Джозеф Редьярд Кіплінг "Мауґлі"

Вибране з «Книги Джунґлів»

Брати Мауґлі

На крилах у Чіля ніч темна спочила,

                Кажан виринає з пітьми,

Худобу в хлівах охоплює страх,

                Бо вільні до ранку ми.

Роззявивши пащі, женемо крізь хащі

                Ми жертву до самого скону.

І клич наш лунає: — Всім щастя бажаєм,

                Хто Джунґлів пильнує Закону!

На Сіонійські гори спав тихий, задушний вечір. Була вже сьома година, коли Батько Вовк прокинувся після денного спочинку, почухався, позіхнув і розправив одну за одною лапи, щоб навіть кінчики позбулися сонної млявості. Мати Вовчиця лежала, уткнувшись великою сірою мордою в чотирьох вовченят, що перекидалися коло неї і скавчали. Вхід до їхньої печери був залитий місячним сяйвом.

— Грр! — прогарчав Батько Вовк. — Знову час на лови.

Він уже збирався стрибнути з горба вниз, як раптом маленька тінь з пухнастим хвостом загородила вхід і проверещала:

— Щасти тобі в усьому, о Найсіріший з Вовків! Хай доля пошле щастя твоїм шляхетним діткам і дасть їм міцні та білі зуби, і хай не забувають вони ніколи, що на світі є убогі та голодні!

То був шакал Табакі, Блюдолиз, а вовки індійських лісів зневажають Табакі: він тільки й знає, що нишпорить скрізь, робить різні капості, розносить плітки та їсть ганчір’я й обрізки шкіри на смітниках коло сіл. Але разом з тим усі вони й бояться Табакі, бо між іншими звірами в Джунґлях він найбільше схильний до сказу; і тоді вже він забуває, що сам кожного боявся, бігає лісом і кусає всіх, хто попадеться йому дорогою. Навіть тигр тікає і ховається, коли маленький Табакі скаженіє, тому що сказ — найганебніша річ, яка тільки може статися з диким звіром. Ми, люди, називаємо цю хворобу водобоязню, а звірі звуть її девані, сказом, і тікають не оглядаючись.

— Ну що ж, заходь, пошукай, — похмуро буркнув Батько Вовк. — Але тут нема нічого поживного.

— Для вовка нема, — відповів Табакі, — а для такої нікчемної особи, як я, всяка обгризена кістка — вже справжній бенкет. Хто ми такі, Гідур-Логи (Плем’я Шакалів), щоб перебирати чи вередувати!

Табакі миттю кинувся у глиб печери, знайшов там кістку оленя, на якій ще лишилося трохи м’яса, присів і почав розкошувати.

— Дякую вам за смачну страву,— сказав він, облизуючись. — Які ж вродливі ваші шляхетні дітки! Які великі в них очі! А самі ж іще зовсім малята! Звичайно, звичайно, як же це я забув, адже діти царів — з першого дня дорослі!

Певна річ, Табакі, як і кожен інший, знав — не слід хвалити дітей у вічі, щоб їх не зурочити, і дуже зрадів, побачивши, що вовки — Батько й Мати — незадоволені його словами. Табакі посидів, радіючи зі своєї капості, а потім єхидно зауважив:

— Шер-Хан, Великий, змінив місце ловів. Наступного місяця він полюватиме в тутешніх горах — так сказав він мені!

Шер-Хан — це тигр, що жив за двадцять миль звідси, на березі річки Вайнгунги.

— Він не має права! — сердито почав Батько Вовк. — За Законом Джунґлів, він не має права міняти місце ловів без завчасного попередження. Він розполошить усю дичину на десять миль навколо, а мені... мені треба ловити у ці дні за двох!

— Недарма Шер-Ханова мати прозвала його Ленгрі (Кульгавим), — спокійно зауважила Мати Вовчиця. — Він змалку шкутильгає на одну лапу і через те вбиває лише селянську худобу. Люди коло Вайнгунги сердиті на нього, і він тепер іде сюди, щоб розгнівати й наших сусідів. Через нього вони почнуть прочісувати Джунґлі. Сам він утече, а от нам з нашими дітьми доведеться перебиратися звідси, коли люди підпалять траву. Ні, дякуємо за це Шер-Ханові!

— Переказати йому вашу подяку? — спитав Табакі.

— Геть звідси! — клацнув зубами Батько Вовк. — Геть! Іди полювати до свого покровителя. Для однієї ночі ти вже накоїв досить лихого.

— Я йду,— спокійно відповів Табакі. — Ви почуєте голос Шер-Хана внизу, у хащах. Я міг би не завдавати собі клопоту, щоб принести вам цю новину.

Батько Вовк прислухався і з глибини долини, що прилягала до маленької річки, почув сухе, зловісне, монотонне гарчання тигра, від якого, певне, втекла здобич і якому було зовсім байдуже, що про це дізнаються всі Джунґлі.

— Дурень! — промовив Батько Вовк. — Нічні лови починати таким галасом! Невже він гадає, що наші олені такі ж, як його гладкі воли з села коло Вайнгунги?

— Тс-с-с!.. Цієї ночі він полює не на вола й не на оленя, — сказала Мати Вовчиця. — Це полювання на Людину!..

Виття тигра перейшло в приглушене гарчання, що, здавалося, лунало звідусіль. Це був той звук, який нагонить жах на лісорубів і циган, що ночують просто неба, і примушує їх іноді кидатися в самісіньку пащу тигрові.

— Людина! — промовив Батько Вовк і вищирив свої білі зуби. — Тьху! Хіба мало комах та жаб у болоті, що йому треба ще їсти Людину, та до того ж у наших володіннях!

Закон Джунґлів, який ніколи не наказує нічого безпідставно, забороняє полювати на Людину, за винятком тих випадків, коли звір учить своїх дітей забивати.

Але тоді він мусить полювати за межами ловецьких угідь своєї Зграї чи Племені.

Справа в тому, що вбивство Людини рано чи пізно викличе прибуття білих людей з рушницями верхи на слонах і кількох сотень темношкірих людей з барабанами, ракетами та смолоскипами. І тоді кожен у Джунґлях зазнає лиха.

Звірі ж пояснюють між собою цей закон інакше: на їхню думку, Людина — це найслабша і найменш захищена істота, і тому чіпати її «не личить мисливцеві».

Вони кажуть також — і це правда, — що той, хто їсть людей, шолудивіє і в нього випадають зуби.

Гарчання розлягалося все дужче й дужче і нарешті скінчилося громовим «аррр!» тигра, який кидається на здобич. Потім почулося виття Шер-Хана, виття, в якому було мало тигрового.

— Не спіймав, — сказала Мати Вовчиця. — Що ж це таке?

Батько Вовк пробіг кілька кроків уперед і почув дике гарчання й сопіння Шер-Хана, який, мов скажений, метався у зарослях.

— У цього дурня тільки й вистачило вміння ускочити в лісорубове багаття та обсмалити собі лапи, — сердито пробурчав Батько Вовк і додав: — Табакі коло нього.

— Хтось іде вгору,— зауважила Мати Вовчиця, наставивши одне вухо. — Приготуйся!

У кущах щось стиха зашелестіло; Батько Вовк присів на задні ноги і весь підібрався, готуючись до стрибка. І тут стороннє око могло б побачити найдивовижніше в світі видовище — вовка, що зупинився посеред стрибка! Власне, він уже стрибнув, ще навіть не бачачи на кого, а потім зробив неймовірне зусилля, щоб зупинитись. І вийшло, що він лише підскочив на чотири або п’ять футів у повітря і впав майже на те саме місце, звідки стрибнув.

— Людина! — вигукнув він, клацнувши зубами. — Людське дитинча. Дивись!

Просто перед ними, вхопившись за низьку гілочку, стояла гола смаглява дитина, що тільки-но починала ходити, — ніколи ще до вовчого лігва не приходила (та ще вночі!) така слабенька й така ніжна крихітка. Дитина глянула в очі Батькові Вовкові і засміялася.

— Невже це Людське дитинча? — спитала Мати Вовчиця. — Я ще ніколи їх не бачила. Принеси його сюди.

Вовки звикли переносити своїх дітей і можуть, якщо треба, перенести в пащі яйце, не роздушивши його; хоч щелепи Батька Вовка міцно стулилися на спині дитини, він приніс її і поклавпоруч із своїми щенятами, не лишивши на шкірі жодного знаку від зубів, навіть найменшої подряпини.

— Яке малесеньке! Воно зовсім голе... і яке сміливе! — ніжно промовила Мати Вовчиця.

Дитинча розштовхувало вовченят, протискаючись до теплого боку Вовчиці.

— Дивись! Воно їсть разом з іншими! То он яке Людське дитинча! Скажи мені, чи міг коли-небудь вовк похвалитися тим, що в нього поміж вовченят лежить Людське дитинча?..

— Я колись чув про щось подібне, але це було не в нашій Зграї і не в мій час,— сказав Батько Вовк. — Воно зовсім без волосся, і я міг би його розчавити, торкнувшись лапою. Але поглянь, воно дивиться просто на мене і зовсім не боїться.

