Григорій Квітка-Основ'яненко "Маруся"

(Скорочено)

Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батькові і матері слухняний, старшим себе покірний, меж товариством друзяка, ні півслова ніколи не збрехав, горілки не впивавсь і п'яниць не терпів, з ледачими не водивсь, а до церкви? Так хоч би і маленький празник, тільки піп у дзвін - він вже й там: свічечку обмінить, старцям грошенят роздасть і приньметься за діло; коли прочує яку бідність, наділить по своїй силі і совіт добрий дасть. За його правду не оставив же його і Бог милосердний: що б то ні задумав, усе йому Господь і посилав. Нагородив його жінкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; і що, було, Наум ні забажа, що ні задума, Настя (так її звали) ночі не поспить, усюди старається, б'ється, достає і вже зробить і достане, чого мужикові хотілось. Поважав же і він її , скільки міг, і любив її , як свою душу. Не було меж ними не тільки бійки, та й ніякої лайки. Щодень хвалили Бога за Його милість.

Ув однім тільки була в них журба: не давав їм Бог діточок. Та що ж? Настя як задума про се, то зараз у сльози та вголос; а Наум перехреститься, прочита «Отче наш» - то йому і стане на серці веселіш, і пішов за своїм ділом чи в поле, чи на тік, чи у загороду, або до батраків, бо був собі заможненький: було й воликів пар з п'ять, була й шкапа; було чим і панщину відбувати; була ж і нивка, одна і друга, ще дідівська, а третю він сам вже купив...

Отим-то Настя, дивлячись на худобу, та й журилась: що кому-то воно, каже, після нас дістанеться? Не буде нам ні слави, ні пам'яті; хто нас поховає, хто нас пом'яне? Розтратять, що ми зібрали, а нам і спасибі не скажуть. А Наум їй, було, і каже: «Чоловікові треба трудитися до самої смерті; дасть Бог діточок - діткам зостанеться, а не дасть - Його воля святая! Він зна, для чого що робиться. Ніщо не наше, усе Боже. Достанеться наше добреє доброму - він за нас і на часточку подасть, і мисочку поставить, і старцям роздасть. А коли буде наслідувати недобрий - йому гріх буде, а нас усе-таки Бог милосердний пом'яне, коли ми те заслужимо. Не журися, Насте, об худобі: вона наша, а не ми її. Стережись, щоб вона тобі не перепинила дороги до царства небесного. Сатана зна, чим підштрикнути; молися Богу, читай «Ізбави нас од лукавого», то усе гаразд буде».

Аж ось за отцевські і материнські молитви дав їм Бог і дочечку. Та й раді ж були обоє - і Наум, і Настя; таки з рук її не спускали. Коли ж, було, куди дитина побіжить чи до сусідів, чи на вулицю, - то вже котрий-небудь, або батько, або мати, так слідком за нею і ходять. Та й що то за дитина була! Ще маленьке було, а знала і «Отче наш», і «Богородицю», і «Святий Боже», і половину «Вірую». А тільки, було, зачує дзвін, то вже ні заграється, ні засидиться дома і каже: «Мамо! Піду до церкви, бач, дзвонять; тату, дай шажок на свічечку, а другий - старцю Божому подати». І в церкві вже не запустує і ні до кого не заговорить, та все молиться, та поклони б'є.

От і виросла їм на втіху. Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці - як тернові ягідки, бровоньки - як на шнур очку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький, з горбочком, а губоньки - як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки - неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані. Коли, було, заговорить, то усе так розумно, так неначе сопілочка заграє стиха, що тільки б її й слухав; а як усміхнеться та очицями поведе, а сама зачервоніється, так от неначе шовковою хусточкою обітреть смажнії уста. Коси у неї як смоль чорнії та довгі-довгі, аж за коліно; у празник або хоч і в недільку так гарно їх повбира, дрібушка за дрібушку, та все сама собі позаплітала; та як покладе їх на голову поверх скиндячок вінком та заквітча квітками, кінці у ленти аж геть порозпуска; усі груди такі обнизані добрим намистом з червонцями, так що разків двадцять буде, коли й не більш, а на шиї... та й шия білесенька-білесенька, от як би з крейди вистругана чепурненько... Та як вирядиться у баєву червону юпку, застебнеться під саму душу, щоб нічогісінько не видно було, що незвичайно... вже ж пак не так, як городянські дівчата, що у панів понавчались; цур їм! Зогрішиш тільки, дивлячись на таких!..

Сорочка на ній біленька, тоненька, сама пряла і пишнії рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на ній картацька. Запаска шовкова, каламайковий пояс, та як підпережеться, так так рукою і обхватиш. Хусточка у пояса мережкована і з вишитими орлами, і ляхівка з-під плахти тож вимережована й з китичками; панчішки сині, суконні, і червоні черевички. От така як вийде, то що і твоя панночка! Іде як павичка, не дуже по усім усюдам розгляда, а тільки дивиться під ноги. Коли з старшим себе зострілась, зараз низенько поклонилась. І таки хоч би то мала дитина була, то вже усякому поклониться і ласкаво заговорить. А щоб який парубок та посмів би її зайняти?.. Вона й не лаятиметься, і ні слова й не скаже, а тільки подивиться на нього так пильно, жалібно, і сердитенько, так хоч би який був, то зараз шапку з голови схопе, поклонивсь звичайненько, і ні пари з уст... О, там вже на все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна, та ще ж к тому тиха, і смирна, і усякому покірна.

На вулицю і не кажи, щоб коли з подругами пішла. Було мати стане їй казати: «Пішла б, доцю, на вулицю: бач, тепер весна, вона раз красна. Пограла б з подруженьками у хрещика, пісеньок би поспівала». Так де ж! «Лучче я,- каже, на те місце, упоравшись, та ляжу спати, ранше устану, заміню твою старість: обідати наварю і батькові у поле понесу. А на вулиці що я забула? Іграшки та пустота...» А про вечорниці так і не вспоминай! Було, і других дівчат відводить та аж плаче та просить: «Будьте ласкаві, сестрички, голубочки, не ходіте на теє прокляте зборище! Та там нема ніякогісінького добра; там усе зле та лихеє!..»

Отак, було, говорить-говорить, то, гляди, одна перестане ходити, далі друга, третя; а далі і зовсім мода перестане, щоб ходити. То й дякують добрі люди, а найбільш матері. А там опіcля нечистий таки вп'ять силу озьме, підцюкне й потягне низку добру на погибель.

Тільки, було, наша Маруся уряди-годи збереться до подруженьки на весілля у дружечки. Та й то не буде вона у суботу бігати з ними по вулиці та горло драти, мов скажена, як усі роблять; а прийде вже у неділеньку, посидить, пообіда, а як виведуть молодих надвір танцювати, вона тут чи побула, чи не побула, мерщій додому; розібралась, роздяглась, давай піч топити і вечерять наставляти...

Отак раз на клечальній неділі була Маруся у своєї подруги у дружках на весіллі і сиділа за столом. Проти дружечок, звичайно, сиділи бояри. Старшим боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки; на виду рум'яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синій і китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки підперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрі, шкапові, з підковами. Як пришивали боярам до шапок квіти, то усі клали по шагу, хто-хто два, а Василь витяг капшучок, а там-таки дещо бряжчало, засунув пальці, достав та й положив на викуп шапки, за квітку, цілісінький гривеник! 102  Як брязнув, так усі, хто був на весіллі, так і вжахнулись, а дружки аж співати перестали. А він собі й дарма: потряс патлами, та за ложку, і став локшину доїдати, буцім тільки копійку дав.

От, сидячи за столом, як вже поприньмали страву, давай тогді Василь дівчат розглядать, що були у дружках. Зирк! І вздрів Марусю...

Став наш Василь і сам не свій і, як там кажуть, як опарений. То був жартовливий, на вигадки, на прикладки - поперед усіх: тільки його й чути, від нього весь регіт іде; тепер же тобі хоч би півслова промовив: голову посупив, руки поклав на стіл і ні до кого нічичирк; усе тільки погляне на Марусю, тяжко здихне і пустить очі під лоб.

Познімали страву і поставили горіхи на стіл. Дружечки зараз кинулись з боярами цятаться; щебечуть, регочуться, вигадують дещо проміж весільних пісеньок, а наш Василь сидить, мов у лісі, сам собі один: ні до кого не заговорить і нікуди не гляне, тільки на Марусю; тільки вона йому і бачиться, тільки об ній і дума; неначе увесь світ пропав, а тільки він з Марусею і зостався: ні до чого і ні до кого нема йому ніякого діла.

Що ж Маруся? І вона, сердешна, щось ізмінилась: то була невесела, а тут вже притьмом хоч додому йти. Чогось їй стало млосно і нудно, і, як подивиться на Василя, так так їй його жаль стане! А чого, сама не зна. Хіба тим, що він сидить такий невеселий. А ще найпуще, як один на одного разом зглянуть, так Марусю мов лихорадка так із-за плечей і озьме, і все б вона плакала, а Василь - мов у самій душній хаті, неначе його хто трьома кожухами вкрив... Василь тільки рукою поведе або головою мотне, то вже Маруся і почервоніла...

