Тарас Шевченко "Наймичка"

               ПРОЛОГ

У неділю вранці-рано      

Поле крилося туманом;

У тумані, на могилі,

Як тополя, похилилась

Молодиця молодая.

Щось до лона пригортає

Та з туманом розмовляє:

               «Ой тумане, тумане —

               Мій латаний талане!

               Чому мене не сховаєш

               Отут серед лану?

               Чому мене не задавиш,

               У землю не вдавиш?

               Чому мені злої долі,

               Чом віку не збавиш?

               Ні, не дави, туманочку!

               Сховай тілько в полі,

               Щоб ніхто не знав, не бачив

               Моєї недолі!..

               Я не одна, єсть у мене

               І батько, і мати...

               Єсть у мене... туманочку,

               Туманочку, брате!..

               Дитя моє! мій синочку,

               Нехрещений сину!

               Не я тебе хреститиму

               На лиху годину.

               Чужі люде хреститимуть,

               Я не буду знати,

               Як і зовуть... Дитя моє!

               Я була багата...

               Не лай мене; молитимусь,

               Із самого неба

               Долю виплачу сльозами

               І пошлю до тебе».

Пішла полем, ридаючи,

В тумані ховалась

Та крізь сльози тихесенько

Про вдову співала,

Як удова в Дунаєві

Синів поховала:

               «Ой у полі могила;

               Там удова ходила,

               Там ходила-гуляла,

               Трути-зілля шукала.

               Трути-зілля не найшла,

               Та синів двох привела,

               В китаєчку повила

               І на Дунай однесла:

               «Тихий, тихий Дунай!

               Моїх діток забавляй.

               Ти, жовтенький пісок,

               Нагодуй моїх діток;

               І скупай, і сповий,              

               І собою укрий!»

                                              I

               Був собі дід та баба.

З давнього-давна, у гаї над ставом,

               Удвох собі на хуторі жили.

                               Як діточок двоє,

                               Усюди обоє.

Ще змалечку удвох ягнята пасли.

                               А потім побралися,

                               Худоби діждалися,

Придбали хутір, став і млин,

               Садок у гаї розвели

                               І пасіку чималу —              

                               Всього надбали.

Та діточок у їх бігма,

А смерть з косою за плечима.

Хто ж їх старість привітає,

За дитину стане?

Хто заплаче, поховає?

Хто душу спом'яне?

Хто поживе добро чесно

В добрую годину

І згадає, дякуючи,

Як своя дитина?..

Тяжко дітей годувати

У безверхій хаті,

А ще гірше старітися

У білих палатах,

Старітися, умирати,

Добро покидати

Чужим людям, чужим дітям

На сміх, на розтрату!

                    II

І дід, і баба у неділю

На призьбі вдвох собі сиділи

Гарненько, в білих сорочках.

Сіяло сонце, в небесах

Ані хмариночки, та тихо,

Та любо, як у раї.

Сховалося у серці лихо,

Як звір у темнім гаї.

В такім раї чого б, бачся,

Старим сумувати?

Чи то давнє яке лихо

Прокинулось в хаті?

Чи вчорашнє, задавлене

Знов поворушилось,

Чи ще тілько заклюнулось —

І рай запалило?

Не знаю, що і після чого

Старі сумують. Може, вже

Оце збираються до Бога,

Та хто в далекую дорогу

Їм добре коней запряже?

«А хто нас, Насте, поховає,

Як помремо?»

                               «Сама не знаю!

Я все оце міркувала,

Та аж сумно стало:

Одинокі зостарілись...     

Кому понадбали

Добра цього?..»

                               «Стривай лишень!

Чи чуєш? щось плаче

За ворітьми... мов дитина!

Побіжім лиш!.. Бачиш?

Я вгадував, що щось буде!»

І разом схопились

Та до воріт... Прибігають —

Мовчки зупинились.

Перед самим перелазом

Дитина сповита —

               Та й не туго, й новенькою

               Свитиною вкрита;

               Бо то мати сповивала —

               І літом укрила

               Останньою свитиною!.