Місячне світло, що сіялося крізь отвір печери, раптом померкло: величезна квадратна голова і плечі Шер-Хана загородили вхід. Табакі, ховаючись позад нього, пищав:

— Владико! Владико, він зайшов сюди!

— Шер-Хан робить нам велику честь, — промовив Батько Вовк, але очі його палали гнівом. — Що потрібно Шер-Ханові?

— Мою здобич. До вас прибилося Людське дитинча, — сказав Шер-Хан. — Його батьки втекли. Віддайте його мені!

Шер-Хан справді, як і гадав Батько Вовк, ускочив у багаття якогось лісоруба і, обсмаливши лапи, тепер лютився з болю.

Але Батько Вовк знав, що вхід у печеру завузький і тигр не пролізе. Все Шер-Ханове тіло звивалось як у корчах: він нагадував людину, що намагається протиснутись у вузьку діжку.

— Вовки — Вільне Плем’я! — відповів Батько Вовк. — Вони приймають накази тільки від Ватажка  Зграї, а не від якогось смугастого вбивці людської худоби. Людське дитинча належить нам; його вб’ють лише тоді, коли ми самі того захочемо.

— Захочемо, захочемо! Яке мені діло до вашого хотіння! Присягаюся биком, якого я вбив, це вже занадто! Чи довго ще я стоятиму тут, уткнувши носа в ваше собаче лігво, поки ви задовольните мої законні домагання? Це я, Шер-Хан, розмовляю з вами!

Рев тигра, мов грім, заповнив усю печеру. Мати Вовчиця скинула з себе вовченят і стрибнула вперед; очі в неї спалахнули, мов дві зелені зірки в пітьмі. Вона сміливо глянула в розлючені очі Шар-Хана.

— А це я, Ракша (Сатана), відповідаю тобі! Людське дитинча моє! Чуєш ти, Кульгавий, — тільки моє! І його не вб’ють! Воно житиме й бігатиме в нашій Зграї, полюватиме разом з нами. І зрештою,— стережись ти, мисливцю на маленьких голих дітей, ти, що ковтаєш жаб та вбиваєш рибу,— воно полюватиме на тебе! А тепер забирайся звідси, бо, присягаюся Самбгуром, якого я вбила (адже я не їм охлялої худоби!), ти повернешся до своєї матері, обсмалена скотино Джунґлів, ще кульгавіший, аніж з’явився на світ! Геть!

Батько Вовк здивовано слухав ці слова.

Він уже майже забув той час, коли відвоював Матір Вовчицю у чесній бійці з п’ятьма іншими вовками, коли вона ще бігала в Зграї і коли тільки з чемності не називали її Сатаною. Шер-Хан ще міг позмагатися з Батьком Вовком, але не встояв би супроти Матері Вовчиці: він розумів, що в такому місці всі переваги будуть на її боці і що вона битиметься на смерть. Тому він з гарчанням витяг голову і, трохи одійшовши, прогарчав:

— На своєму подвір’ї і собака пан! Побачимо, що скаже Зграя. Людське дитинча — моє, і рано чи пізно йому не минути моїх зубів, о злодії з кудлатими хвостами!

Мати Вовчиця, ледве переводячи подих, кинулась на землю посеред своїх дітей, а Батько Вовк поважно мовив:

— Шер-Хан каже діло! Маля треба показати всій Зграї. Ти хочеш лишити його в себе, Мати?

— Лишити у себе?! — важко дихаючи, відповіла Мати Вовчиця. — Воно прийшло до нас само серед ночі, зовсім голе і дуже голодне; але воно не боялося! Поглянь, воно вже відштовхнуло одне моє маля в бік. Цей кульгавий різник убив би його і втік до Вайнгунги, а потім тутешні селяни почали б мститися всім нам і вигнали б нас із наших притулків. Лишити його коло себе? Авжеж, лишу! Лежи спокійно, Жабеня. О Мауґлі,— бо Мауґлі-Жабеням я тебе називатиму,— настане час, коли ти почнеш полювати на Шер-Хана, як він полював на тебе.

— Але що скаже наша Зграя? — зауважив Батько Вовк.

Законом Джунґлів чітко встановлено, що кожний вовк після одруження може відокремитись од своєї Зграї; але як тільки діти його підростуть і зіпнуться на ноги, він мусить привести їх на Племінну Раду, яка звичайно збирається раз на місяць у найсвітлішу ніч, щоб усі вовки могли уважно роздивитися дітей. Після таких оглядин вовченята можуть вільно бігати де завгодно, і, аж поки вони заб’ють свого першого оленя, ніхто з дорослих вовків Зграї не сміє їх чіпати. Ніякої милості тому дорослому вовкові, що вб’є вовченя! Кара — смерть на місці. І якщо гарненько подумати, то стане ясно, що так воно й повинно бути.

Батько Вовк дочекався, коли його діти навчились бігати, і тоді в ніч Племінних Зборів повів їх, Мауґлі і Матір Вовчицю на Скелю Ради. Це була вершина горба, усіяна рінню та уламками скель, де могло розміститися з сотню вовків.

Акела, великий сірий Самотній Вовк, що керував Зграєю завдяки своїй великій силі та розуму, лежав на Скелі Ватажка, простягшись на весь свій зріст; внизу сиділо сорок чи більше вовків найрізноманітнішої масті і зросту, від сивих ветеранів, які могли сам на сам управитися з оленем, до молодих чорних трилітків, які тільки гадали, що можуть це зробити. Самотній Вовк водив Зграю вже багато років. За своєї молодості він двічі попадав у вовчу пастку, а одного разу його жорстоко побили і кинули, вважаючи вже мертвим. Отож він з власного досвіду знає вчинки та звичаї людей.

Розмов біля Скелі майже не було. Діти бавились, перекидалися всередині кола, де сиділи їхні батьки й матері; дорослі вовки поволі підходили до того чи іншого вовченяти, уважно оглядали його, а потім тихенько поверталися на своє місце. Час від часу яка-небудь мати виштовхувала своє вовченя на осяяне місячним світлом місце, аби його теж побачили, не забули.

А Акела кричав із своєї Скелі:

— Ви знаєте Закон, вам відомий Закон! Придивляйтесь уважніше, о вовки!..

І стурбовані матері підхоплювали заклик:

— Дивіться уважніше, о вовки, дивіться уважніше!

Нарешті настав час показати всім хлопчика, і шерсть на шиї Матері Вовчиці одразу настовбурчилась. Батько Вовк виштовхнув Мауґлі-Жабеня — так вони його звали — на середину кола, де він сів і, сміючись, почав бавитись камінцями, що виблискували у місячному сяйві.

Акела не підводив голови, що лежала на передніх лапах, але продовжував одноманітний заклик:

— Дивіться уважніше!

Глухий рев долинув з-за скель — то був голос Шер-Хана. Він кричав:

— Дитинча моє! Віддайте його мені! Навіщо Вільному Племені Людське дитинча?

Акела навіть оком не моргнув; він тільки промовив:

— Дивіться уважніше, о вовки! Яке діло Вільному Племені до будь-чиїх наказів, крім Вільного Племені! Дивіться уважніше!

З усіх боків чулось приглушене гарчання, і молодий чотирилітній вовк повторив Акелі Шер-Ханове запитання:

— Навіщо Вільному Племені Людське дитинча?

Закон Джунґлів передбачає, що в тих випадках, коли виникає незгода, чи приймати щеня до Зграї, за нього повинні заступитись принаймні два члени Зграї, окрім батька та матері.

— Хто виступає за дитинча? — спитав Акела. — Хто з членів Вільного Племені бере слово?

Відповіді не було, і Мати Вовчиця вже приготувалась до бійки; вона знала, що це була б її остання бійка, якщо до цього дійдеться.

Тоді єдиний звір іншої породи, допущений на Племінну Раду,— Балу, сонливий бурий ведмідь, який навчав вовченят Закону Джунґлів, старий Балу, що мав право блукати скрізь, де йому заманеться, бо він їв лише горіхи, коріння та мед,— звівся на задні лапи й прогарчав:

— Людське дитинча! Людське дитинча! — сказав він. — Я заступлюся за Людське дитинча! Людське дитинча не принесе нам ніякої біди. Я не вмію говорити красномовно, але кажу правду. Хай воно бігає в Зграї і ввійде до неї разом з іншими. Я сам буду його навчати.

— Потрібен ще один голос, — промовив Акела. — Говорив Балу, а він наставник нашої молоді. Хто ще, крім Балу?

Чорна тінь упала посеред кола. То була Багіра, чорна пантера, вся чорна, як сажа, але з чудовими плямами на хутрі, які вилискували у світлі місяця, мов намальовані. Всі знали Багіру, і ніхто не наважувався ставати їй на дорозі, бо вона була хитра, як Табакі, смілива, як дикий буйвол, і нестримна, як поранений слон. Але голос у неї був солодший за дикий мед, і шерсть — м’якша за пух.

