житла, жодної протоптаної стежинки. Сіґурдові з Регіном довелось продиратися крізь непролазні нетрі і чагарникові хащі, що суцільною стіною обступили житло чудовиська. Гном був мовчазним і замисленим, але в його очах дедалі частіше спалахував лихий вогник.
— Послухай, Сіґурде, — сказав він якось увечері, коли вони сиділи біля багаття, — ти ніколи не бачив Фафніра — чи впевнений ти, що зумієш його перемогти?
— Я впевнений, що не злякаюся його, яким би великим він не був, — відповів юнак.
— Не кажи так! — посміхнувся гном. — Я розповідав тобі, що Фафнір украв чарівний шолом мого батька і з його допомогою перетворився на дракона, але ти не знаєш, що цей шолом сповнює жахом кожного, хто його бачить.
Сіґурд посміхнувся.
— Страх можна навіяти лише тому, хто його знає, — промовив він. — Я ж бо ще ніколи і нічого не боявся.
— Панцир мого брата не може пробити жоден меч, а з його рота бризкає смертельна отрута, — продовжував Регін.
— Мій меч розітне будь-який панцир, а отрута для нас, Вйольсунгів, не страшна, — відказав юнак. — Я чув, що мій батько Сіґмунд одного разу випив отруєне вино — і воно не завдало йому шкоди. Не бійся, Регіне, золото скоро буде в наших руках.
Гном нічого не відповів, але його очі жадібно загорілися, наче він уже жалів, що пообіцяв Сіґурдові половину золота.
Вранці наступного дня ліс закінчився, і мандрівники виїхали на відкрите місце. Перед ними розкинувся широкий, порізаний вузькими ярами степ, у глибині якого, за невисокими стрімкими пагорбами, знаходилося лігво дракона Фафніра.
Регін схопив Сіґурда за руку.
— Це Гнітахейде, — прошепотів він. — Обережно! Якщо брат нас побачить, все надаремно!
Але Грані вже й сам зупинився. Він рив землю копитом, хропів і боязко скошував очі, ніби очікуючи появи дракона.
— Нам доведеться залишити його. Далі підемо пішки, — сказав Сіґурд, спішуючись.
— Не поспішай, Сіґурде, — відказав Регін, своєю чергою злізаючи з сідла. — На північ звідси тече річка, до якої Фафнір  вранці і ввечері ходить на водопій. Підемо туди і влаштуємо засідку.

Сіґурд погодився. Вони залишили Грані на галявині і незабаром знайшли маленьку річку, майже непомітну у високій траві, а відтак рушили за течією, просуваючись все ближче і ближче до житла дракона. Зненацька вербові зарості закінчились, і Сіґурд, який ішов попереду, побачив широку, ніби випалену, смугу голої землі, посередині якої тягнувся глибокий, схожий на русло висохлої ріки, рів.
— Це дорога Фафніра, — тихо промовив Регін. — Трава навколо випалена його отруйним диханням, а рів, який ти бачиш, — слід від його черева.
— Слід від його черева? — недовірливо запитав Сіґурд.
Він підійшов ближче. Обабіч рову були помітні сліди велетенських кігтистих лап, що глибоко вгрузли в землю.
— Який же великий твій брат, Регіне! — вигукнув юнак, міряючи очима сліди чудовиська.
— Так, Сіґурде, — відказав гном, боязко виходячи з-за кущів. — Він такий великий, що навіть твій меч Грам не дістане до його серця. Краще вирий-но яму на дні рову і заховайся в ній. Коли Фафнір проповзе над тобою, ти уразиш його мечем знизу.
Порада Регіна видалася юнакові розумною.
— Добре, — сказав він, — так я і вчиню, а ти поки що йди до Грані і постережи його, щоб на нього не напали вовки.
Гном схилив голову, щоб приховати зверхню посмішку, і швиденько попрямував до лісу. Дорогою він ще раз озирнувся і, побачивши, що Сіґурд копає мечем яму, весело потер руки.
— Золото дістанеться мені одному, — прошепотів він. — Золото дістанеться мені одному!
Юнак вже закінчував свою роботу, коли почув позаду себе чийсь голос:
— Вітаю тебе, Сіґурде! Що ти тут робиш?
Сіґурд озирнувся і побачив незнайомого йому старого в крислатому капелюсі і синьому плащі.
— Привіт і тобі! — вигукнув він. — Я рию яму, щоби підстерегти в ній дракона Фафніра.
Незнайомець похитав головою.