               Дивились, молились

               Старі мої. А сердешне

               Неначе благає:

               Випручало рученята

               Й до їх простягає              

               Манюсінькі... і замовкло,

               Тілько пхика.      

                                              «А що, Насте?

               Я й казав! От бачиш?

               От і талан, от і доля,

               І не одинокі!

               Бери ж лишень та сповивай..

               Ач яке, нівроку!

               Неси ж в хату, а я верхи

               Кинусь за кумами             

               В Городище...»

                                              Чудно якось

               Діється між нами!

               Один сина проклинає,      

               3 хати виганяє,

               Другий свічечку, сердешний,

               Потом заробляє

               Та, ридаючи, становить

               Перед образами —

               Нема дітей!.. Чудно якось             

               Діється між нами!

                 III

Аж три пари на радощах

Кумів назбирали

Та ввечері й охрестили

І Марком назвали.

Росте Марко. Старі мої

Не знають, де діти,

Де посадить, де положить             

І що з ним робити.             

Минає рік. Росте Марко —

І дійна корова

У розкоші купається.

Аж ось чорноброва

Та молода, білолиця

Прийшла молодиця

На той хутір благодатний

У найми проситься.

«А що ж, — каже, — возьмім, Насте».

«Возьмімо, Трохиме,

Бо ми старі, нездужаєм,

Та таки й дитина,

Хоча воно вже й підросло,

Та все ж таки треба

Коло його піклуватись».

«Та воно-то треба.

Бо й я свою вже часточку              

Прожив, слава Богу, —

Підтоптався. Так що ж тепер,

Що візьмеш, небого?

За рік, чи як?»

                               «А що дасте».

«Е, ні! треба знати,

Треба, дочко, лічить плату,

Зароблену плату,              

Бо сказано: хто не лічить,              

То той і не має.

Так отак хіба, небого?

Ні ти нас не знаєш,

Ні ми тебе. А поживеш,

Роздивишся в хаті,

Та й ми тебе побачимо —              

Отоді й за плату,

Чи так, дочко?»

                               «Добре, дядьку».

«Просимо ж у хату».

Поєднались. Молодиця

Рада та весела,

Ніби з паном повінчалась,

Закупила села.

І у хаті, і надворі,

І коло скотини,

Увечері і вдосвіта;

А коло дитини

Так і пада, ніби мати;

В будень і в неділю

Головоньку йому змиє

Й сорочечку білу

Що день Божий надіває.

Грається, співає,

Робить возики, а в свято —

То й з рук не спускає.

Дивуються старі мої

Та моляться Богу.

А наймичка невсипуща

Щовечір, небога,

Свою долю проклинає,

Тяжко-важко плаче;

І ніхто того не чує,

Не знає й не бачить,

Опріч Марка маленького.

Так воно не знає,

Чого наймичка сльозами

Його умиває.

Не зна Марко, чого вона

Так його цілує —

Сама не з'їсть і не доп'є,

Його нагодує.

Не зна Марко, як в колисці

Часом серед ночі

Прокинеться, ворухнеться —

То вона вже скочить,       

І укриє, й перехрестить,

Тихо заколише;

Вона чує з тії хати,

Як дитина дише.

Вранці Марко до наймички

Ручки простягає

І мамою невсипущу

Ганну величає...

Не зна Марко, росте собі,

Росте, виростає.

                IV

Чимало літ перевернулось,

Води чимало утекло;

І в хутір лихо завернуло,

І сліз чимало принесло.

Бабусю Настю поховали

І ледве-ледве одволали

Трохима-діда. Прогуло

Прокляте лихо та й заснуло.

На хутір знову благодать

З-за гаю темного вернулась

До діда в хату спочивать.              

               Уже Марко чумакує

               І восени не ночує

               Ні під хатою, ні в хаті...

               Кого-небудь треба сватать!