Думає сердешна Маруся, що, мабуть, се з очей їй стало, та й каже собі: «Піду лишень додому»; так думка така нападе: «От той боярин, що у синім жупані, чи він недуж, чи що? Та як піду, то щоб він ще гірш не занедужав, і ніхто йому не поможеть; бач, як жалібно дивиться на мене і буцімто й просить: будь ласкава, Марусю, не втікай відсіля! Добре, добре, зостанусь!»

А Василь собі нудить світом і не зна, на яку ступити. Розчумав трохи, що бояри цятаються, та й дума: «Ке лишень поцятаюсь я он з тою дівчиною, що сидить смутна, невесела». Тільки, сердека, протягнув руку, так неначе йому хто шепнув: «Не заньмай її, ще розсердиться; бач, яка вона одягна та пишна! Се, мабуть, міщанка; вона з тобою і говорити не захоче». Поблідніє наш Василь та вп'ять і похмуриться. Далі збиравсь-збиравсь, та як дружечки дуже почали співати, а весільний батько з матір'ю частіш стали горілочкою поштувати і піднявсь гомін по хаті, він таки хватив у жменю горіхів та до Марусі: «Чи чіт, чи лишка?» Та як се промовив, так аж трохи не впав із ослона на спину: голова йому закрутилась, в очах потемніло...

Та й Марусі ж добре було! Як заговорив з нею Василь, так вона так злякалась; якби можна, скрізь землю б провалилась або збігла куди, щоб і не дивитись на свого боярина. «Та й що йому казати? Як скажу «нечіт», то він подума, що я чванна і не хочу більш з ним цятатись, а він так чи смутний, чи сердитий, а тільки жалко на нього дивитись. Скажу «чіт». Що ж? Як стала силуватись, щоб промовити слово, так ні жодною мірою не може сказать: губи злиплись, язик мов дерев'яний, а дух так і захватило. Дивиться, що й Василь з неї очей не спускає, і горіхи у жмені держить, і жде, що вона йому скаже: от їй його жалко стало, на велику силу та тихесенько, так що ніхто й не чув, промовила: «Чіт!» - та ззирнулась з ним. І сама вже нестямилась, як узяла з Василевої жмені горіхи, та як схаменулась, як засоромилась!..

Троїста музика гра, що є духу: риплять скрипки, бряжчать цимбали, а замість баса сам скрипник скрізь зуб и гуде та прицмокує. От і розколихались наші дівчата: вийшла пара, а там друга, пішли у дрібушки. Ніжками тупотять, підківками бряжчать, по бравшись за рученьки, виворочуються, то вп'ять розійдуться та, як утінки, плавно пливуть, тільки головками поводжують...

«Ану, горлиці!» - гукнув Денис Деканенко. Як же вдарив навприсядку, так ногами до землі не доторкується то повзе навколішки, то через голову перекинеться, скакне, у долошки плесне, свисне, що аж у вухах залящить, та вп'ять в боки, та тропака, що аж земля гуде; та около Пазьки так кругом і в'ється, та приговорює:

Ой дівчина горлиця

До козака горнеться;

А козак, як орел,

Як побачив, так і вмер...

Добре було Денисові так бришкати без Василя; а той би його у молодецтві заткнув за пояс чи у танцях, чи так у речах, бо він собі був на те уродливий. Коли, було, озметься за танці, перетанцює яку хоч музику; коли ж підвернеться до дівчат, то вже ні на кого більш не дивляться, тільки на нього і його одного слухають; коли ж підсяде до старіших та стане загинати їм свої баляндраси, так усі, і старі і молоді, сидять та, пороззявлявши роти, слухають хоч допізньої ночі.

Такий-то був наш Василь до сього часу. Тепер же він мов остуджений. Вийшовши з хати, де б то йти до гурту та, взявши дівчину, туди б і собі танцювати; ні, пішов собі, сердека, стороною від людей, схиливсь на пліт та й дума: «Що се мені сталось? Таки нічого не чую, нічого й не бачу, тільки одну сю , чорняву дівчину! Вона в мене і перед очима, і на думці!.. Чому ж не займу її ? Але! Бачиться, і не смію або й боюсь, щоб і не розсердилась... Сам не знаю, що з собою робити!.. Пішов би й додому, так отут неначе прикований [...]

- Чого так зажуривсь, Семенович? - сказав йому Левко Цьомкал, підстарший боярин. - На лиш потягни люльки, то повеселішаєш, та й ходім танцювать.

- Не хочу люльки, - каже Василь, - трохи не вона мені і завадила. Так щось нездорово! Або оце додому yтікати, абощо?

- Цур йому, - каже Левко, - ще погуляймо. Йди подивись, як дівчата танцюють. Ну, що вже Курбаківна вдрала, так там вже за всіх. Що за танцюра! Та й дівка, брат, важна! Коли б до осені не втекла, то не мине моїх рук.

Мов лихоманка стрепенула Василя: поблід як полотно, та аж руками схопивсь за коляку, щоб не впасти від журби. Він-бо думав, що се його дівчину Левко вихваля; бо, звісно, коли хто котру любить, то й дума, що вона і усім така хороша і люб'язна здається, як і йому, послухав трохи чмелів, далі схаменувсь і на хитрощі піднявсь, давай його випитувати.

- Де Курбаківна? - каже. - Чи не та чорнява, що повна шия намиста з хрестами? (Себто Маруся.)

- Hі, - каже Левко, - нам до тієї далеко. Моя он, бач, русява, що трошки кирпатенька, у свиті та рушником підперезана.

Полегшало нашому Василеві; аж здохнув, і очиці, як ясочки, заграли, як почув, що не його дівчину Левко любить.

- А то про яку ти кажеш, що до неї тобі далеко? Хіба тут є попівна або прикажчиківна?

- Ні, - каже Левко, - тут усе наші рівні; а я кажу про нашу Марусю.

- А що ж то за Маруся? - спитавсь Василь та й очі понурив у землю, буцім йому і дарма, а у самого не тільки що вуха, та що то, усяка жилочка неначе слуха; а він, сердешний, і дух притаїв, і боїться, щоб ні жодного словечка не прослухати, що йому буде Левко розказувати.

От і почав йому Левко про Марусю казати усе, що знав: і чия вона дочка, і який її батько багатий, і як він свою дочку кохає; а далі про Марусину натуру: як вона усіх жахається, що ніхто її не бачив не тільки щоб на вечорницях або у колядці, та й на вулицю, і на Купала, і ні на які ігри не ходить; чи така вже собі пишна або, може, несмілива; а що роботяща! І на батька, і на матір, і на себе пряде, шиє, миє, і сама усе одна, без наньмички, і варить, і пече; а мати сидить ручки склавши.

Не пішла ж і Маруся до танців, а сіла собі сумуючи на приспі біля хати та ті горішки, що узяла у Василя, усе у жмені перемина та назирцем за Василем погляда. Що ж у неї на думці, того й сама не розбере. То часом стане їй весело так, що зараз бігла б до матері та й приголубилась би до неї, то вп'ять засумує, і слізоньки хусточкою обітре, і бажа батенька, щоб розвів її тугу; то всміхнеться; і дума, щоб то й додому іти (так, було, попереду усе робила: чи посидить, чи не посидить на весіллі з дружками, та мерщій додому), та як розглядить, що треба побіля Василя іти, та й передума. А сього вона й сама не знала, що в неї на думці було: «Коли б отой парубок прийшов та поговорив би зо мною, то, неначе б мені на душі легше стало». Як же тільки подумала об сім, та як засоромиться! Почервоніла, як калина, закрилась рученьками і голову похилила.

Ото й прийшла до неї Олена Курбаківна, перетанцювавши, та й сіла біля неї віддихати.

- Перетанцювалась, собі на лихо, - каже Олена. - Як попав мене он той боярин, так усе крутив, крутив, а тут ще, на лихо, музика не перестає; так не тільки що ноги, та й руки болять, і голова крутиться. Та вже ж і танцюра! У нас такого і на усій слободі нема.

От Маруся трошки й зрадувалась, що, може, Олена зна того парубка, що їй так у душу запав, бо й вона на свій пай думала, що вже краще її парубка і на світі нема і що се його вона так вихваля. От і давай про нього випитувать:

- А який же боярин, чи не старший?

- І вже старший, - забормотала Олена, - сидить собі як понура, ні на кого і не дивиться, і дівчат нікотрої не заньме.

- А може, він і не вміє? - спитала Маруся, а сама закривалась рукою, щоб не побачила Олена, як вона від сього соромиться.

- Хто? Василь не вміє? - аж скрикнула Олена.

- Та я й не знаю, чи він Василь, чи він хто; і відкіля він тут узявся? І з якої слободи забрів сюди?