— О Акело, й ви, Вільне Плем’я! — замурчала вона. — Я не маю права бути на вашій Раді; але за Законом Джунґлів, коли виникає сумнів щодо нового щеняти і йому загрожує смерть, життя цього щеняти можна викупити. І Закон нічого не каже про те, хто має, а хто не має права вносити викуп. Чи так я кажу?

— Так! Добре! — закричали молоді вовки, які ніколи не бувають ситі. — Слухайте Багіру! За дитинча можна внести викуп. Так говорить Закон.

— Я знаю, що не маю права тут говорити, але якщо ви дозволите мені...

— Говори, говори! — гаркнуло двадцять горлянок.

— Убивати голе дитинча — просто ганьба. Крім того, воно може стати вам у пригоді, коли підросте. Балу виступав на його користь. До слів Балу я докладу бика, і то жирного й тільки що вбитого (він лежить не далі як за півмилі звідси), коли ви згодні прийняти Людське дитинча до своєї Зграї, як велить Закон. Чого ж тут вагатись?

Десятки голосів завили:

— То в чім же річ? Воно однаково помре під час зимових дощів.

— Сонце спалить його!

— Яку шкоду нам може зробити голе жабеня?

— Хай собі бігає в нашій Зграї!

— Де бик, Багіро? Нехай його приймуть...

І знову Акела завив басовито:

— Дивіться ж уважніше, о вовки!

А Мауґлі грався собі своїми камінцями і не звертав ніякої уваги на вовків, які підходили один за одним, щоб роздивитись його. Нарешті всі вони подалися з гори в долину до мертвого бика, лишилися тільки Акела, Багіра, Балу та вовки, які усиновили Мауґлі.

Шер-Хан ревів у пітьмі безперестану: він-бо страшенно розлютився, що йому не віддали Мауґлі.

— Довше реви,— промурчала собі в вуса Багіра. — Настане час, коли це голе створіння примусить тебе ревти по-іншому, або я зовсім не знаю людей.

— Зроблено добру справу,— промовив Акела. — Люди і їхні діти дуже розумні. З часом він може стати нам у пригоді.

— Так, він стане в пригоді скрутної хвилини, бо ніхто не може увесь вік бути на чолі Зграї,— мовила Багіра.

Акела не відповідав. Він думав про той час, який настає для кожного ватажка будь-якої зграї, коли він підупадає на силах, слабшає і слабшає, аж поки, нарешті, вовки вбивають його і новий ватажок заступає чільне місце, щоб у свій час зазнати тієї ж долі.

— Забери його,— звернувся він до Батька Вовка,— і виховай, щоб він був гідним сином нашого Вільного Племені.

Ось так і прийняли Мауґлі до Сіонійської Зграї — ціною забитого бика та доброго слова Балу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А тепер хай читач перескочить через десять-одинадцять років і лише уявить, яке дивовижне було життя Мауґлі серед вовків, бо коли б ми надумались усе те описати, нам довелося б заповнити дуже багато томів. Мауґлі ріс і виховувався разом з вовченятами, хоч вони, звичайно, зробилися дорослими вовками раніше, ніж він став хлопчиком-підлітком. Батько Вовк навчав його, пояснюючи йому значення і суть кожної речі в Джунґлях, аж поки найменший шелест у траві, найтихіше зітхання теплого нічного повітря, кожен крик сови над головою, кожне дряпання кігтя кажана, що вчепився для відпочинку за гілку, і кожен сплеск маленької риби в озері стали для нього такі ж зрозумілі, як робота установи діловій людині. Коли Мауґлі не вчився, то вигрівався на сонечку, спав, їв і знову лягав спати; коли йому було жарко чи траплялося забруднитися, він купався в лісових озерцях; а коли хотів меду (від Балу він довідався, що мед і горіхи — така ж смачна їжа, як і сире м’ясо), він видирався за ними на дерево, чого навчила його Багіра . Багіра розтягнеться бувало на гіляці і кличе:

— Йди сюди, Братику.

Спочатку Мауґлі лазив не краще за лінивця1, але потім навчився стрибати між гілками дерев майже так само сміливо, як і сірі мавпи. Був він завжди й на Скелі Ради, коли збиралася Зграя; і там він, між іншим, помітив, що варто йому пильно подивитися в очі якомусь вовкові, як той одразу ж їх опускає; це йому сподобалось, і він не раз так робив. Хлопчик часто виймав довгі колючки з лап своїх друзів, — вовки дуже страждають від цих колючок та реп’яхів, що застрявають у їхніх хутрах. Ночами він любив сходити з горба на оброблені поляі з цікавістю стежив за селянами в їхніх хатинах. Але до людей він ставився з недовірою: якось Багіра показала йому квадратний ящик з гратчастими самоопускними дверцятами, захований у Джунґлях так уміло, що він ледве не потрапив у нього, і сказала, що то пастка.

Більш за все йому подобалось ходити з Багірою в темну й теплу лісову хащу і засинати там на весь задушний день, а вночі стежити за тим, як Багіра полює. Коли Багіра була голодна, вона била направо й наліво; те саме робив і Мауґлі — за одним лише винятком. Коли він підріс настільки, що міг все розуміти, Багіра пояснила йому, що він ніколи не повинен чіпати людської худоби, бо сам був прийнятий до Зграї ціною життя бика.

— Всі Джунґлі твої, — сказала Багіра, — і ти можеш вбивати все, що тільки подужаєш, але заради бика, який тебе викупив, ти не повинен убивати і їсти худоби — ні молодої, ні старої. Такий Закон Джунґлів.

І Мауґлі беззаперечно слухався.

Він все ріс та ріс, як тільки може рости хлопець, що не знає ні лекцій, ні навчання, робився все дужчим і дужчим і ні над чим у світі не задумувався, крім того, як роздобути їжу.

Мати Вовчиця раз чи два казала йому, що Шер-Ханові не можна довіряти і що рано чи пізно він, Мауґлі, повинен убити Шер-Хана.

Молодий вовк запам’ятав би цю пораду, а Мауґлі забув: адже він був тільки хлопчиком, хоч і назвав би себе вовком, коли б міг розмовляти людською мовою.

Шер-Хан завжди намагався перетяти йому шлях у Джунґлях; користуючись тим, що Акела дедалі більше старів і слабів, кульгавий тигр міцно затоваришував з молодими вовками, які бігали за ним, підбирати його недоїдки, чого ніколи не дозволив би Акела, коли б наважився поширити свою владу до належних меж. А Шер-Хан облещував їх і часто висловлював свій подив, що такі хоробрі молоді ловці дозволяють командувати собою вмираючому вовкові і Людському дитинчаті.

— Я чув, — часто казав Шер-Хан, — що на Раді ви не насмілюєтесь глянути йому в очі.

І молоді вовки настовбурчували шерсть і починали гарчати.

Багіра, яка все чула й бачила, довідалась дещо й про це і кілька разів різними словами попереджала Мауґлі, що коли-небудь Шер-Хан уб’є його.

Але Мауґлі сміявся і відповідав:

— За мене Зграя, за мене ти; та й Балу, хоч він і ледачий, все ж таки захистить мене.

Одного дня, у літню спеку, до Багіри дійшли нові чутки, трохи схожі на ті, що вона вже чула. Мабуть Сагі, Дикобраз, розповів їй.

Вона знову почала розмову з Мауґлі, коли вони були в гущавині Джунґлів, і хлопчик лежав, поклавши голову на чудову чорну шкіру Багіри:

— Братику, скільки разів я говорила тобі, що Шер-Хан — твій ворог?

— Стільки разів, скільки на отій пальмі горіхів, — відповів Мауґлі, який, звичайно, не вмів лічити. — Ну то що з того? Я хочу спати, Багіро, а в Шер-Хана тільки і є, що довгий хвіст та гучний голос — як у мора, Павича!

— Але зараз не можна спати! Балу знає про це, я знаю це. Зграя знає, та навіть і дурні безголові сарни знають. І Табакі те саме тобі казав.

— Хо! Хо! — відповів Мауґлі. — Табакі нещодавно прийшов до мене і почав говорити нечемності: нібито я — голе Людське дитинча і мені не личить копати земляні горіхи. Але я вхопив Табакі за хвіст і двічі ударив ним об пальмовий стовбур, щоб навчити його пристойної поведінки.

— То була дурість, бо хоч Табакі і капосник, він міг тобі сказати про те, що тебе стосується. Протри свої очі, Братику! Шер-Хан не сміє вбити тебе в Джунґлях; але пам’ятай: Акела дуже старий; скоро настане день, коли він не зможе вбити свого оленя, і тоді вже він не буде вожаком. Більшість із тих вовків, які оглядали тебе, коли ти вперше прийшов на раду, також постаріли, а  молоді вовки вірять Шер-Хану, який говорить їм, що Людському дитинчаті не місце в Зграї. Хоч незабаром ти вже станеш дорослою Людиною.

— А що таке Людина? Хіба вона не може бігати разом зі своїми братами? — заперечив Мауґлі. — Я народився у Джунґлях. Жив, як велить Закон Джунґлів, і нема жодного вовка між нашими, якому б я не виймав з лап колючок. Звичайно ж, що вони мої брати!