«Кого ж би тут?» — старий дума  

І просить поради

У наймички. А наймичка

До царівни б рада

Слать старости: «Треба Марка

Самого спитати».

«Добре, дочко, спитаємо,

Та й будемо сватать».

Розпитали, порадились,

Та й за старостами

Пішов Марко. Вернулися

Люде з рушниками,

З святим хлібом обміненим.

Панну у жупані,

Таку кралю висватали,

Що хоч за гетьмана,

То не сором. Отаке-то

Диво запопали!

«Спасибі вам! — старий каже. —

Тепер, щоб ви знали,

Треба краю доводити,

Коли й де вінчати,

Та й весілля. Та ще ось що:

Хто в нас буде мати?

Не дожила моя Настя!..» —

Та й заливсь сльозами.

А наймичка у порогу

Вхопилась руками

За одвірок та й зомліла.

Тихо стало в хаті;

Тілько наймичка шептала:

«Мати... мати... мати!»

                V

Через тиждень молодиці

Коровай місили

На хуторі. Старий батько

З усієї сили

З молодицями танцює

Та двір вимітає;

Та прохожих, проїжджачих             

У двір закликає,

Та вареною частує,

На весілля просить.

Знай, бігає, а самого

Ледве ноги носять.

Скрізь гармидер та реготня,

В хаті і надворі.

І жолоби викотили

З нової комори,

Скрізь порання: печуть, варять,

Вимітають, миють...

Та все чужі. Де ж наймичка?

На прощу у Київ

Пішла Ганна. Благав старий,

А Марко аж плакав,

Щоб була вона за матір.

«Ні, Марку, ніяко

Мені матір'ю сидіти:

То багаті люде,

А я наймичка... ще й з тебе

Сміятися будуть.

Нехай Бог вам помагає!

Піду помолюся

Усім святим у Києві,

Та й знову вернуся

В вашу хату, як приймете.

Поки маю сили,

Трудитимусь...»

                               Чистим серцем

Поблагословила

Свого Марка... заплакала

Й пішла за ворота.

Розвернулося весілля.

Музикам робота

І підковам. Вареною

Столи й лави миють.

А наймичка шкандибає,

Поспішає в Київ.

Прийшла в Київ — не спочила,

У міщанки стала,

Найнялася носить воду,

Бо грошей не стало

На молебствіє Варварі.

Носила-носила,

Кіп із вісім заробила

Й Маркові купила

Святу шапочку в пещерах

У Йвана святого,

Щоб голова не боліла

В Марка молодого;

І перстеник у Варвари

Невістці достала,

І, всім святим поклонившись,

Додому верталась.

Вернулася. Катерина

І Марко зостріли

За ворітьми, ввели в хату

Й за стіл посадили;

Наповали й годували,

Про Київ питали,

І в кімнаті Катерина

Одпочить послала.

«За що вони мене люблять?

За що поважають?

О Боже мій милосердний!

Може, вони знають...

Може, вони догадались...

Ні, не догадались;

Вони добрі...»

                               І наймичка

Тяжко заридала.

                 VI

Тричі крига замерзала,

Тричі розтавала,

Тричі наймичку у Київ

Так, як матір; і в четвертий

Провела небогу

Аж у поле, до могили,

І молила Бога,

Щоб швиденько верталася,

Бо без неї в хаті

Якось сумно, ніби мати

Покинула хату.

Після Пречистої в неділю,

Та після першої, Трохим

Старий сидів в сорочці білій,

В брилі, на призьбі. Перед ним

З собакою унучок грався,

А внучка в юпку одяглась

У Катрину і ніби йшла

До діда в гості. Засміявсь

Старий і внучку привітав,

Неначе справді молодицю:

«А де ж ти діла паляницю?

Чи, може, в лісі хто одняв?

Чи попросту забула взяти?..

Чи, може, ще й не напекла?

Е, сором, сором, лепська мати!»

Аж зирк — і наймичка ввійшла      

На двір. Побіг стрічати   

               З онуками свою Ганну.