- В ін з города, він свитник, коли чула. Та що вже за завзятий! Вже де появиться, то усі дівчата коло нього. І танцювати, і жартувати, не узяв його біс. Та й красивий же! Бач, як вихиляється, за тин держачись! Спина так і гнеться, неначе молодий ясенок, а з виду як намальований: очі йому як зірочки [...]

Зосталася Маруся сама. Узяли її думки та гадки; а як згадала, що Олена казала, що його хазяїн та бере його у прийми і що оддає дочку і красиву, і багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на білую ручку, а слізоньки з очиць так і капотять! От обтерла їх хусточкою, закрилася рученькою та й дума: «Ох, лихо мені тяжке! Лучче б я його не бачила!.. Як то мені його забувати? Тим-то городянські дівчата... У них парубки свої, не такі, як у нас, що ні на що дивитись... Піду швидше додому (а сама ні з місця), стану поратись, робити, то, може, й забуду! Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!.. Тепер сих горішків ніде не подіваю, так при собі й носитиму, більш ні на що, тільки на пам'ять. Хоч би на сміх вони мені сказали...» Та, сеє думавши, потрясла у жмені горішки та голосно й промовила:

- Чи він мене любить? Чіт чи лишка?

- Чіт! І любить тебе від щирого серця! – обізвавсь Василь, що вже давно стояв біля неї і дививсь на її смуту, та не знав, як зайняти.

- Ох, лишенько мені! - скрикнула Маруся і стрепенулась, як тая рибонька, ускочивши ув ятір. – Хто такий? Про кого ви говорите? - питай сама не зна, для чого і об чім.

- Той тебе любить... Про кого... Ти думала казав Василь, задихаючись від несмілості і з ляку, як почув, що вона ма когось на думці.

- Та я... ні про кого... не думала... я так сказала бідна дівка та й злякалася гріха, що зроду вперше збрехала; а опісля й каже: - Хто б то мене й полюбив?..

- Марусю, Марусю! - каже Василь, тяжко, від серця здохнувши; та й вп'ять насилу дух перевів і каже: - Я знаю такого...

- Марусю, Марусю! А ходи ке сюди! - так кликнула її та ж Олена. Маруся ні жива ні мертва! Злякалась того, що Василь став з нею говорити, та ще так голосно; а тут ще й то, що Олена бачить, що вона з чужим парубком розговорює, а опісля сміятиметься їй; а що найбільш те їй було страшно, і жалко, і ніби досадно, що Василь каже про когось другого, що її любить; а їй би хотілось, щоб він сказав, що він сам її любить. От як злякалась, скочила з місця та й не може ступить; а Олена, знай, її кличе: «Та йди сюди, ось-осьде я». А Василь теж став як укопаний і не зна більш, що й казати... От і стоять вони обоє, сердешні, і не знають, на яку ступити, і чи йти їм куди, чи що робити?

Вже сама Олена прийшла до Марусі й питається: чи вона тутечки довго буде?

- Ні, - каже Маруся, - уже мені пора й додому. Нічого більш тут дожидатись. - Та, сеє кажучи, так важко здохнула, що крий Мати Божа!

- І я отсе йду додому, - каже їй Олена, - мати прислала за мною. Чи знаєш що? Ходім завтра укупі на місто, мати казала дещо купувати, так ходім зо мною; ти таки усе лучче знаєш.

- Добре, ходім. Моя матуся щось нездужа, так що нам треба, я й куплю, заходь тільки за мною, - сказала їй Маруся.

- Зайду, зайду. Жди мене до сход сонця. Ходім же тепер укупі додому та в перекупки купим кисличок.

От подруженьки, побравшись за руки, і пішли собі.

Зоставсь Василь і стоїть сам не свій. По його думці, він, бачиться, закинув Mapycі наздогад, що се він й любить, і дума: «Коли б вона не мала кого на приметі та щоб його хоч трохи любила, то більш би йому нічого і не треба; не хотів би ні грошей, ні панства. Так-бо почервоніла, як я їй став закидати, що її полюбив, і очиці опустила у землю, а рученятами усе хусточку крутила, вже, вірно, з серця; а як пішла з Оленою, то не тільки йому і словця не сказала, та і не глянула на нього».

Сумувавши, пішов він назирцем за Марусею і бачив, що вона аж поки ввійшла в другу вулицю, то аж тричі оглядалась, - а чого? Хто її зна! Дівчачу натуру трудно розгадати, бо вони часто буцім-то і не люблять, хто їх займає, і буцімто й сердяться, а самі собі нишком так його люблять, що й сказати не можна!..

Смутна прийшла додому наша Маруся... Вона думала, що Василь її не любить, а коли б любив, то зараз прямо й сказав би, а то про когось другого казав, а об собі ні півслова. «Та й Олена ж казала, що хазяїн бере його у прийми, та се вже певно, що він любить хазяйську дочку. Та й як її і не любити? Вона собі городянка, міщанка, та, кажуть, хороша. А, думаю, як убереться, так намиста ще більш, чим у мене; а скриня з добром мала? Та ще, думаю, і не одна; там, може, такі великі, та розмальовані, та на колесах; а подушок, подушок! Так, може, під саму стелю... Так куди вже йому до мене! Він на таких і не подивиться». Ось так думала Маруся, прийшовши додому і сівши у хаті на лаві.

Дивилася стара Настя, мати її, лежачи на полу та стогнучи від недуги, що дочка її сидить смутна і невесела, і нічого про весілля не розказує, і за діло не приньмається; дивилася довго, а далі стала питати:

- Чого ти, доню, така невесела, мов у воду опущена? Чи не занедужала, нехай Бог боронить? Глянь лиш, як ще й ти звалишся, що батько з нами буде робити? Кажи-бо, що в тебе болить?

- Нічого, мамо! - каже Маруся.

- Чи не порвала намиста, жартуючи на весіллі? - пита Настя.

- Ні, мамо!

- Чи не зобидив тебе хто? То батькові скажи, він зараз уступиться.

- Ні, мамо.

- Так коли ж нема нічого, так чого так сидіти? Ішла б по воду: пора наставляти вечеряти.

- Зараз, мамо! - сказала Маруся [...]

Маруся, упоравшись і прибравши, розпитувала матір, чого треба на місті купити, і узяла у батька скільки треба грошей, послалась на лаві, помолилась Богу і зверх усього ударила три поклони, щоб вже більш не думати про Василя. Її так батько вчив. «Коли, - каже, - тобі чого треба або журба тебе озьме, - зараз до Бога. Вдар три поклони й проси, об чому тобі нужда, і жди певно від нього милості...»

От з такою думкою лягла Маруся. Та що ж? І сон її не бере. Те й діло, що дума [...]

Бідна Маруся, не хотівши й споминати про Василя, тільки об нім однім і думала, і хоч би тобі на часиночку очицями звела; плакала та журилась цілісіньку ніч. А й довга ніч у нас на клечальній неділі!

[...] Соловейко стих біля своєї самочки, щоб виспалась хорошенько, не жахаючись; вітерець заснув, і гілочки по садкам, дрімаючи, ледве-ледве колишуться; тільки й чути, що через греблю на лотоках водиця цідиться і, мов хто нищечком казку каже, що так і дрімається, а то усюди тихесенько... Аж ось - недовго: зірочка покотилась... далі друга... третя - і поховались у синьому небі, мов у море канули... І прокинувся вітерець та й поколихав тихесенько гілочки по садкам та по ліскам... От і попрокидались птичі самочки, лупнули очицями, зацмокали носиками... Тут зараз їх самчики, що біля них дрімали, попробуркувались і з радощів, - що настає вп'ять Божий день і вони будуть з своїми самочками літати, гратись, любитись, заспівали своїх пісеньок... А не хто вже виспівувать, як соловейко! Защебетав, залящав, зачиркав, засвистів, затріщав... То стихне, ніби пошепче своїй самочці, як її любить, а вона йому, мабуть, скаже, що й вона його любить, і похваля його пісеньки, то з радощів і гукне на весь садок... а як промеж того ще й носичками поцілуються... тут він уже і нестямиться... зажмуриться, защебече, затерчить, що аж неначе охрипне, та знову ще дужче лясне. Задрібоче, що аж дух йому запирається... Та усе ж то так гарно, так гарно, що розказати не можна, а на душі весело!

От на березах і листя зашупотіли промеж себе, що й вони, по ласці Божій, будуть красуватись на ясному сонечку. Схаменулась травонька, як скропила її небесна росочка; піднялись стеблинки, розпукались цвіточки і, порозівавши ріточки свої, надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе і тільки, здихнувши, подумаєш: «Боже милосердний! Отець наш небесний! І усе се, що тільки є на землі, у воді, під небесами, се усе Ти тільки по одному милосердію своєму для чоловіка створив єси? ..»