— Той, хто дав тобі таку пораду, — твій лютий ворог, — сказав він. — Ти вб’єш Фафніра, але й сам загинеш разом із ним, захлинувшись кров’ю, що поллється з його рани. А після вашої смерті Регін один заволодіє всім золотом.
— Що ж мені робити? — запитав юнак, зрозумівши підступний задум гнома.
— Викопай декілька таких ям і з’єднай їх між собою, — відповів старий, — тоді кров Фафніра розтечеться ними, і ти залишишся жити.
— Дякую тобі, незнайомцю, — сказав Сіґурд. — Але як я віддячу тобі за добру пораду?
— Прийде пора — віддячиш, — промовив старий. — Тепер я більше до тебе не приходитиму, а ти сам прийдеш до мене. І прийдеш назавжди, — додав він тихо.
Юнак здригнувся. Лише тепер він зрозумів, хто стояв перед ним.
“Ти — Один!” — хотів вигукнути він, але старий зник так само несподівано, як і з’явився.
“Так, це Один: він допомагає мені, як допомагав і моєму батькові до того часу, поки не прийшла його смертна година”, — подумав Сіґурд, знову беручись до роботи.
Послухавшись поради Одина, він викопав декілька ям, з’єднав їх поміж собою і прикрив зверху вербовим гіллям. Тим часом сонце сховалось за лісом. Наближалась мить, коли Фафнір повинен був спуститися до ріки. Сіґурд вийняв меча, зіскочив в одну з ям і присів на її дні, очікуючи появи дракона. Не минуло й півгодини, як земля навколо задвигтіла, почулося гучне сопіння чудовиська, схоже на форкання цілого табуна коней, і його важка хода. Сіґурд затамував подих. Раптом на обличчя йому впали великі пекучі краплі  отруйної слини, а наступної миті важке тіло дракона щільно закрило небо над його головою. Юнак швидко звівся на ноги і по саме руків’я увігнав меча у черево Фафніра, а потім спритно висмикнув його знову. З рани рясним потоком ринула кров, розтікаючись струмками по всіх виритих ямах. Фафнір глухо застогнав і важко звалився на бік.
“Здається, я переміг”, — подумав Сіґурд, поспіхом вистрибуючи зі свого сховища.
Побачивши юнака, дракон ледве повернув до нього величезну потворну голову.
— Хто ти, що насмілився проткнути мечем серце Фафніра? — запитав він кволим голосом. — Як звали твого батька і звідки ти родом?
Юнак згадав, як його ще в дитинстві вчив Регін, що прокляття помираючого може зашкодити, якщо він знає ім’я свого ворога, і відповів:
— В мене немає ні роду, ні племені, ні батька, ні матері. Один блукаю світом, а звуть мене Гордим оленем.
— Отже, тебе народило диво, — сказав Фафнір. — Довгі роки носив я чарівний шолом і навіював жах усім відважним героям. Ти перший без страху стоїш переді мною.
— Серце справжнього сміливця не злякає ніякий шолом! — заперечив Сіґурд. — Якщо ти такий сміливець, тоді чому ж ти не зважився сказати мені своє ім’я? — усміхнувся Фафнір.
Юнак почервонів і гордо звів голову.
— Твоя правда, Фафніре, я збрехав тобі! — сміливо вигукнув він. — Мене звуть Сіґурдом, я син Сіґмунда і внук Вйольсунга, хоча, можливо, ти навіть і не чув про наш рід.
— Ні, Сіґурде, я знаю все, — відповів дракон. — Я чув про твого батька: він був героєм, через те й син його такий зухвалий. А все ж таки ти в’язень данського короля і його слуга.
— Ніхто не брав мене в полон на полі бою, — з гідністю відповів юнак. — А слуга я чи вільна людина, в цьому ти переконався особисто.
— Гаразд, Сіґурде, не сердься, — тихо промовив Фафнір. — Я помираю і хочу перед смертю дати тобі добру пораду. Не бери мого золота, не бери і персня, — це принесе тобі погибель.
— Смерть — доля кожного, рано чи пізно вона прийде і до мене, — сказав Сіґурд. — Чому ж я повинен її боятися?
— Так, смерть судилася кожному, — відповів Фафнір. — Але краще вмирати на схилі віку, залишаючи після себе спадкоємців, — ти ж бо ще молодий, і з тобою закінчиться рід Вйольсунгів. Не чіпай скарбу, Сіґурде. Над ним висить прокляття, а понад усе бійся мого брата. Я знаю, що заради золота він навчив тебе вбити мене, заради золота він уб’є і тебе.
— Спасибі за пораду, Фафніре, — сказав Сіґурд. — Але я вже говорив тобі, що не знаю, що таке страх.