               «А Марко в дорозі?» —

               Ганна діда питалася.

               «В дорозі ще й досі».

               «А я ледве додибала

               До вашої хати,

               Не хотілось на чужині

               Одній умирати!

               Коли б Марка діждатися...

               Так щось тяжко стало!»

               І внучатам із клуночка

               Гостинці виймала:

               І хрестики, й дукачики,

               Й намиста разочок

               Яриночці, і червоний

               З фольги образочок,

               А Карпові соловейка

               Та коників пару,

І четвертий уже перстень

Святої Варвари

Катерині, а дідові

Із воску святого

Три свічечки; а Маркові

І собі нічого

Не принесла: не купила,

Бо грошей не стало,

А заробить нездужала.

«А ось ще осталось

Півбубличка!»

Й по шматочку

Дітям розділила.

                 VII

Ввійшла в хату. Катерина

Їй ноги умила      

Й полудновать посадила.

Не пила й не їла

Стара Ганна.

                               «Катерино!

Коли в нас неділя?»

«Післязавтра».

                               «Треба буде

Акафіст найняти

Миколаєві святому

Й на часточку дати;

Бо щось Марко забарився...

Може, де в дорозі

Занедужав, сохрань Боже!»

Й покапали сльози

З старих очей замучених.

Ледве-ледве встала

Із-за стола.

                               « Катерино!

Не та вже я стала:

Зледащіла, нездужаю      

І на ноги встати.

Тяжко, Катре, умирати

В чужій теплій хаті!»

Занедужала небога.

Уже й причащали,             

Й маслосвятіє служили —

Ні, не помагало.

Старий Трохим по надвір'ю,

Мов убитий, ходить.

Катерина ж з болящої

І очей не зводить;

Катерина коло неї

І днює й ночує.

А тим часом сичі вночі

Недобре віщують

На коморі. Болящая

Що день, що година,

Ледве чути, питається:

«Доню Катерино!

Чи ще Марко не приїхав?

Ох, якби я знала,

Що діждуся, що побачу,

То ще б підождала!»

                 VIII

Іде Марко з чумаками.

Ідучи, співає,

Не поспіша до господи —

Воли попасає.

Везе Марко Катерині

Сукна дорогого,

А батькові шитий пояс

Шовку червоного,

А наймичці на очіпок

Парчі золотої

І червону добру хустку

З білою габою.

А діточкам черевички,

Фіг та винограду,

А всім вкупі — червоного

Вина з Цареграду

Відер з троє у барилі,

І кав'яру з Дону —

Всього везе, та не знає,

Що діється дома!

Іде Марко, не журиться.

Прийшов — слава Богу!

І ворота одчиняє,

І молиться Богу.

«Чи чуєш ти, Катерино?

Біжи зустрічати!

Уже прийшов! Біжи швидче!

Швидче веди в хату!..

Слава тобі, Христе-Боже!             

Насилу діждала!»             

І Отче наш тихо-тихо,

Мов крізь сон, читала.

Старий воли випрягає,

Занози ховає

Мережані, а Катруся

Марка оглядає.

«А де ж Ганна, Катерино?             

Я пак і байдуже!

Чи не вмерла?»

                               «Ні, не вмерла,

А дуже нездужа.

Ходім лишень в малу хату,            

Поки випрягає

Воли батько: вона тебе,

Марку, дожидає».

Ввійшов Марко в малу хату

І став у порогу...

Аж злякався. Ганна шепче:

«Слава... слава Богу!

Ходи сюди, не лякайся...

Вийди, Катре, з хати:

Я щось маю розпитати,

Дещо розказати».

Вийшла з хати Катерина,

А Марко схилився

До наймички у голови.

«Марку! подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я...»

                               Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.             

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась —     

Сльози покотились.

«Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті...     

Прости мене, мій синочку!             

Я... я твоя мати».             

Та й замовкла...

                               Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся... до матері —

А мати вже спала!