Ось і рідесенький туманець пав на річеньку, мов парубок приголубивсь до дівчиноньки і укупі з нею побігли ховатись меж крутими берегами. Далі і хмарочки стали розходитись, порідшали й стали звертатись купками, мов клубочки, розступатись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного гостя... Зазолотились і верхів'я дерева по лісам... і ось золотий по них пісок сиплеться по дереву нижче, усе н ижче... нижче... Усе стихло... Чогось жде!.. Стало виринять з-за землі... що? І світ, і огонь, і краса... І вже і на крайок його не можна зирнути оком, що ж буде, як усе явиться миру?.. І золоті промені від нього обсипали всю землю, і самії небеса стали ніби ще краще. Усе мовчить, жада, щоб швидше явилася у повноті краса миру!..

Ось вийшов і Василь із садка. Він добре чув, що Маруся з Оленою змовились укупі йти на місто, так він і не пішов вже додому у город, а у тім же селі скитався усю ніч, і як стало світати, то він вже і беріг їх. Визиравши із садочка, побачив, що дві дівчини тихенько ідуть собі і розговорюють; він зараз відгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохнуло й подало звістку; то він і пішов, буцімто у город, тихою ступою, похиливши голову, мов задумався; а у самого аж жижки трусяться, і дух йому захвачує: від радощів, що ще побачить Марусю і поговорить з нею.

От ідуть дівчата: Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а Маруся буцімто і слуха, та усе про своє гада... аж зирк!.. І пізнала свого Василя!.. Руки й ноги затрусилися, у животі похолонуло, і дух зайнявся, і сама ні з місця.

- Та йди-бо швидше! - крикнула на неї Олена. - Чого ти зопиняєшся? І так опізнились.

- Та хто його зна, чи спіткнулась, чи що, - каже Маруся, сама ж ні з місця, хоч так би і летіла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що, мабуть, він ті не любить, що він вже посватаний на хазяйській дочці... Усе забула, а тільки того й бажа, щоб бути укупці з своїм Василем.

От як почув Василь, що дівчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь і каже:

- Добридень, дівчата. Боже вам помагай!

- Спасибі! Нехай і вам Бог помага! - сказали йому ув один голос дівчата [...]

А сердешна ж то Маруся [...] іде, не йде, і ноги не служать; і сердиться на себе, чого вона на торг пішла; сердиться на Василя, чого він їм назустріч попався, сердитьсяі на Олену, чого вона така весела, чого так із засватаним парубком пащекує; сердиться на усіх і за все, а сама не зна, на кого і за що.

От прийшли у город, походили по базару; Олена зараз скупила все, що треба їй було, а Маруся тільки ходить за нею та світом нудить і усе нападається на Олену, що притьмом пора додому. А Василь усе за ними ходить, та як той міхоноша у колядці - носить Марусин кошик та склада, що Олена купує. Далі осміливсь якось-то спитати Марусю:

- А ти, Марусю, чом нічого не купуєш?

- Та мені небагацько... дечого й купувати... – каже Маруся та й відвернулась від нього, щоб не дивитись на чужого жениха, - тільки й треба купити матері... кресало на люльку... а батькові... ниток красних... на мережки до хусток...

Отак наварнякала наша Маруся, що трохи й сам Василь їй у вічі не насміявсь; ще то добре, що не чула сього Олена, торгуючи у перекупки шпильки.

Василь тільки собі тихесенько усміхнувсь, бо догадавсь, що щось не так воно є, та й узявсь, що треба було Маpycі, купити. Покупивши і поскладавши у котик усе докупи, каже:

- Вже ж як хочете, дівчатка, а я вас опроводжу аж додому, щоб оборонити вас від собаки; та й мені таки у вашім селі є до чоловіка діло [...]

От і пішли вони собі укупці з города. Тільки що вийшли з улиць на степок, от Олена як крикне:

- Ох, я дурна та божевільна! Забула зайти до шевця по батькові чоботи. Що тут мені на світі робити?

Потолкувавшись, порадились, щоб Олена сама вернулась у город за чоботами, а Василь щоб зостався біля Mapycі і щоб тут же дожидали Олени, а вона мусила швиденько вернутись.

От як зосталися удвох Василь з Марусею, то й посідали собі на горбику; зараз Василь їй і каже:

- Марусю! Хоч ти розсердишся на мене, хоч проженеш від себе, хоч не звелиш ніколи на очі попадатись, а я таки тобі тепер договорю, що учора хотів сказати...

- Що там таке? - спиталась Маруся, а сама злякалася так, що не можна й розказати...

- Марусю!.. Люблю я тебе усім серцем моїм, люблю я тебе більш усього на світі!.. Не сердься на мене, не відворочуйся, не затуляй очиць твоїх білою рученькою; дай мені ті сюди, нехай пригорну ті до свого серденька та тогді хоч і вмру, коли тобі невгодна щирая моя любов!.. Що ж ти мовчиш? Чом не глянеш на мене?.. Промов до мене хоч півсловечка; скажи, що ти не сердишся за мою любов. Роззнавай мене, розпитуй про мене, може-таки про мене що-небудь і добре почуєш.

Тільки що став так Василь говорити, то Маруся і нестямилась, серденько в неї так і б'ється, а сама як у лихоманці, так і труситься; боїться - і сама не зна чого; коли б земля розступилася, так би вона і кинулась туди та й... Василя потягнула б за собою; коли б їй крила, полетіла б на край світy... Та не сама, а усе б таки з Василем. Що ж їй робити? Земля не розступається, крил у неї нема, ноги наче не її, одну руку вхватив Василь та й держить біля свого серця, а воно так же колотиться, як і в неї; очицями зовсім світу не бачить, а ще таки другою рукою закрила їх та й питається Василя тихесенько, що й сама гаразд не чула:

- Адже ж ти просватаний?

- Ні, Марусю, ні на кому я не сватаний і ні об одній дівчині до сієї пори і не думав. Побачивши тебе учора, світ мені повернувся; без тебе не хочу жити, та бачу й сам, що не можна мені без тебе й дихати...

- А хазяйська дочка? Адже він тебе бере у прийми? Сказала Маруся вже трошки сміліш, бо на серці їй не так важко стало.

- Не тільки хазяйська дочка, та хоч би королівна, хоч княгиня, - не подивлюсь ні на кого... Одна моя втіха, одно моє щастя, коли ти мене будеш хоч трошечки любити! Розпитай про мене; цілий год ждатиму, тільки...

- Е, годи.. Так довга-бо...

- Скільки хоч, що хоч роби зо мною, тільки не проганяй мене від себе, не сердься...

- Та я й не серджусь...

- Чого ж ти закриваєшся, чого від вертаєшся від мене! Може, любиш кого другого? Кажи, не соромся; нехай я се почую від тебе та й піду світ за очима!

- Ні-бо... Я другого не люблю...

- Так заглянь же на мене, не закривайся!

- Але! Ще б і не закриватись... Мені-бо стидно.

- Чого ж тобі стидно, скажи?..

- А то ж і не стидно сказати... Що я тебе... Люблю? Ні за що в світі не скажу так, сеє сказавши, як заплаче гірко, і стала його прохати: - Василечку, голубчику, соколику мій! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобі зроду не скажу, щоб ти не посміявся надо мною... Я й сама не знаю, що зо мною сталося: я ще нікого не любила, нікого не хотіла любити, цуралася парубків, а як побачила тебе, світ мені незмилився [...]

- Марусенько, моя лебідочко, зірочко моя, рибочко, перепілочко! - приговорював Василь, обнімаючи свою Марусю. - Я ж землі під собою не чую - я мов у раю! Чи несплю лишень я? Так се правда, що ти любиш мене, Марусенько? Скажи мені, правда?

- Не скажу, Василечку, єй-богу, не скажу!

- Чом же ти не хочеш завірити об моїм щасті?

- Стидно-бо.

- Марусю! Отже поцілую, коли не скажеш.

- Та хоч десять раз цілуй, аби не я тебе; а усе-таки не скажу...

- Отак же... отак... отак же!..- приговорював Василь, цілуючи її раз по п'ять не віддихаючи, та вп'ять знову за те ж... та аж вже не зміг і слово промовити... А Маруся лежить у нього на руках і сама себе не тямить, чи вона у раю, чи вона де? Так їй хороше було! Хоче щось сказати - і слова не промовить, хоче вона від нього вирватися, так неначе прикована до Василевої шиї; хоче заплющитись, так очі, против її волі, так і зазирають у Василеві очі, що, як угілля на вогні, палають; хоче від нього відвернутись, а й сама не зна, як горнеться до нього... А він?.. Він тільки розгляда її, неначе їсть її очима; забув увесь світ; хоч би йому тут з пушок палили, хоч би хто його кликав, - нічим би не вважив, тільки що розгляда свою Марусеньку, держачи її на своїх руках.