Багіра витяглась на весь зріст і трохи примружила очі.

— Братику, — промовила вона, — помацай моє підборіддя.

Мауґлі простяг свою дужу смугляву руку і якраз під шовковистим підборіддям Багіри, де під лискучою шерстю ховались великі круглі м’язи, намацав невелику лисину.

— Ніхто в Джунґлях не знає, що я, Багіра, ношу цю мітку — слід нашийника; а між тим, Братику, я народилася поміж людей, і там померла моя мати — в клітці князівського палацу в Удейпурі. Ось чому я внесла за тебе викуп на Раді, коли ти був ще зовсім маленьким голим дитинчам. Так, я теж народилася поміж людей і ніколи не бачила Джунґлів. Мене годували крізь грати з залізної миски, аж поки однієї ночі я не відчула, що я, Багіра, — пантера, а не людська забавка. Тоді я з одного маху розбила лапою дурний замок і втекла. А оскільки я вивчила людські звички, то в джунґлях мене вважають страшнішою за Шер-Хана. Хіба це не так?

— Аякже! — відповів Мауґлі. — Всі в Джунґлях бояться Багіри; всі, за винятком Мауґлі.

— О, ти справжнє Людське дитинча! — ніжно промовила Чорна Пантера. — Але знай, що коли-небудь ти повернешся до людей так само, як я повернулась у рідні Джунґлі, повернешся до людей, які доводяться тобі братами, — звичайно, коли тебе не вб’ють на Раді.

— Але чому... чому хтось хотів би мене убити? — спитав Мауґлі.

— Поглянь на мене, — сказала Багіра. І Мауґлі пильно подивився їй у вічі. — Через півхвилини велика пантера одвела голову вбік.

— Ось чому! — промовила вона, зариваючись лапами в листя. — Навіть я не можу витримати твого погляду, а я ж народилася поміж людей і люблю тебе, Братику! А інші ненавидять тебе за те, що не насмілюються зустрічатися з тобою поглядом, за те, що ти розумний, за те, що ти виймав колючки з їхніх лап, за те, що ти — Людина!

— Я нічого цього не знав, — сумно промовив Мауґлі і нахмурив свої густі чорні брови.

— Що говорить Закон Джунґлів? Спочатку бий, а потім подавай голос. Вже з самої твоєї безтурботності вони знають, що ти — Людина. Тож будь розсудливішим. Серце підказує мені, що, як тільки Акела промахнеться на полюванні, — а йому з кожним разом все важче дістається олень, — Зграя повстане проти нього й проти тебе. Вони скличуть Раду Джунґлів на Скелі, а потім... потім... Ось що! — вигукнула Багіра, скочивши з місця. — Іди мерщій у долину, до людських осель, і візьми там трохи Червоної Квітки, яку вони у себе розводять; коли настане той час, ти матимеш товариша, сильнішого навіть за мене чи Балу або тих із Зграї, хто любить тебе. Здобудь Червону Квітку!

Кажучи про червону Квітку, Багіра мала на увазі вогонь. Але жодна істота в джунґлях не назве вогонь справжньою назвою. Всі вони несвідомо відчувають перед ним смертельний жах і шукають сотні способів описати його.

— Червону Квітку? — повторив Мауґлі. — Ту, що в присмерках видно коло їхніх хатин? Я здобуду її.

— Оце вже говорить Людське дитинча! — з гордістю сказала Багіра. — То ж пам’ятай, що Квітка та росте в маленьких горшечках. Дістань її скоріше і тримай у себе до слушного часу.

— Гаразд! — сказав Мауґлі. — Я іду. Але чи певна ти, моя Багіро, — він міцно обняв її за розкішну шию і пильно подивився у великі очі пантери, — чи певна ти, що все це виходить через Шер-Хана?

— Присягаюсь тобі Поламаним Замком, який звільнив мене, що я цілком впевнена в цьому, Братику.

— Тоді і я присягаюсь тим Биком, який мене викупив, що я повністю відплачу Шер-Хану за це, віддячу йому з лихвою! — сказав Мауґлі і кинувся геть.

— Це Людина, це вже справжня Людина! — промовила сама до себе Багіра, знову лягаючи на землю. — Ох, Шер-Хане! Ні одне полювання не принесе тобі стільки лиха, як те, що ти його розпочав десять років тому на оце маленьке Жабеня!

Мауґлі біг лісом все далі й далі, і серце його калатало в грудях. До печери він повернувся вже тоді, коли над землею слався вечірній туман. Він зітхнув і окинув оком долину. Вовченят не було вдома, але Мати Вовчиця з глибини печери почула як він дихає, і здогадалася, що її Жабеня чимось стурбуване.

— Що трапилось, синку? — спитала вона.

— Та все дурні балачки Шер-Хана, — відповів він. — Сьогодні вночі я полюватиму на зораних полях.

І він подався поміж кущами до річки, що протікала глибоко в долині. Там він зупинився, бо почув виття Зграї на ловах, почув рев оленя, якого женуть вовки і який одчайдушно захищається. Потім до нього долинули злі, єхидні вигуки молодих вовків.

— Акело! Акело! Хай Самотній Вовк покаже свою силу! Дорогу Ватажкові Зграї! Стрибай, Акело!

Самотній Вовк, видно, стрибнув, але промахнувся, бо Мауґлі почув, як клацнули його зуби, а потім розляглося скавучання: Самбгур ударив Акелу передньою ногою.

Мауґлі не чекав більше і кинувся вперед; завивання все слабкіше долинало до нього в міру того, як він наближався до оброблених ланів, де жили люди.

— Багіра сказала правду, — захлинаючись, прошепотів він і почав ховатися за копицю сіна під вікном хатини. — Завтра може стати останнім днем для мене й для Акели.

Він припав обличчям до вікна і почав стежити, як горить вогонь у печі. Він бачив, як господиня вставала вночі і підживляла вогонь чорною деревиною. А як наступив ранок і туман побілів та став холодним, він побачив, як хлопчик селянина взяв плетений горщик, обмазаний зсередини глиною, наповнив його розжареним вугіллям, засунув собі під ковдру і направився у хлів доглядати худобу.

«І то все? — подумав Мауґлі. — Коли таке дитинча може з тим справлятися, то мені зовсім нічого боятись!»

Він швидко оббіг поза хатиною, перестрів хлоп’я, вихопив у нього з рук горщик з вугіллям і зник у тумані, а хлопчик заплакав з переляку.

— А вони дуже схожі на мене, — промовив Мауґлі, дмухаючи в горщик точнісінько так, як це робила жінка. — Ця штуковина помре, коли я не дам їй поїсти. — І він кидав сухі гілочки та кору на червону масу. На півдорозі до вершини він зустрів Багіру; ранкова роса виблискувала на її шкурі, немов коштовне каміння...

— Акела схибив, — сказала пантера. — Вони вбили б його цієї ж ночі, але ти теж їм потрібний. Тебе вже шукали в горах.

— Я був на зоряних полях. Я готовий! Дивись! — І Мауґлі підняв горщик з жаром.

— Чудово! Я бачила, як люди стромляли в цю штуковину суху гілку і на її кінці відразу розцвітала Червона Квітка. А тобі не страшно?

— Ні. Чого мені боятися? Тепер я пригадую, якщо це не був сон, що перш ніж я став вовком, я лежав біля Червоної Квітки, і мені було тепло й приємно...

Весь цей день Мауґлі сидів у печері, підтримуючи вогонь. Він встромляв у нього сухі гілки, щоб подивитись, як вони спалахують. Потім знайшов гілку, яка цілком задовольнила його, і ввечері, коли до печери прийшов Табакі і досить грубо переказав, що його чекають на Скелі Ради, він зайшовся реготом. Переляканий Табакі дременув геть. Після цього Мауґлі, все ще сміючись, пішов на Раду.

Акела, Самотній Вовк, лежав коло своєї скелі і це свідчило про те, що місце Вожака Зграї лишається вільним; Шер-Хан, оточений вовками, охочими поживитись його недоїдками, походжав тут же взад і вперед і вислуховував безсоромні лестощі. Багіра лежала поруч з Мауґлі, який тримав горщик з вогнем у себе між колінами. Коли всі зібрались, Шер-Хан заговорив першим, — зухвальство, на яке він не наважився б, коли Акела був у розквіті сил і років.

— Він не має права, — прошепотіла Багіра. — Скажи йому це! Він собачий син! Він злякається!

Мауґлі скочив на ноги.

— Вільне Плем’я! — вигукнув він. — Хіба Шер-Хан керує нашою Зграєю? Яке діло тигру до наших справ?

— Місце Вожака Зграї вільне, і мене запросили говорити... — почав було Шер-Хан.

— Хто? — спитав Мауґлі. — Хіба ми всі шакали, що будемо підлизуватися до цього вбивці людської худоби? Провід над Зграєю належить самій Зграї.

Знялось багатоголосе виття:

— Мовчи ти, Людське щеня!

— Хай він говорить. Він дотримувався нашого Закону!

І нарешті старійшини зграї прогриміли:

— Хай говорить Мертвий Вовк!