— Тоді ти швидко помреш, — глухо прошепотів дракон.
Його голова впала на землю, величезне тіло витяглося — він був мертвим.
Серед тиші, що запала, Сіґурд почув  чиїсь легкі, обережні кроки. Він озирнувся і при світлі місяця, який не так давно зійшов, побачив маленьку, згорблену постать Регіна. Гном, ніби не вірячи своїм очам, поглянув на юнака, потім швидко поглянув на вбитого дракона і невдоволено скривився.
— Ти вбив мого брата, Сіґурде! — сказав  він плаксивим голосом. — Який викуп я отримаю від тебе за його смерть?
— Ти хочеш отримати викуп за смерть брата?! —  вигукнув обурений юнак. — Але хіба не ти підбурював мене його вбити? Хіба не ти мріяв загарбати його золото?
— Ти маєш рацію, — згодився гном. — Проте, за нашими звичаями, я все одно повинен отримати викуп. Багато я не прошу. Нехай цим викупом буде серце Фафніра. Вийми його, засмаж і віддай мені. Тоді ти зі мною розрахуєшся.
— Добре, — сказав здивований Сіґурд. Він гадав, що Регін попросить у нього частину його золота. — Це я можу зробити.
Він подався в ліс, приніс звідти чималий оберемок хмизу, розпалив багаття і, вирізавши своїм мечем серце дракона, взявся його смажити. Гном мовчки спостерігав за ним, а потім влігся біля багаття і, попросивши розбудити його, коли серце засмажиться, заснув.
Поступово нічний морок розсіявся, зійшло сонце, і в небі над Гнітахейде з’явилися перші птахи.
“Мабуть, смаженина вже готова і пора мені будити Регіна”, — подумав Сіґурд. Він помацав серце дракона руками і при цьому обпік собі пальця. Ледь не скрикнувши, юнак запхав пальця до рота і тієї ж миті почув, як одна з ластівок, що пролітали над його головою, прощебетала:
— Ось сидить, Сіґурд і смажить для Регіна серце дракона. Він би вчинив мудріше, якби з’їв його сам. — А ось лежить Регін і вдаючи, що спить, думає лише про те, як би йому вбити Сіґурда, — відповіла їй інша ластівка.
— Ох, Сіґурде, Сіґурде! Про що ти думаєш? — промовила ще одна ластівка.  — Відрубай йому голову: позбудешся назавжди ворога і володітимеш сам усім золотом Фафніра!
Сіґурд похнюпив голову. Він пригадав підступну пораду Регіна чигати на Фафніра в ямі, пригадав злостиві погляди гнома, і його обличчя спаленіло від гніву. Нетямлячись від люті, юнак схопився на ноги і, вихопивши меча, одним ударом відрубав Регінові голову. Після цього він зняв із вогню серце дракона і з’їв його шматок за шматком.
— Він нас послухався, він нас послухався! — радісно защебетали ластівки. — Тепер він розумітиме мову звірів і птахів.
А одна ластівка додала:
— Іди за нами, сину Сіґмунда, ми покажемо тобі, де заховані скарби Фафніра.
Сіґурд пішов за ластівками.
Коло широкої і глибокої нори, що була житлом дракона Фафніра, знаходився невеликий піщаний пагорб. Ластівки підлетіли до нього і хором вигукнули:
— Копай тут, Сіґурде, копай тут!
Юнак слухняно розгріб мечем пісок і мимоволі завмер на місці. Перед ним, осліплюючи очі яскравим блиском, здіймалася купа золота... Через якийсь час, огледівшись, молодий богатир пронизливо свиснув.
Здалеку почулося гучне іржання, і за мить до юнака широким галопом прискакав Грані, все ще лякливо стрижучи вухами і роздуваючи ніздрі: він чув запах дракона. Сіґурд відв’язав заздалегідь приторочені Регіном до сідла великі шкіряні мішки, наповнив їх золотом і скинув на спину свого коня. Вони були значно важчими від трьох закутих у панцир воїнів, і юнак, побоюючись, що Грані не витримає такої ваги, вирішив іти пішки. Він узяв коня за вуздечку, але той не зрушив з місця.
— Ну, ходімо ж, Грані, ходімо, — вмовляв його Сіґурд, не розуміючи, в чому справа.
Врешті тварина різким рухом вирвала з його рук вуздечку і повернулася до господаря боком, ніби запрошуючи сісти в сідло. Здивований юнак послухався, після чого могутній кінь, радісно заіржавши, жваво побіг уперед, несучи Сіґурда назустріч новим подвигам.

Переказ Ю. Світланова