Далі схаменулася вона, здохнула тяжко і скрізь сльози сказала:

- Василечку, що се зо мною сталось? Нічого не тямлю, не знаю сама себе; тільки у мене й на думці, що ти мене любиш, що ти мій... Та більш мені нічого і не треба!.. Боюсь тільки, чи нема мені за те гріха?

- За що, моя Марусенько? - сказав Василь, пригорнувши її до свого серденька, і поцілував щиро.

- Ох, не цілуй мене, мій сизий голубонько! Мені усе здається, що гріх нам за се... Боюсь прогнівити Бога!

- Так я ж тобі, моя Марусенько, тим же Богом божуся, що нема у сьому ніякого гріха. Він повелів бути мужу й жоні; заповідав, щоб вони любили один одного і щоб до смерті не розлучалися. Тепер ми любимося; дасть Бог, сповним святий закон, тогді і не розлучимося на вік наш, а до того часу як зійдемося, нам можна без гріха і любитися, і голубитися... - А не дай Боже, я сказала Маруся та й притулилася до Василевого плеча; і не доказала...

- Не доведи до того Боже! - аж скрикнув Василь і аж злякавсь, подумавши, про що Маруся йому тільки нагадувати стала. - Буду, - каже, - тебе, моя зозуленько, як ока, берегти. Ніяка скверная, бісовська думка і на серці не буде. Не бійсь мене [...]

- Братику мій милесенький! - скрикнула Маруся і обняла його рученятами; довго дивилася йому у вічі, як тая я сочка, а далі й каже: - Тепер я сама тебе поцілую аж тричі, бо знаю, що й в тебе на дyмці нема ніякого худа. Та й припала йому на плече, зазираючи йому у вічі, та так пильно, ніби баранчик, що його хотять різати, а він жалібно дивиться на неї, так і вона зирнула на Василя, а сльозинка, неначе тая рісочка на цвіточку, так у неї в очицях засяла; та так жалібно, як тая сопілочка заграла, так вона його спитала: - Як же ти мене після сього покинеш?

- Не говори мені сього, Маню! І не думай об сім, моя кришечко! Гріх божитись, а я от смертельною клятвою побожуся, коли мені не віриш...

- Вірю, вірю, мій соколику, мій лебедику! І що б ти мені не сказав, усьому вірити буду...

Багато розказувати, що там Василь з Марусею розмовляли; забули про увесь світ, і де вони є, і що кругом них, і якби не гукнула ще здалека на них Олена, то б, підкравшись тихенько, бачила б усе, як вони поговорять-поговорять та й знова цілуються. Як же почули Олену, так зараз і розрізнилися, неначе і не вони: Василь став, буцім мала дитина, пісочком пересипатись, а Маруся тут же знайшла черепочки та давай у креймахи грати, а самі і не ззирнуться меж собою.

От пішли усі укупі додому. Олена подумала: «Що се сталося з нашою Марусею? Ніколи не була така весела і говорлива, та ще з парубком, що, було, їх жахається, як не знать чого, а тепер сама заговорює, жартує, вигадує і, знай, сміється з Василем, а мене буцім і нема з нею. Уранці як ішли, так пари з уст не пустила, а тепер не замовчить ні на часинку; уранці насилу йшла і на мене нападалась, чого я спішу, а тут поперед усіх біжить, землі під собою не чує та, знай, кида на Василя то піcочком, то скіпочками, а він її ловить, а піймавши... аж руки крутить. Се щось недаром!.. Стали доходити до села, от Василь і каже:

- Тепер же прощайте, дівчатка. Мені так весело було з вами; спасибі вам і дуже спасибі за все, за все, за все. Не знаю, коли-то з вами побачусь? (А у Mapycі аж слізоньки покотились; обтерла швидше хусточкою, щоб Олена не бачила, та й стала буцімто пісеньку мугикати, і неначе підтанцює під неї, а сама пильно дивиться у вічі Василю) . Нате ж усе, - каже Василь, - ваше добро; вибирайте з кошика. А я вже піду своєю дорогою.

От дівчата стали вибирати. Олена усе забрала й поклала за пазуху, а Маруся, переглядівши, поскладала у кошик, і пішли собі. Тільки що відійшов від них Василь чимало, аж Маруся, буцімто схаменулась і згадала, і каже: - атак же! Усе позабирала, а синій камінець, що батько звелів купити, я й не взяла у Василя. Побіжу, дожену його! - Доганя, а сама, знай, кричить, щоб він підождав. Вже ж щоб то Василь та не почув Марусиного голосу?.. Стоїть як на шпичках і дожида, щоб Маруся підбігла до нього, і що вона йому скаже?

Ось вона, догнавши його, сказала:

- Я знарошне, буцімто забула у тебе синій камінець, щоб тобі нишком сказати: приходь сьогодні на озера, що у нашому бору, я там буду; то що поговоримо. Пусти ж, не заньмай мене, щоб Олена не догадалась. Ке сюди камінець і прощай, мій соколику милий! Приходь же!

Прийшла Маруся додому; батечку! весела, моторна, і говорить, і розказує, і порається за трьох, так що мати, дивлячись на неї, аж повеселішала, і їй полегшало. Хотіла було сваритись на дочку, зачим довго проходила, так та ж як узяла коло неї леститись, і приговорювати, і розважати її, а сама піч топити, зілля кришити, горшки наставляти, так що горить у неї діло. [...]

Не вспіла мати оглянутись, вже у Mapycі і готов обід; сіла, ручки зложила і, знай, матері розказує, як то їй добре було йти на базар холодком, що бачила на місті, як торгувалась, як купувала; і кого бачила, і з ким говорила, і яка проява лучалась,- усе-усе до посліднього раз по п'ять розказувала, тільки про Василя нічичирк! Вона б то й хотіла матері розказати, та не знала, з якого кінця узятись, та й подумала: «Нехай же спитаюсь у Василя; він мене навчить, як про се розказати».

[...]Прийшов і старий Наум; обіда і дума: «Зроду Маруся такого мудрого борщу не варила, як сьогодні; і мнясо добре спечене, і усе-таки гаразд, а лучче всього, що сама така веселенька, і усе вигадує і жартує».

Після обід, чи прибрала Маруся, чи не прибрала, мерщій вхопила глечик та й каже:

- Піду ж я, мамо, назбираю вам суниць...

Ще мати їй нічого на се і не сказала, а вона вже і за воротами, і прямо поспішала у бір на озера. Хоч і бачить подорозі суниці, та не збира, а дума: «Василь мене вже, мабуть, жде; піду швидше до нього; а як посиджу з ним та вертатимусь додому, тогді і ягідок назбираю».

Недовго шукала вона свого Василя: тут зараз і є. Як же зійшлись, так дарма, що тільки, може, часів три не бачились, а так неначе десять год розно були. Обнімаються, цілують один одного, розговорюють, розказують; то, побравшись за рученьки, ходять, то вп'ять посідають... І незчулись, як стало вже вечоріти. І то ж бо правда, що коли ідеш укупі з тим, кого любиш, то день пробіжить так швидко, як часиночка.

От Маруся перша крикнула:

- Ох, мені лишенько! Чи бач, де вже сонце?

- Так що ж? - питає Василь.

- А те, - каже Маруся, - як я додому піду?

- Не бійсь нічого, я тебе опроводжу.

- Не те щоб я боялась, а те, що ягідок не назбирала: а я за ними просилась у матері. Що мені тут на світі робити? Розкажу матері, що заговорилась з тобою та й забула.

- Ні, Марусенько, постривай ще матері об мені говорити.

- А чому ж?

- Ще, моє серденько, не урем'я. Треба підождати.

- А як се можна? Матері і батькові треба усе зараз розказати й ніколи перед ними не брехати. Що ж я тепер скажу, що я не набрала суничок?

- Що хоч, Маню, те й кажи, тільки не говори про мене: я сам, як прийде пора, я сам скажу.

- Та гріх же брехати...

- Се не буде брехня, і їм треба усе розказати; тільки як скажеш тепер, а вони, мене не знавши, подумають, що я який-небудь ледащо, що тільки зводжу тебе з ума, тебе будуть лаяти, мене стануть цуратись і будуть нас розлучати. Потерпи, моя рибонько, хоч через петрівку; я так наведу, що вони про мене будуть знати і чути що-небудь непогане; тогді пришлю людей, тоді їм усе і розкажеш...

- Може, воно і так, - довго подумавши, Маруся сказала. - Я вже нічого не знаю, а усе робитиму, що мені скажеш. Тільки вже, Василечку, мій козаченьку, як собі хочеш, а я вже більш до тебе не вийду ні сюди, ні на вулицю, ні на базар, нікуди.

- А се ж то чому? - спитавсь Василь злякавшись.

- Як собі хоч, а тільки, по моїй думці, се вже гріх, коли чого не можна матері сказати та теє і робити нишком від неї. Хоч розсердись зовсім, тільки вже я не прийду, і не дожидай мене, і не шукай мене. Інше діло, якби я посватана була, тоді б і нічого; а то хто-небудь побачить, та про мене ще й слава піде! Не хочу, не хочу! Нехай Бог боронить! Прощай же, мій соколику, мій Василечку! Не сердься ж бо на мене; адже ти кажеш, що скоро пришлеш старостів? От ми ненадовго розлучаємось.