Коли Вожак Зграї не вб’є своєї здобичі, то його звуть — Мертвим Вовком аж до самої смерті, якої до речі, йому чекати недовго.

Акела з трудом підвів свою стару голову.

— Вільне Плем’я, а також ви, Шер-Ханові шакали! Дванадцять років я водив вас на полювання і з полювання, і за цей час ніхто з вас не потрапив у пастку, нікого з вас не покалічено. Тепер я не вбив свою здобич. Ви знаєте, що мені запропонували кинутись на незагнаного оленя лише для того, щоб показати мою неміч. Це було хитро підстроєно. Тепер ви маєте право убити мене тут, на Скелі Ради. А тому я питаю: хто візьметься покінчити з Самітнім вовком? Бо за Законом Джунґлів, я маю право вимагати, щоб ви підходили поодинці!

Запанувала довга мовчанка, бо ніхто з вовків не наважувався битися з Акелою на смерть.

Тоді Шер-Хан проревів:

— Ба! Навіщо нам здався цей беззубий дурень! Він засуджений на смерть! А от Людське дитинча живе вже щось занадто довго. Вільне Плем’я! Воно було моєю здобиччю з самого початку. Віддайте мені його. Я вже стомився від цього людино-вовчого безумства. Ось уже десять років од нього немає спокою в Джунґлях. Віддайте мені людське поріддя, інакше я назавжди лишусь тут полювати, і ви не дістанете від мене навіть кісточки. Він — Людина, Людське дитинча, і я ненавиджу його всією своєю істотою!

Більша частина Зграї почала кричати:

— Людина! Людина! Що спільного між нами і Людиною? Нехай іде до своїх!

— І підбурить проти нас усіх селян! — заревів Шер-Хан. — Ні, віддайте його мені! Воно — Людина, і ніхто з нас не може подивитись йому в очі!

Акела знову підвів голову і промовив:

— Він їв нашу їжу. Він спав разом з нами. Він заганяв для нас дичину. Він ніколи не порушив жодного слова із закону Джунґлів...

— А я заплатила за нього биком, коли ви його приймали. Звичайно, бик небагато коштує, але честь Багіри варта того, щоб постояти за неї, — додала Багіра своїм надзвичайно ласкавим голосом.

— Бик, якого заплатила десять років тому! — сердито загарчала Зграя. — Яке нам діло до десятирічних кісток?

— І до клятви також? — перебила Багіра, вищіривши свої білі зуби. — Отже, недаремно ви зветеся Вільним Племенем!

— Не може Людське дитинча бігати з Племенем Джунґлів! — заревів Шер-Хан. — Віддайте його мені!

— Він брат нам в усьому, за винятком крові, — продовжував Акела, — а ви хочете його вбити! Так, я бачу, що справді зажився на світі. Дехто з вас почав їсти людську худобу, а про інших я чув, що з намови Шер-Хана вони ходять ночами викрадати дітей з порогів селянських хатин. Отож я бачу, що ви нікчемні боягузи, і звертаюсь до боягузів. Щоправда, я повинен умерти, і життя моє тепер нічого не варте, інакше я запропонував би його за життя Людського дитинчати. Але, щоб зберегти честь нашої зграї — дрібниця, про яку ви зовсім забули, лишившись без вожака! — я обіцяю, що коли ви дозволите Людському дитинчаті вільно піти до своїх, то я вас жодним зубом не займу, коли настане мій час умирати. Я помру без бою! Це збереже для зграї життя принаймні трьох. Більше я нічого не можу зробити. Отже, якщо ви хочете, я можу звільнити вас від ганьби вбивати брата, який ніякої провини перед вами не має, брата, що був прийнятий до Зграї і за якого внесено викуп на підставі Закону Джунґлів!..

— Він — Людина — Людина — Людина!.. — сердито гарчала Зграя, і більша частина вовків почала скупчуватись навколо Шер-Хана, який вже поплескував себе хвостом по ребрах.

— Тепер вся справа в твоїх руках, — промовила Багіра, звертаючись до Мауґлі. — Нічого не вдієш, треба битися.

Мауґлі підвівся, тримаючи горщик з вогнем у руках. Потім він потягнувся і позіхнув просто в обличчя всій раді. Він був у нестямі від злості та горя, бо вовки ще ніколи не показували йому, як вони його ненавидять.

— Гей ви, слухайте! — закричав він. — Досить вже цієї собачої гавкотні! Сьогодні ви так часто називали мене Людиною (хоч з вами я залишився б вовком до кінця днів своїх), що я відчуваю справедливість ваших слів. Тому я вже не називаю вас своїми братами, а сагами — собаками, як личить Людині. Про те, що ви зробите і чого не зробите, не вам говорити! Це вже вирішуватиму я. А щоб ви краще зрозуміли, в чім справа, я, Людина, приніс сюди трохи Червоної Квітки, якої ви, собаки, боїтесь!

Він кинув горщик з вогнем на землю, кілька розжарених вуглинок запалили купину сухого моху, який відразу зайнявся полум’ям, і вся Рада з жахом відскочила назад від танцюючих вогняних язиків. Мауґлі встромив суху гілку в полум’я і, коли вона зайнялася та затріщала, почав вимахувати нею у себе над головою в колі вовків, що тремтіли зі страху.

— Тепер ти господар, — сказала йому Багіра. — Визволь Акелу від смерті. Він завжди був тобі другом.

Акела, старий грізний вовк, який зроду не просив ні в кого ласки, благально позирнув на Мауґлі; хлопчик стояв голий, випроставшись на весь свій зріст, з довгим чорним волоссям, яке кучерями спадало йому на плечі, осяяний світлом палаючої гілки, від якого довкола скакали й тремтіли тіні.

— Гаразд! — промовив Мауґлі, гордо озираючись навкруги, — я бачу, що ви — собаки! Я піду од вас до свого племені — коли то справді моє плем’я. Джунґлі закриті для мене, і я мушу забувати вашу мову і ваше товариство; але я буду милосерднішим за вас. Я був вашим братом у всьому, за винятком крові, і я обіцяю, що коли стану Людиною серед людей, то не зраджу вас перед ними, як ви зрадили мене! — Він ударив ногою по гілці, і від неї в усі боки полетіли іскри. — Ніякої бійки між нами, членами Зграї, не буде. Але я мушу віддати свій борг перед тим, як піти звідси.

Мауґлі наблизився до того місця, де, тупо кліпаючи на вогонь очима, сидів Шер-Хан, і схопив його за підборіддя. Багіра на всякий випадок пішла слідом за ним.

— Встань, собако! — закричав Мауґлі. — Встань, коли говорить Людина, інакше я спалю тобі шкуру!

Шер-Хан щільно прищулив вуха і заплющив очі, бо палаюча гілка була вже дуже близько.

— Цей різник нахвалявся вбити мене на Раді, тому що не вбив мене, коли я був дитиною! Але ось як ми, люди, караємо собак! Поворухни тільки вусом, Ленгрі, і я встромлю Червону Квітку тобі в горлянку.

Мауґлі бив Шер-Хана гілкою по голові, а тигр, пройнятий смертельним жахом, жалібно вищав і скиглив.

— Тьху! Обсмалена кішко Джунґлів, йди тепер! Але пам’ятай, що коли я знову прийду на Скелю Ради — як приходить Людина, — то шкура Шер-Хана буде у мене на голові! І останнє: Акела може жити вільно, як хоче. Ви не посмієте вбити його, бо на те моя воля! І здається мені, що вам тут нічого більше сидіти, висолопивши язики, немовби ви справді щось інше, а не собаки, яких я проганяю — ось так! Геть! — Кінець гілки яскраво палав, і Мауґлі почав розмахувати нею направо і наліво, і вовки з вищанням кинулись геть, тікаючи від іскор, що палили їм хутро. Лишилися тільки Акела, Багіра та ще з десяток вовків, що були прихильні до Мауґлі.

І тут раптом Мауґлі відчув, що в грудях у нього почало щеміти, як досі ніколи не щеміло; дихання йому перехопило, він почав схлипувати і по його обличчю побігли сльози.

— Що це? Що це? — питав він. — Мені не хочеться кидати Джунґлів, і я не розумію, що зі мною коїться. Чи не вмираю я часом, Багіро?

— Ні, Братику. Це тільки сльози, які бувають у людей, — відповіла Багіра. — Тепер я знаю, що ти — Людина і вже не дитинча. Віднині Джунґлі справді закриті для тебе. Хай вони ллються, Мауґлі. Це тільки сльози.

Мауґлі сидів і плакав, і серце в нього неначе розривалося; адже до цього часу він ще ніколи не плакав.

— Ну, — промовив він нарешті, — я йду до людей. Але спочатку я повинен попрощатися з матір’ю! — І він пішов до печери, де вона жила з Батьком Вовком, і знову плакав, притиснувшись до її кошлатих грудей, а четверо вовченят при цьому жалібно скавучали.

— Ви не забудете мене? — спитав Мауґлі.