Скільки не просив, як то не молив її Василь, щоб таки виходила сюда хоч через день або через два, так нізащо на світі не захотіла і з тим пішла додому, не звелівши йому йти за собою [...]

Прийшовши додому, тяжко їй було відбрехуватись перед матір'ю, що не принесла ягідок; бо, зроду не брехавши ні в чім, не знала, як і викрутитись і що сказати. Сяк-так, то чередою, то Оленою затерла, зам'яла діло - і кінці у воду.

Поки поралась та прибирала і була з матір'ю, так їй і весело було, а тим більш, що матері стало легше і вже піднялась з постелі; батько таж веселий і ласкавий був до неї; от вона не тільки не журилась, та ще сама собі дякувала, що так з Василем зробила; і, ходячи і пораючись, усе думала: «Коли б швидше можна було їм розказати про Василя, то як би гріх з душі».

Як же лягла на постіль, так і не подумала, щоб спати. Зараз прийшов їй на думку Василь, як то він, мабуть, журиться, що не скоро з нею побачиться, та як і їй бути? Як, не бачившись з Василем неділю або, може - нехай Бог боронить! - і дві, як і жити на світі... «Іще таки учора, - дума собі, - ще я не так його любила, як сьогодні, після того часу, як він сказав, що мене любить, та ще... Як поцілував!» Та, здумавши се, як засоромилась! І поночі чує, що вид у неї як жар горить! «Що ж отсе я наробила? – дума собі.- Чи се ж я, що і слухати не хотіла об хлопцях? Скрізь землю б пішла від стида й сорому! А що, як ще Василь надомною сміється?» Тут їй ще душніш стало; а далі, як роздумала, що Василь зовсім не такий, щоб йому сміятись, і що він божився, що її кріпко любить, то і утихомирилась, і тільки того соромилась, що... Цілувалася з ним і у бору довго з ним сиділа. «Та се ж вже, - так дума, - і вперше, і востаннє. Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов - як сон: не заїси, не заспиш і що робиш, не знаєш, мов вві сні. Борони Мати Божа, щоб я гіршого чого не зробила! Та як не буду з ним бачитись, то і жартувати ні з ким буде. Добре ж я зробила і сама собі дякую, що не звеліла йому до себе ходити).

Так собі порадившись, устала (бо вже і розсвіло) і зараз прийнялась поратись. Що ж? Тут корову доїть, а сама озирається, чи не йде Василь. По воду пішла, оглядається на Василя; у хаті сало товче, а на двері погляда, чи не Василь їх відчиня. За стіл сіла обідати, а сама у віконце усе зирк та зирк, чи не йде Василь. І жде його і не жде, і хоче, щоб прийшов, і боїться, щоб не прийшов.

Після обід, у хаті сидячи, дума: «Коли б не ввійшов! Піду на подвір'я . Надвір вийде: «Коли б не йшов вулицею та щоб мене не побачив, піду лучче у хату». І так, знай; світом нудить удень, а ніччю мало чого й спить, усе їй те на думці, що коли-то вона побачить Василя і коли-то не буде з ним розлучатись.

І Василь не луччий був її . Не тільки роботу, покинув хазяїна і город; знай, блука круг села, де жила Маруся. Ходить, ходить, у бір піде, над озерами, де з нею сидів, сяде - нема Mapycі, не йде Маруся. По селу вулицями ходить та не зна, де й хата, не зна, як і батька й звуть і прозивають. Маруся та й Маруся, більш йому нічого не треба було знати; і він й не питав, затим що ніколи було: усе їй розказував, як й любить, або слухав, як вона розказувала, що як вона його любить.

От вже і пущання пройшло, тиждень петрівки минається; ходить наш Василь і не зна, що вже йому і робити. Аж ось іде своєю дорогою, бачить, чоловік віз мішки від вітряка, та вісь йому і уломилась. Чоловік той хоче щоб підв'язати як-небудь, так шкапа не стоїть; і той чоловік мучиться з нею, а друге й те, що воза не підніме, бо вже собі старенький був.

От Василь, парень-друзяка, побачивши сеє, підійшов до нього, поздоровкався і каже:

- Ке лишень, дядьку, я тобі поможу, а то не з твоєю силою справитись з мішками і з шкапою.

Чоловік той подякував і попросив помогти. Василь як прийнявся, разом справили віз, і сяк-так, на трьох колесах, можна було доїхати. Чоловік ще більш дякував Василеві й просив, коли по дорозі, проводити його до двора, щоб часом не порозв'язувалося...

Василь пішов за ним помалу і нічого не розпитував, бо йому до всього було байдуже, тільки, знай, об Mapycі й дума. От іде та іде за возом, - бачить, чоловік, у тім селі, де Маруся живе, та повернув у вулицю. Василь зрадувався. «От, - дума,- тут пробуду, то, може, що-небудь прочую про Марусю, як-то вона, моя галочка, поживає».

Аж от заїжджає чоловік на двір. Василь зирк! Біжить його Маруся назустріч до чоловіка і кричить: - Де се ви, тату, були? Ми вже вас... - та й замовкла, як уздріла свого лебедика, та з радощів уже не зна, що й робити: вернулась у хату та аж труситься, і не зна, що й казати.

Наум (се то він і був), позносивши мішки у комору, розпрягши кобилу й упоравши все з Василем, ввійшли у хату, посідали, поговорили. Василь вже не мовчав, то про се, то про те розпитував; про себе розказував, як живе, де служить; а на Марусю, що тут микалась то в кімнату, то в хату, то з хати у сіни, то з сіней вп'ять дививсь зовсім... І вона собі дарма, неначе вперше бачить.

Посидівши Василь і наговорившись, став збиратись додому. Наум і каже:

- Приходь, Василю, коли хоч, до нас завтра обідати: неділенька свята, іще наговоримось.

Василь сказав, що прийде, поклонивсь і пішов з хати, а Наум кликнув:

- А де ти, Марусю? Проведи Василя від собаки за ворота.

Mapycі на руку ковінька: мерщій з хати, і ще Василь не вийшов із сіней, вона вже й біля нього, і зчепились рученьками. Вона йому й каже:

- Василечку! Якби ще тебе не побачила хоч день, то б і вмерла.

- Завтра, Маню, і я тобі розкажу, як страждав без тебе. Тепер прислухайся, що старі про мене казатимуть: чи будуть хвалити, чи корити? Та й розкажеш мені, щоб я знав, як наше діло начинати.

- А ось що я зроблю, Василечку: коли мої старі будуть тебе хвалити, то я пов'яжу на голову червону скиндячку і коси покладу; коли ж, не дай Боже, що ні, то пов'яжу чорну стрічку, без кіс. Ти тільки приїдеш, так на мене і дивись, то й знатимеш. Прощай же, мій лебедику, до завтрього. [...]

Увесь вечір Маруся, хоч ложки, миски перемивала, мисники змивала, піч мазала, милася, та все так тихесенько робила, що й не чути було вовсі: боялась-бо вона, щоб через свій шелест не пропустити якого слова, що батько й мати казатимуть про Василя; а ті, знай, його хвалять. Настя те й діло розказує, який собою красивий; а Наум хвалить, який-то він розумний, неначе письменний.

- Я,- каже, - знаю його весь рід; чесний, дядьки заможненькі, хоч він собі сирота...

[...]Маруся не пропустила ні жодного словечка і ще звечора наготовила червону скиндячку, щоб завтра на голову положити, і з радістю лягла спати...

Уранці вирядилась щонайкраще: поплела коси у самі маленькі дрібушки і вінком на голову поклала, пов'язала, які були луччі, скиндячки, а зверх усіх положила червону й квіточками заквітчалась. Чи шатнулась там, чи як, а вже і обідати у неї поспіло: борщик з живою рибкою (бігала сама звечора до сусіда-рибалки та й випрохала), каша пшоняна до олії, солона тараня з пшеничними галушечками та вареники з сім'яною макухою. Упоравшись, ще з батьком до церкви сходила.

Тільки що вернулись з церкви, Маруся зирк у вікно, аж Василь уже і йде; зараз вибігла, буцім боронити його від собаки, а більш за тим, щоб подививсь, що на ній червона скиндячка. От вибігла та мерщій і кричить: «Не бійсь, не бійсь!» - а рукою поводить по лобові, неначе каже: «Не бійсь, ось бач, що червона скиндячка!»

Ну, як там було, пообідали, гарненько і наговорились. Після обід Наум заснув, а далі і Настя схилилась та й собі заснула. А молоді, знай, собі голубляться та милуються. Далі, як старі проснулися, та й сиділи то в хаті, то під коморою у холодку, аж поки зовсім увечері Василь пішов додому.