— Ніколи, поки матимемо сили ходити по сліду, — відповіли вовченята. — Коли станеш Людиною, приходь до підніжжя гори, і ми будемо з тобою розмовляти; ночами ми будемо бігати на зорані поля і там гратимемося з тобою.

— Повертайся швидше! — сказав Батько Вовк. — О мудре Жабеня, повертайся швидше, бо ми вже старіємо, твоя Мати і я!

— Приходь швидше, мій голенький синку! — додала Мати Вовчиця. — Бо знай, Людська дитино, що я люблю своїх щенят.

— Я обов’язково прийду, — відповів Мауґлі. — І коли прийду, то покладу на Скелю Ради шкуру Шер-Хана. Не забувайте мене! Скажіть всім у Джунґлях, щоб вони пам’ятали про мене!

Починало світати, коли Мауґлі самотньо сходив з гори назустріч невідомим створінням, які звуться людьми...

Полювання Каа

Он бач, як виблискують плями в пантери,

                як роги у буйвола сяють!

Тож знай, це охайність — це прояв снаги,

                а сильних завжди поважають.

Якщо бик тебе вдарив рогами

                а чи олень ногою копнув

Не скавчи і не йди нам жалітись:

                вже не раз про те кожен з нас чув.

Чужих дітлахів ти не кривди

                вітай їх, мов рідних сестричку і брата:

Хоч самі вони кволі й незграбні,

                та ведмедиця, може, в них мати.

«Нема мені рівних!» — піймавши звіринку,

                дурне і зухвале щеня вже кричить.

Та Джунглі великі, щеня ж бо маленьке.

                Хай згадає про це і мовчить.

З повчань Балу

Все, про що ми тут оповімо, сталось за деякий час до того, як Мауґлі вигнали з Сіонійської Вовчої Зграї і він помстився Шер-Ханові. Це було в ті дні, коли Балу навчав його Закону Джунглів. Великий, поважний, старий бурий ведмідь був дуже задоволений з такого спритного учня, бо вовченята вивчають у Законах Джунглів лиш те, що стосується виключно їхньої Зграї і їхнього Племені, й одразу розбігаються, як тільки можуть повторити Мисливський Вірш: «Ноги, що ступають нечутно, очі, що бачать у темряві, вуха, що чують найменший подих лісового вітру з глибини свого лігва, і гострі білі зуби — все це ознаки наших братів, окрім шакала Табакі та гієни, яких ми ненавидимо». Але Мауґлі, Людському дитинчаті, довелося вивчити набагато більше. Іноді Багіра, чорна пантера, гуляючи джунглями, забігла глянути, що поробляє її улюбленець, вона муркотіла й слухала, притуливши голову до дерева, як Мауґлі відповідає Балу свій щоденний урок.

Хлопчик лазив по деревах майже так само як плавав, а плавав так само добре як бігав. Тому Балу, законовчитель, навчав його тепер усіх Законів лісу й води: як відрізнити суху гілку від здорової; як з пошаною розмовляти з дикими бджолами, коли лізеш до. їхнього вулика на п’ятдесят футів від землі; що казати Мангу, кажанові, коли ненароком потурбуєш його на гілці вдень; як попереджати водяних гадюк, перед тим як стрибнути в озеро. Ніхто в Джунглях не любить, щоб його турбували, і всі вони завжди готові дати гарту непроханому гостеві. Мауґлі вивчив також Ловецький Клич Чужинця, який треба голосно повторювати доти, поки одержиш на нього відповідь, — це в тих випадках, коли хтось із мешканців Джунглів полює поза межами своїх володінь. У перекладі цей клич означає: «Дозвольте мені тут пополювати, бо я голодний». А відповідь звичайно така: «Полюй, але не для забави, а тільки для їжі».

Самі бачите, як багато доводилось Мауґлі вчити напам’ять, і він дуже стомлювався, повторюючи те ж саме сотні разів, Одного разу, коли Мауґлі одержав від свого вчителя доброго ляща, й, сердитий, втік у ліс, Балу сказав Багірі:

— Людське дитинча — це Людське дитинча, і воно повинне вивчити всі Закони Джунглів.

— Але поглянь, яке воно маленьке! — заперечила чорна пантера, що напевно розпестила б Мауґлі, коли б виховання було доручено їй. — Як може його маленька голова вмістити всі твої довгі речення!

— А хіба є в Джунглях настільки мале створіння, що його не можуть убити? Нема. Ось чому я вчу його всіх наших Законів і б’ю легенько, коли він забуває.

— Добре собі легенько! Хіба ти з твоїми залізними лапами розумієш, що таке легенько? — промурчала Багіра. — Сьогодні в нього все обличчя у синцях від твоїх легеньких дотиків. Соромся!

— Краще нехай я, люблячи, наставлю йому синців, аніж він постраждає коли-небудь через своє неуцтво, — запально відповів Балу. — Тепер я вчу дитинча Владичного Слова Джунглів, яке захистить його від птахів, гадюк і всіх чотириногих мисливців, крім його власної Зграї: Якщо тільки він запам’ятає ці слова, то зможе зажадати захисту у кожної істоти в Джунглях. Хіба це не варто легенького стусана?

— Ну, гаразд, але гляди ж  не вбий Людського дитинчати. Це тобі не стовбур, щоб гострити об нього свої. тупі пазури! А що то за Владичні Слова? Я хоч і звикла сама допомагати, а не просити допомоги, але мені цікаво було б їх почути. — І Багіра, піднявши лапу, з гордістю подивилася на свої сталево-сині, чудово загострені пазури.

— Я покличу Мауґлі, і він тобі їх скаже, якщо схоче. Йди сюди, Братику!

— У мене в голові гуде, як у бджолиному дуплі, — відповів зверху похмурий голос, і Мауґлі, дуже сердитий, обурений, сковзнув з дерева. Ставши на землю, він додав: — Я зліз заради Багіри, а зовсім не заради тебе, старий, гладкий Балу!

— А мені байдуже, — сказав Балу, хоч слова хлопця образили і засмутили його. — Ну, повтори Багірі Владичні Слова Джунглів, яких я навчив тебе сьогодні.

— Для якого племені? — спитав Мауґлі, радіючи, що може визначитись. — У Джунглях багато мов, я знаю їх усі!

— Дещо ти знаєш, але далеко-далеко не все. От бачиш, Багіро, від них не сподівайся дяки. Не було ще випадку, щоб хоч одне вовченя прийшло до Балу подякувати за науку! Ну ти, великий вчений, скажи мені Слово всіх Ловецьких Племен.

— Ми з вами однієї крові — ви і я,— сказав Мауґлі, вимовляючи ті слова по-ведмежому, як то звичайно роблять Ловецькі Племена.

— Добре. Тепер — Пташиних.

Мауґлі повторив ті самі слова і свиснув шулікою в кінці речення.

— Тепер для Зміїного Племені! — попросила Багіра.

На відповідь почулося сичання, яке зовсім, неможливо змалювати. А потім Мауґлі, радіючи, що так відзначився, підстрибнув, заплескав у долоні, скочив Баґірі на спину, сів там боком і почав лупцювати ногами по лискучій шкірі, перекривляючи на всі лади Балу.

— Славно, славно! Це варте легеньких стусанів, — ніжно промовив бурий ведмідь. — Настане час, коли ти мене добрим словом згадаєш.

Потім він обернувся до Багіри й почав розповідати їй, як він випросив Владичні Слова у Хаті, дикого слона, який добре знався на Законах, і як Хаті водив Мауґлі до озера, щоб він перейняв там Зміїне Слово від водяної змії, бо сам Балу не міг його вимовити; тепер уже Мауґлі забезпечений від усяких випадковостей у Джунглях; ні змія, ні птах, ні звір не скривдять його.

— Тепер йому нікого боятись! — закінчив Балу, поважно плескаючи себе по гладкому волохатому череву.

— Окрім власного племені, — промурмотіла собі під ніс Багіра, а потім голосно озвалась до Мауґлі: — Побережи мої ребра, Братику! Чого це ти гопцюєш?

Мауґлі намагався привернути їхню увагу, щоб вони його вислухали. Він смикав за хутро на плечах Багіри і щосили лупцював її ногами. Коли ж Балу і чорна пантера замовкли, він загорлав на весь голос:

— У мене буде своя славна Зграя, і я водитиму її по деревах цілими днями.

— Це що за дурна витівка, маленький вигаднику? — спитала Багіра.

— Так, і ми будемо кидати гілля і всяку негідь на старого Балу, — продовжував Мауґлі — Вони мені обіцяли. Ой!

— Ух! — величезна лапа стягла Мауґлі із Багіриної спини, і хлопчик, лежачи між передніми лапами ведмедя, побачив, що Балу розлютився.

— Мауґлі, — сказав Балу, — ти мав розмову з Бандар-Логами, з Мавпячим Племенем?

Мауґлі глянув на Багіру: чи не сердиться й вона? І побачив, що очі пантери світяться, мов два нефрити.

— Ти був у Мавпячого Племені — у сірих мавп, що не визнають Закону і їдять все? Яка ганьба!..