Унадився ж наш Василь до старого Наума що Божий день: то діло було до коваля, то до бондаря, то так до чоловіка приходив за ділом, та усякий раз і зайде до Наума; коли за стане, то з ним, а коли не застане, то з Настею посидить, поговорить; і так вони вже до нього привикли, що коли який день хоч трохи забариться, то вже вони й скучають, і той, і та кажуть: «Нема ж нашого Василя! Не йде обідати». Бо усякий раз вони його зоставляли у себе обідати. А Маруся? Маруся себе не тямила від радощів. Василь прийде, то вона вже знайде місцечко, де з ним обо всім тихенько переговорить і намилується; а коли і без нього, то тільки чує, що старі його вихваляють.

От дождались і Петра, розговілись.

На самого полу-Петра, так вже перед вечором, вбігла Настя в хату, аж задихалась, та й кричить:

- Науме, Науме! Либонь, старости йдуть!

- До кого?

- Та до нас, до нас; от вже у дворі. Сідай швидше на лаву; а ти, Марусю, біжи хутко у кімнату та вбирайся.

Маруся як тільки почула про старостів, то що було у руках, усе попускала і нестямиться, що й робити; тільки дивиться на матір, а очиці, як жар, так і горять; а сама була рум'яна, а то почервоніла, як калина. От мати мерщій пхнула її у кімнату і стала її убирати у нову плахту і усе, що треба, по-дівчачи.

Затим ось стукнуло під двер'ю палицею тричі.

Наум хутко достав нову свиту, новий пояс, одягається, підперізується, а сам труситься, неначе з переляку, і каже собі нишечком:

- Господи милосердний, дай моїй дочечці доброго чоловіка; не за мої гріхи, а за її добрість пошли їй щастя.

От вже стукнули і вдруге, теж тричі, палицею.

Наум, одягшись зовсім, ізмів із скатерті, що на столі, і, посунувши хліб, що завсегда лежав на столі, к покуттю (а затим Настя засвітила свічечку перед богами), сів на лавку в кінці стола й дожидається.

Аж ось стукнули під дверима і втретє, теж тричі.

Тогді Наум перехрестився і каже до них:

- Коли добрі люди та з добрим словом, то просимо до господи! Насте! Іди ж сідай і ти!

От Настя, затим упоравши Марусю, вийшла і, перехрестившись тричі, сіла біля Наума.

За Наумовим словом ввійшли в хату двоє статостів, люди хороші, міщани, у синіх жупанах аглицької каламайки, поясами попідперізувані, з паличками, і у старшого старости хліб святий у руках. За ним ввійшов Василь... крий матір Божа! - ні живий, ні мертвий: білий як стіна.

Пришедши в хату, старости помолились Богу святому і поклонились хазяїну і хазяйці.

Зараз Наум (хоч і знав їх дуже добре) пита:

- Що ви за люди й відкіля, і за чим вас Бог приніс? Старший староста й каже:

- Прежде усього подозвольте вам поклонитись і добрим словом прислужитись. Не позгнушайтесь вислухать нас; і коли буде теє, то ми і онеє; коли ж наше слово буде невлад, то ми і підемо назад. А що ми люди чеснії і без xyдoї науки, то от вам хліб святий у руки.

Наум, узявши хліб, поцілував і, положивши на стіл край свого хліба, каже:

- Хліб святий приймаємо, а вас послухаємо. Сідайте, добрі люди! До чого ще дійдеться, а ви своїх ніг не турбуйте, може, й так здалека йшли. А з якого царства, з якого государства?

Старший староста і каже:

- Ми є люди німецькії, а йдемо з землі турецької. Ми собі ловці, удалії молодці. Раз дома, у нашій землі, випала пороша... Я і кажу товаришу: «Чого нам дивитись на таку шквирю, ходім ськать усякого звіра»,- і пішли. Їздили, слідили - і нічого не получили. Назустріч нам якраз їде на вороному коню отсей князь (а Василь устав та й кланяється, бо се про нього говорили). От після зустрічі він каже-говорить нам такії речі: «Ей ви, ловці, добрі молодці! Услужіте мені службу, покажіте дружбу: ось якраз попалась мені лисиця або куниця, а трохи чи не красна дівиця. Їсти-пити не жалаю, достати її жалаю. Поможіте, піймайте; чого душа ваша захоче, усього від мене бажайте. Десять городів вам дам і скирту хліба». От ловцям-молодцям того і треба. Пішли ми по слідам, по усім городам. Перш слід пішов у Німеччину, а далі у Туреччину; ходимо, шукаємо, а її не піймаємо. Усі царства-государства пройшли, а її не знайшли; от і кажемо князю: «Не тільки звіра в полі, що куниця; пошукаємо деінде, найдеться й красная дівиця». Так наш князь затявсь, при своїй думці зоставсь. «Скільки,- каже-говорить, по світу їжджав, у яких царствах-государствах не бував, а такої куниці, ніби красної дівиці, не видав». От ми усе по сліду йшли та в село се - як зоветься, не знаємо, прийшли. Тут вп'ять пала пороша, ми, ловці-молодці, давай ходить, давай слідить; сьогодні рано устали й зараз на слід напали. Пішов наш звір та до вас у двір і з двора до хати; тепер жалаємо його піймати. Певно, вже наша куниця - у вас у хаті красна дівиця. Нашому слову кінець, а ви зробіте нашому ділу вінець. Віддайте нашому князю куницю, вашу красную дівицю! Чи віддасте, чи нехай підросте?

Поки староста се законне слово казав, Маруся у кімнаті усе поклони била, щоб тільки батько віддав її за Василя, а він, сидячи на лаві, скрізь двері дивився на неї та теж то здихне, то з нею переглянеться. Як же усе староста розказав і прийшлося батькові одвітне слово казати, вона так і припала до дверей, і слуха.

От Наум усе, насупившись, слухав; помовчав, а далі і каже:

- Не вмію я до прикладу у сім ділі сказати... Спасибі вам за вашу працю. Ідете ви з дальної дороги, то, може б, випили по чарці?

Маруся, як се почула, та в голос; Настя руками вдарила та й крикнула:

- Ой, мені лихо! А чому ж се так?

А Василь так об землю і кинувся, та аж приповз навколішках до Наумових ніг, та цілує їх, та гірко плаче і просить:

- Будьте мені батеньком рідненьким! Не гнушайтесь бідним сиротою!.. За що в мене душу віднімаєте?. Не можу без вашої Марусі жити! Буду вам за батрака вічно служити... Буду усяку вашу волю сполняти... Що хотіть, те й робіть зо мною! Дайте сиротиночці ще на світі прожити!.. Тут і Маруся, забувши, що їй гоже і що ні, вибігла тож собі і впала до ніг отцевських, і просить, і плаче, то кинеться до матері, і руки їх цілує, і приговорює:

- Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матінко моя ріднесенька! Утінко моя, перепілочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком. Не держіть мене як дочку, нехай я буду вам замість наньмички: усяку роботу, що скажете, буду робити і не охну. Не давайте мені ніяко! Худобоньки: буду сама на себе заробляти, буду вас доглядати і шанувати, аж поки жива. Хоч один годочок дайте мені з Василечком пожити, щоб і я знала, що то за радість на світі!..

Отак і Маруся, і Василь один перед одним усе просили своїх старих, та так жалібно, що старости обидва повставали і, знай, полами сльози утирають. Далі старший староста не втерпів і каже:

- Ох, панове сватове! Не слід мені, бувши у сьому важному чину, лишне слово говорить; моє діло таке: сказав, що закон велить, та й жди одвіту; що почуєш, з тим назад іди. Сказано дать нам по чарці, так вже тут нічого доброго ждати. Одначе, видячи їх сльози і убивство, якось-то моторошно й нам не сказати чого-небудь. А що пак, Олексійовичу? Ніде дітись: благослови діток, нехай Маруся нас пов'яже.

Наум тільки покрутив головою, обтер слізку рукавом, та й вп'ять понурив голову, і мовчить.

Староста каже:

- Може, стара мати сеє усе вередує?

- О батечки мої! - зараз каже стара Настя. – Чи я ж би не хотіла щастя своєму дитяті? Адже вона моя утроба. Та де ж нам луччого Василя ськати? Він дитина розумна, покірна; усяк би нам позавидував. Та хіба ж я не жона своєму мужу, щоб не мала його слухати? У нас іде по-Божому та по-старосвітськи: він мені закон, а не я йому. А чому він не віддає, я не знаю; він Василя завсегда любив. Кажи-бо, Науме, що се ти робиш?

Тут знову приступили і діти плачучи, і стара Настя голосячи, і старости кланяючись, та, знай, просять Наума. Мовчав він, мовчав, тільки, знай, сльози ковта, далі устав, здохнув жалібно, перехрестивсь перед Господом милосердним та й каже:

- Одна в мене на світі радість - моя Марусенька! Що Божий день молюсь, щоб вона була щаслива; так як же, молившись об однім, буду сам робити друге; молившись об її щасті, сам буду її топити? Прощайте, панове сватове! [...] Мен і дуже жалко, що рішаюся Василя, та нігде дітись! Прощайте, люди добрі, ідіть собі, не здивуйте.