— Коли Балу вдарив мене по голові, — промовив Мауґлі (він усе ще лежав на спині), — я втік; сірі мавпи злізли з дерев і пожаліли мене. Нікому іншому не було до мене діла...

Він стиха сьорбнув носом.

— Тебе пожаліло Мавпяче Плем’я! — закричав Балу. — О спокій гірського потоку! О прохолода літнього сонця! Ну, а далі, далі що було, Людське дитинча?

— А потім... потім вони дали мені горіхів, та інших ласощів і... і взяли мене за руки та й понесли аж на верхівку дерева. Вони казали, що я їм брат по крові, тільки без хвоста, і ще казали, що я коли-небудь стану в них Ватажком...

— У них не буває Ватажка, — відповіла Багіра. — Вони брешуть. Вони завжди брешуть!

— Вони були такі приязні й запрошували, щоб я знову до них прийшов. Чому мене не пускають до мавп? Вони так само, як і я, стоять на двох ногах! Вони не б’ють мене боляче лапами. Вони бавляться цілими днями. Пустіть мене до них! Бридкий Балу, пусти мене! Я хочу з ними ще по бавитись!

— Послухай-но, Людське дитинча! — почав ведмідь, і голос його розлігся, як грім задушливої ночі. — Я навчив тебе Закону Джунглів, спільному для всіх племен, за винятком Мавпячого Племені, що живе на деревах. У них немає Законів. Вони — вигнанці. У них немає навіть власної мови, і вони користуються краденими словами, які підслуховують, сидячи вгорі на гілках і підглядаючи за нами. Наші шляхи різні. Вони живуть без Ватажка. Вони нічого не пам’ятають. Вони чваняться, верзуть дурниці і думають, що вони — велике плем’я, покликане зробити великі діла в Джунглях, а, впаде горіх, і настрій їхній одразу змінюється, вони починають реготати й забувають про все на світі. Ніхто в Джунглях з ними не спілкується. Ми не п’ємо там, де п’ють мавпи; ми не ходимо туди, куди вони ходять; ми не полюємо там, де вони полюють; ми не вмираємо там, де вони вмирають! Чи чув ти коли-небудь, щоб я хоч словом згадав цих Бандар-Логів?

— Ні, — прошепотів Мауґлі, бо як тільки Балу скінчив, у лісі запанувала мертва тиша.

— Мешканці Джунглів ніколи про них не думають і не говорять. Їх дуже багато, вони злі, неохайні, безсоромні і бажають, — якщо тільки в них є яке-небудь постійне бажання, — звернути на себе увагу мешканців Джунглів. Але ми не помічаємо їх навіть тоді, коли вони жбурляють нам на голови горіхи і всяке паскудство.

Балу не встиг цього промовити, як зверху сипнула ціла злива горіхів та гілок, і вони почали верещання, виття і побачили, як високо між тонкими гілками плигають розлючені мавпи.

— Мавпяче Плем’я заборонене, — сказав Балу, — заборонене для мешканців Джунглів. Пам’ятай про це!

— Заборонене, — додала Багіра. — Але я була певна, що Балу давно вже тебе попередив...

Я... я... Та мені й на думку не спадало, що він буде бавитись з такою поганню. Бандар-Логи! Тьху!

Знову злива горіхів та гілок посипалась їм на голови. Балу і Багіра швидко подалися геть, захопивши з собою Мауґлі.

Все, що Балу сказав про мавп, була чистісінька правда. Вони живуть на верхівках дерев, а оскільки звірі дуже рідко дивляться вгору, то мавпам не доводиться стикатися з мешканцями Джунглів. Зате, коли мавпам трапляється побачити хворого вовка, чи пораненого тигра, чи ведмедя, вони його мордують, кидають на звірів горіхи й гілки, аби якось розважитись і разом з тим звернути на себе увагу. Потім вони починають верещати, горланять свої безглузді пісні, кличуть мешканців Джунглів до себе; на дерева, хай, мовляв, спробують помірятися з ними силою; або через якусь дурницю починають бійку між собою і лишають своїх мертвих родичів там, де їх могли б побачити мешканці Джунглів. Вони весь час збираються обрати собі ватажка, виробити свої власні закони і звичаї, але ніколи цього не роблять, бо на другий день усе забувають; от вони й вигадали на велику втіху собі приказку: «Те, про що Бандар-Логи мріють сьогодні, Джунглі зрозуміють завтра». Жоден звір не може дістатися до них, але, із другого боку, ніхто й не звертає на них уваги. Ось чому вони були такі задоволені, коли Мауґлі прийшов до них побавитись і коли пізніше почули, як розгнівався на хлопчика Балу.

І все й скінчилось би на цьому, бо вдача Бандар-Логів така, що зацікавити їх надовго ніщо не може, але одній мавпі спала на думку, як їй здалося, чудова ідея, і вона почала запевняти інших, що Мауґлі буде надзвичайно корисний їхньому племені, бо він уміє сплітати гілля докупи для захисту од вітру: отже, копи вони його спіймають, то він навчить і їх те робити. І справді, Мауґлі несвідомо перейняв навички свого батька лісоруба і часто майстрував іграшкові хатинки з опалого гілля, не замислюючись навіть над тим, як він навчився цього. А мавпи, стежачи за ним з дерев, страшенно захопились такою грою. Тепер, казали вони, у них неодмінно буде свій ватажок, і вони стануть. найрозумнішим племенем. Джунглів, таким розумним, що всі звернуть на них увагу і заздритимуть їм!

Надумавши це, вони почали дуже тихо пробиратись крізь Джунглі за Балу, Багірою та Мауґлі, аж доки ті лягли опівдні спочивати. Мауґлі, якому було дуже соромно за свої вчинки, заснув між Багірою і Балу, вирішивши не мати більше до діла з Мавпячим Племенем.

Раптом він крізь сон відчув, як чиїсь сильні, шорсткі, маленькі руки вхопили його за руки й ноги; перед очима промайнули зелені галузки; і нарешті Мауґлі здивовано побачив крізь розгойдані гілки дерев, як Балу підхопився на ноги з таким страшним ревом, що, мабуть, сполошив усі Джунглі, а Багіра, вищиривши зуби, стрибнула на дерево.

Бандар-Логи радісно заверещали і кинулись на верхні гілки, куди Багіра не могла дістатись. Всі вони кричали:

— Вона звернула на нас увагу! Багіра звернула на нас увагу! Всі Джунглі захоплені від нашої спритності й винахідливості!

Потім вони почали свій політ, а стрибки мавп з дерева на дерево — це така річ, яку неможливо описати. Вони мають там свої постійні шляхи вздовж і впоперек, свої спуски й підйоми, прокладені на висоті п’ятдесяти — сімдесяти, а то й цілих ста футів над землею; по них мавпи можуть мандрувати, коли потрібно, навіть уночі.

Дві найсильніші мавпи підхопили Мауґлі під руки, і пострибали з однієї верхівки дерева на іншу, за кожним стрибком відміряючи не менше двадцяти футів. Коли б вони були без нього, то могли б просуватися вдвоє; швидше, але важкенький хлопець їх затримував.

Мауґлі паморочилось у голові, але він мимоволі тішився цим шаленим бігом, хоч його до смерті лякало те, що земля так далеко внизу. За кожним стрибком його так сіпало й підкидало, що, здавалося, з нього душа вилетить.

Його провідники здиралися з ним на самісіньку верхівку дерева, аж поки тоненькі гілки тріщали й згиналися під ними, а потім, кашляючи і верещачи, плигали, щоб сягнути дальшого дерева, хапаючись руками або ногами за найнижчі гілки. Часом він бачив принишклі зелені Джунглі на багато-багато миль. Вони простягалися перед ним, як безкрає море перед матросом, що видерся на вершечок щогли; а потім знову гілля та листя стьобали його по обличчю, і він з двома своїми вартовими знову спускався майже до землі. Так стрибаючи, з тріском, гиканням і верещанням все Плем’я Бандар-Логів мчало по деpeвних дорогах зі своїм полоненим Мауґлі.

Спочатку він боявся, що його впустять, потім розсердився, але розуміючи, що про боротьбу нема чого й думати, нарешті, почав розмірковувати. Перша думка його була — знайти кого-небудь, хто сповістив би про нього Балу й Багіру. Мауґлі знав, що його друзі не встигнуть за мавпами, які летіли з неймовірною швидкістю. Але марно було шукати когось внизу, бо він бачив тільки густе листя. Тому Мауґлі почав дивитися вгору і побачив далеко в синяві неба шуліку Чіля, який то шугав, то погойдувався на крилах і оглядав Джунглі, шукаючи падла. Чіль помітив, що мавпи, щось тягнуть, і спустився на кількасот ярдів униз, щоб довідатись, чи їстівна та річ. Якраз у цей час мавпи витягли Мауґлі на верхівку дерева і Чіль аж скрикнув від здивування, коли побачив хлопця й почув звернуте до нього Владне Слово Шулік: «Ми однієї крові — ти і я!...» Хвилі листя і гілок закрили хлопчика, але Чіль підлетів до сусіднього дерева якраз тоді, коли знов з’явилося маленьке смагляве обличчя.