Тут вп'ять усі приступили до нього, що коли, кажуть, любиш Василя, так чом не віддаєш за нього Марусі? Маруся ж так і повисла йому на шию і обмива його слізоньками, а Василь теж припав навколішки, та гірко плаче, та, знай, просить.

- Але чому не віддаю? - сказав Наум, здохнувши. Бо жаль свого рожденія. Не той час: при такому важному ділі, як є сватання, не можна усього говорити. Прийди, Василю, завтра, та сам, без людей; отут я усе тобі роз кажу. Більш нічого і говорити, прощавайте! От вам ваш і хліб святий.

Чи хотіли, чи не хотіли старости, узявши хліб назад, пішли з хати з Василем; або так сказати, що повели його, бо він сам не здужав і йти.

Зостався Наум із своєю сім'єю, сів собі і сумує. Маруся аж звалилася на піл від сліз, і Настя, плачучи, сиділа над нею і дивувалася, що се старому сталося, що разом загудив Василя? Об вечері ніхто й не думав: нікому було поратись і ніхто не хотів нічого їсти.

От сидів Наум, сидів, думав та думав, а далі й обізвався: - Годі плакати, Марусю! Устань та слухай, чого я питатиму... Ти, бачу, Василя знала ще перш, чим я його привів?

- Знала, панотченьку! - І затрусилася, як осиковий листочок, і опустила свої довгі вії на очах, щоб не бачив батько, як їй стало стидно.

- Як же се було? - спитав він грізно.

Тут Маруся, хоч і запинаючись, а розказала йому усе: як побачила його уперш на весіллі, як їй стало його жалко, як він цятався горішками, як вона його соромилась, і усе-усе розказала: як і на базар ідучи зійшлися, як з базару верталися, що говорили і - нігде було правди діти! - як і цілувалися...

- Ну-ну, що дальш, а почин хороший, - каже Наум, а сам і видно, що як на ножах сидить.

От Маруся, сплакнувши, веселіше стала було розказувати, як змовилася з ним зійтися у бір на озеро, і як зійшлися, і як...

- Годі, годі! - закричав не своїм голосом з серця Наум.- То вже розказуй матері, що не вміла тебе берегти і від худа відводити. - А сам, схопивши шапку, хотів було втікати надвір, так Маруся так і вчепилася йому за шию і каже:

- Ні, таточку, ні, мій сизий голубчику! Не погубила себе твоя дочка і не погубить. Матіночко моя ріднесенька! Лучче мені усяку муку прийняти, на смерть піду... А не принесу тобі ніякого безчестя; я пам'ятую ваші молитви, я знаю, що я ваша дочка, так чи можна, щоб я на свою погибель ішла? А ось як у нас було тут вона й розказала, що собі з Василем говорили, і як у них там було, і як вона запретила Василеві ходити до себе і для чого. Розказала й те, як скучала і журилась без нього, усе розказала до посліднього часу, як що було.

Наум ще таки спитався:

- Гляди лишень, чи все сьому правда і чи не потаїла ти чого?

- Усю правду вам сказала, і що нічого не потаїла, так, коли велиш, тату, щоб побожилась, то, як хоч, так і побожусь.

- Гріх великий,- каже Наум,- божитись, я ж тобі і без божби вірю. Тепер слухай мене, Марусю: не раз тобі казав, що дівкою тобі зоставатись не можна, треба заміж іти. Приказував тобі, що тільки кого любиш, зараз мені скажи прямо, а я, побачивши, що воно таке є , так би діло і кінчав; коли б мені не годивсь, то я б тобі сказав: не треба, не знай його; а коли ж би годився, то б йому поперед усього сказав би, щоб і ти не знала: присилай, козаче, за рушниками; за тим, що поки до сватання, так щоб не було у вас ніякого женихання, бо воно до добра не доводить. Щастя і твоє, і наше з Настею, що Василь такий чесний і богобоязний; а другий, і незчулася б, як би нав'язав тобі камінь на шию, що й повік не зняла, хіба б з мосту та у воду. Якби я знав з самого першу об Василеві, то я б тоді сказав, зачим не віддам за нього; і ти б так не пристала до нього, і тобі легше було б його забувати. А тепер як хоч, так і терпи, бо не віддам [...]

Ні світ ні зоря, а вже Василь і в Наума. То сяк, то так пробули до обід. І варивши обід, і подававши на стіл, Маруся заливалася слізоньками, відгадувавши, певно, що востаннє бачить свого Василечка. Та, правду сказати, так і всі невеселі сиділи, а за обідом до страви ніхто й не приймавсь.

От як позбирали з стола, Наум і каже жінці і дочці:

- Ідіть собі або в кімнату, або під комору на простор шити, а нам тут з Василем не мішайте.

От, як повиходили вони, Наум і каже:

- Василю, сядь лишень біля мене та слухай не перебиваючи, що я тобі скажу... За отцевські і материнські молитви наградив мене Бог милосердний жінкою доброю, роботящою, покірною і несварливою... Щонайбільша милость Божая до нас грішних у тім, що нагородив нас дочкою; та ще якою? Се не чоловік, се янгол святий...

- Ох, правда, дядечку перебив його Василь, а він його зараз зопинив і каже:

- Цить-бо, Василю, мовчи та слухай і не перебивай мене. Се ти, бачивши її очі або щоки і що вона во всім собою красивенька, та й хвалиш її; а я не про її тіло, я кажу про її душу. Яка-то вона тихая, слухняная; Бога небесного зна, і любить, і боїться прогнівить його; нас шанує і бережеться якомога, щоб ні в чім нас не прогнівити. Жалослива не то що до чоловіка, та аж до манісінької комашечки... Яка сама добра і незлобна, так і про усіх дума, усякому повірить: і Бог її сохранив, що вона тебе, а не кого ледачого полюбила; з другим би пропала на віки вічнії. Та й ти її, сердешну, збив було з пантелику; знаю усе. Ох! Гріх так робити!

- Дядьку! - обізвавсь було Василь.

- Мовчи, племіннику; ти розкажеш опісля. Такую-то дитину нам Бог милосердний дав... А за її добрість, за її смирноту, покірність треба їй такого мужика, щоб їй був як отець; щоб він її кохав, жалував, вчив би її на усе добре, не давав би її кому зря зобижати... Чим нас Бог благословив у сім світі, чи худобинкою, чи скотинкою, усе тут би зосталося зятеві затим, що я хочу зятя, коли Бог благословить, узять до себе у прийми, щоб він був хазяїн добрий, щоб не розтратив, що од нас прийме, і щоб і її не довів ні до якої нужди; а коли Бог благословить діточками, так щоб їх до пуття через науку довести, і дещо їм зоставить. Тепер скажи мені, Василю, не правду я кажу?

- Правду, панотче, святу правду ви говорите. Коли б ваша милість, щоб мене наградили Марусею, я б усе те сповнив, що ви тепер розказуєте.

- Не Можна, Василю: не будеш ти їй таким мужем і хазяїном, як хочеш, бо се не від тебе... Вона тепер рада за тобою хоч на край світу... Покинь і-і, забудь, не ходи до нас і не знай її, хоч би вона тобі де і повстрічалась. Не погубляй її душі її, та й нас не пхай живих у яму, прошу тебе об сім... (Сказав і гірко заплакав). Дай нам спокійно віку доживати...

- Та чом же ви, Наум Семенович, думаєте, що я не буду добрим їй мужем і хорошим хазяїном?

- Ти сирота... Як прийде набор, то певно тобі лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нікому заступитись; і дядьки скажуть: «Ми тебе поїли, зодягали і до роз уму довели, служи за нашу чергу». А що тоді буде з Марусею? Ні жінка, ні удова; звісно, як салдаток шанують: як саму послідню паплюгу, і ніхто не вірить, щоб була салдатка чесна [...] Худобу розтаскають, хто її защитить? Діточки без доглядіння у бідності, у нищеті, без науки [...] Так я тебе полюбив, так мені тебе жалко, як рідного сина! - а не хочу загубити своєї дочки, і такої, як наша Маруся. Тепер сам здоров бачиш, почому не можу тебе зятем прийняти.

Як ударить Василь, вислухавши усе, руками об груди, як припаде на стіл, як заплаче, а далі, сказавши: «Усьому кінець»,- кинувся на шию, обняв Наума кріпко і каже:

- Прощай, мій!.. Коли ж тобі хоч трохи жаль бідного Василя, будь ласкав, будь жаліслив: поклич сюди Марусю, нехай я при тобі попрощаюся з нею!

От ввійшла Маруся, а за нею і Настя.

Василь, узявши Марусю за руку, і каже:

- Марусенько! Правду, вели