— Запам’ятай мій слід! — кричав Мауґлі. — Розкажи Балу з Сіонійської Зграї і Багірі із Скелі Ради!..

— Від кого, Брате? — Чіль бачив Мауґлі вперше, хоч, звичайно, не раз чув про нього.

— Від Мауґлі, Жаби! Вони зовуть мене Людським дитинчам! Запам’ятай мій слі-і-ід!

Останні слова він вигукнув уже тоді, як мавпи знову підняли його в повітря; але Чіль кивнув головою і знявся вгору так високо, що здавався завбільшки з порошину. Там він повиснув на крилах і почав стежити своїми далекозорими очима, де саме нахилялись верхівки дерев од мавп, що несли Maуґлі.

— Вони далеко не втечуть, — сказав сам собі Чіль і посміхнувся, — Вони ніколи не доводять до кінця свого діл; Бандар-Логам завжди кортить скуштувати чогось нового, але цього разу, якщо зір мене не зраджує, вони скуштують лиха бо Балу не любить жартів, а Багіра, наскільки мені відомо, б’є не самих лише кіз...

Він погойдувався на крилах, підібравши під себе лапи, й чекав.

А в цей час Балу і Багіра не тямилися з гніву та горя Багіра лазила, як ніколи в житті, але тонке гілля ламалось під її вагою, і вона стрибала на землю, набравши повні пазури кори.

— Чом ти не попередив Людського дитинчати? — рикала вона на бідного Балу, який незграбно намагався бігти тюпцем, сподіваючись наздогнати мавп. — Навіщо було бити його мало не до смерті, коли ти навіть забув попередити про таку небезпеку?

— Швидше! О швидше! Може... може, ми ще доженемо їх, — задихався Балу.

— Такою ходою? Ми не наздоженемо навіть пораненої корови! Вчителю законів, щедрий на стусани дітям, іще одна миля такого шкандибання, і ти простягнеш ноги. Сідай краще та подумай! Розробимо план. Тепер не час ганятися за мавпами. Вони можуть кинути його до долу, коли ми будемо їх наздоганяти.

— Аррула! Гуу! Може, вони вже й кинули його, стомившись нести. Хіба можна довіряти Бандар-Логам? Нехай посиплються мені на голову дохлі кажани! Годуйте мене чорними кістками! Напустіть на мене хмари диких бджіл, хай закусають мене до смерті, і поховайте мене разом з гієною, бо я, найнещасніший з усіх ведмедів! Арулала! Вагуа! О Мауґлі, Мауґлі! Чом я не попередив тебе про Мавпяче Плем’я замість того, щоб товкти по голові… Може, й зараз я вибив у нього з пам’яті сьогоднішній урок, і він буде самотній у Джунглях без Владичних Слів!

І Балу, обхопивши голову лапами, зі стогоном покотився долі.

— Але ж він іще зовсім недавно повторював мені усі Слова правильно! — нетерпляче перебила його Багіра. — Балу, в тебе ні пам’яті, ні пошани до себе! Що подумали б Джунглі, коли б я, чорна пантера, почала вихилятись, немов який-небудь Сагі, дикобраз, та ще й вила при цьому?

— А яке мені діло до того, що подумають Джунглі! Може, він уже загинув!

— Якщо тільки вони не скинуть його з дерева, щоб побавитись, або не уб’ють, коли їм набридне тягати його за собою, то я аніскілечки не боюсь за Людське Дитинча. Мауґлі розумний, багато чого навчився, а крім того, у нього такі очі, які наганяють страх на всі Джунглі. Але біда в тому, що він попав до Бандар-Логів, а мавпи, мешкаючи на деревах, не бояться нікого з нас...

Багіра замислено лизнула передню лапу.

— Дурень, от я хто! Товстий, бурий дурень, який тільки й уміє копати коріння! — закричав Балу, Підскочивши з землі. — Правду казав Хаті, дикий слон: «Для кожного — свій страх». А вони, оці Бандар-Логи, бояться Каа, кам’яного змія. Він лазить не гірше за них. Нічної пори він викрадає молодих мавп. від одного його імені, вимовленого пошепки в них холонуть їхні підлі хвости. Ходімо до Каа!

— Що він зробить для нас? Він не нашого племені, без ніг і з такими лихими очима, — сказала Багіра.

— Він дуже старий і дуже хитрий. Крім того, він завжди голодний, — промовив Балу з надією в голосі. — Пообіцяй йому багато кіз!

— Він спить цілий місяць після того, як добре наїсться. Може, він і зараз спить, а якщо навіть і прокинеться, то що, коли він захоче пополювати своїх кіз?

Багіра мало знала Каа, тому и ставилась з недовірою до слів Балу.

— Ну, в такому разі, старий мисливцю, ми разом постараємось його умовити.

Балу потерся своїм вилинялим бурим плечем об пантеру, і вони пішли розшукувати Каа, кам’яного Пітона.

Каа лежав на гарячому прискалку, вигріваючись на пів денному сонці і милуючись своєю чудовою новою шкірою, бо останні десять днів він провів на самоті, міняючи шкіру, і тепер мав справді розкішний вигляд: витягнувши по землі тупоносу голову, він згортав тридцять футів свого тіла у фантастичні вузли та звивини і облизував губи, думаючи про наступний обід.

— Він ще не їв — промовив Балу, полегшено зітхаючи, коли побачив чорну, в коричневих та жовтих плямах, шкіру. — Будь обережна, Багіро! Він завжди трохи недобачає після линяння і нападає раптово.

Каа не був отруйна змія — до отруйних гадюк він ставився навіть з презирством і вважав їх за боягузів, — але мав страшну силу, і коли вже обвивав кого-небудь своїми величезними кільцями, то марно було сподіватися визволення.

— Щасливого полювання! — закричав Балу, присідаючи на задні лапи. Як і всі змії його породи, Каа був трохи глухуватий і не одразу розібрав слова привітання. Він на всякий випадок скрутився і ще нижче нахилив голову.

— Щасливого полювання всім нам, — відповів він нарешті. — Ого, Балу! Та ти що тут робиш? Щасливого полювання, Багіро! Принаймні один між нами голодний. Чи не принесли ви новини про дичину? Може, десь поблизу є лань або молодий олень? У мені зараз порожньо, як у тому колодязі, що зовсім висох.

— Ми йдемо на полювання, — недбало відповів Балу.

Він знав, що підганяти Каа не слід, бо той занадто довгий.

— Дозвольте й мені приєднатись до вас, — сказав Kаa. — Який-небудь зайвий удар нічого не вартий для тебе, Багіро, або для тебе, Балу, а я... я мушу чекати й чекати цілими днями на лісовій стежці і повзати мало не до півночі, щоб спіймати якусь молоденьку мавпу! Ех! Та й дерева тепер не ті стали, які були за моєї молодості. Все попадаються якісь трухляві гілки та сучки.

— А може, це тому, що ти дуже важкий, га? — зауважив Балу.

— Так, я справді довгий, дуже довгий! — відповів гордовито Каа — Але все ж таки в усьому винен оцей молодий ліс. Вірите, я мало не впав на землю під час останнього полювання, справді, трохи-трохи не впав. Хвіст мій не щільно обкрутився круг дерева, я посковзнувся, розбуркав Бандар-Логів, і вони облаяли мене всякими непристойними словами.

— Безногим жовтим земляним хробаком, — процідила крізь вуса Багіра, ніби намагаючись щось пригадати.

— Сссс! Невже вони й так мене обзивали? — спитав Каа.

— Щось подібне кричали вони нам минулої ночі, але ж ми ніколи не звертаємо на них уваги. Вони верзуть усякі дурниці, кажуть навіть, що в тебе повипадали усі зуби, і тепер ти ловиш тільки козенят, бо мовляв (справді ж, вони забули усякий сором, оці Бандар-Логи!), боїшся цапових рогів, — провадила Багіра солодким голосом.

Змії, а особливо такі, як старий обережний пітон Каа, дуже рідко виявляють свій гнів, однак Балу й Багіра помітили, як тремтіли і роздувались величезні ковтальні м’язи обабіч горлянки Каа.

— Бандар-Логи подалися на нові місця, — спокійно промовив пітон. — Коли я сьогодні виповз на сонце, я чув їхні крики на верхівках дерев.

— Ми... от ми і йдемо слідом за Бандар-Логами, — почав був Балу, але слова застрягали йому в горлі: за його пам’яті це вперше мешканець Джунглів зізнався в тому, що його цікавлять мавпи.

— Що ж, певне, не якась там дрібниця примусила двох таких відважних мисливців, безсумнівно, вожаків у себе в Джунглях, бігти слідами Бандар-Логів, — ввічливо сказав Каа, навіть піднімаючись від цікавості.

— Звичайно, — почав Балу. — Я лише старий, а часом і дурний учитель Закону у Сіонійських вовченят, а Багіра...

— Лише Багіра, — перебила його чорна пантера і, зціплюючи рот, голосно ляснула зубами: вона не любила самоприниження. — Справа от у чому, Каа. Оці крадії горіхів та збирач