Марко Вовчок "Інститутка"

(Скорочено)

Т. Г. Шевченку

1

Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та і вдайся... Було, мене й б’ють (бодай не згадувать!) – не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи – і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, – то так і моє лишенько. Якби мені за кожною бідою моєю плакати, досі б і очі я виплакала. Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я, при чужині, у людях...
На десятоліттях взяли мене в двір [...]
Сидимо, було, день при дні у дівочій та робимо. А тихо коло тебе, як зачаровано. Тільки пані заоха або хто з дівчат на ухо за чим озветься, котора зітхне з нуду. Докучає, було, та робота. Докучає, – аж пече; та що врадиш? Спасибі хоч за те, що не б’ють десять раз на день, як от по інших чуємо.
А як коли, то, було, звеселіємо не знать чого. Веселенько нам, – аж серце трепече! Коли б воля, заспівав би так, щоб і на селі лунало... Не всмілимось!.. Ізглядуємось, та сміх нас так і бере. То одна моргне бровою, а друга їй одморгує, то прив’яжуть тую до стільчика косою; інша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб пані не почула, – крутиться, вертиться, тільки рукава май-май-май... Чого, було, не виробляємо!
У старої пані не було роду, окрім мала собі унучечку, – у Києві обучалась у якомусь там... от коли б вимовити... ін-сти-туті... Було частенько до старої листи шле; а стара тії листи щодня вичитує, – і попоплаче над ними, і попосміється. Коли пише унучечка, щоб уже приїздити за неюта додому забирати... Мати Божа! увесь будинок зворухнувся: білити, мити, прибирати!.. Панночки сподіваємось!
Стара пані немов одужала: коливає з кімнати до кімнати, виглядає у кожне віконце на шлях і нас туряє за село дивитись, чи не їде панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що її виглядали, сказать, нажилися. Шлють, то біжимо-летимо... Весело зочити степ, поля красні!.. Степ зелений наче втікає в тебе перед очима далеко кудись, далеко... Любо на волі дихнути!
Квіток, було, назриваєм та позаквітчуємось, як молоді, та до самого двору тими вінками величаємось. А вступаючи в двір, схопимо з себе, позакидаємо, – та так було жалко тих вінків кидати, так жалко!

2

Діждали панночки, приїхала... І що ж то за хороша з лиця була! І в кого вона така вродилася! Здається, і не змалювати такої кралі!.. Стара як обійняла її, то й з рук не випускає; цілує, й милує, та любує. І по кімнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка тільки обертається туди-сюди та на все цікавим оком спозирає.
Посадовила її стара за стіл. І плаче, і радіє, і розпитує, і частує: «Може, тобі того з’їсти? Може, того спити?» Наїдків, напитків понастановлювала; сама сіла коло неї, – не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей дивимось на них і слухаємо, що то панночка говоритиме, – чи не дійдемо, які там у неї думки, вдача, звичай.
- Яковось-то жилося тобі, серденько, самій? – питає стара. – Ти мені не кажеш нічого.
- Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!
– Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко? – От захотіли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на волі; а що я витерпіла за тим ученням!.. І не нагадуйте мені його ніколи!
- Голубочко моя!.. Звісно вже – чужі люди: обижали тебе дуже... Чому ти мені зараз сього не прописала?
- Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються...
- Бідолашечко моя!.. Скажи ж мені, як тебе там кривдили тії невірні душі?
- Ох, бабусечко! І морено, й мучено нас – та все дурницею. І те вчи, і друге, й десяте, й п’яте... товчи, та товчи, та й товчи!.. Нащо мені те знати, як по небу зорі ходять або як люди живуть поза морями, та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати...
- Та нащось же учаться люди, моє золото! От і наші панночки – на що вже бідота, та й ті верещать по французькій.
- Е, бабуню!.. – защебетала панночка. – До французької мови і до музики добре і я бралася; до танців тож. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен і похвалить; а все інше – тільки морока. Учись та й забудь! І тим, що учать, – нуда, і тим, що вчаться, – біда. Багацько часу пропало марно!
- Так як же оце? Погано вчать?
- Кажу ж вам, що й нудно, і погано, й марно. Вони тільки й думають, як би їм гроші виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на волю випустили... Чого ж ви задумались, бабусю?
- Та то, серденько, що гроші брали за тебе добрі, а вчили погано. Що ж, як ти далі і все позабуваєш?
- Бог із вами! Як же б то між гостями або в гостях позабувати музику або танці, або хоч би й мову французьку?.. А про ту заморську нісенітницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, та й зовсім-таки не знаю. Цур їй!
- А як же часом хто в тебе спитає, як там тії зорі по небу ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!
- Та що се ви, бабусю? Та се я тільки вам призналась, що не знаю, а чужі зроду того й не дошимраються, нехай хоч цілий день питають. Я зо всього викручусь, іще й їх оступачу, – он як, бабусю! Хочете, я вам заспіваю? Слухайте!
І заспівала, затягла, – наче срібло пересипається.
Стара її цілувати:
- Серденько моє! Втіхо моя!
А панночка до неї ласиться та просить:
- Купіть мені, бабусечко, по новій моді убрань хороших!
- Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царівна над панночками!
Ми, дівчата, ізглядуємось: чого там панночки нашої ненавчено! А найбільш, бачця, людей туманити!

3

- Ходім лишень, голубко, – говорить стара пані, – я хочу, щоб ти собі обрала котру дівчину.
Та й веде її до нас. Ми од дверей, та в куток, та купою в куточку й збилися.
- Се ваша панночка, – промовляє до нас пані. – Цілуй те її в ручку.
Панночка, чи глянула на нас, чи ні, простягла дві пучечки поцілувати.
Стара всіх нас показує: се Ганна, а се Варка, а це Домаха [...]
- Як тебе зовуть? – питає мене панночка та, не слухаючи мене, до пані: – Ся буде мені!
- Так і добре ж; яку схочеш, серце: нехай і ся. Гляди ж, Устино (на мене), служи добре, – панночка тебе жалуватиме.
- Ходім уже, бабуню; годі вже! – перехопила панночка; сама скривилась і перехилилась набік, і очі чогось заплющує, і з місця зривається, – от стеменний кіт, як йому з люльки в вуса пихкають...
- Треба ж, голубко, – каже стара, – її на розум навчити: се дурні голови..
- Шкода, бабуню;що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку віддати до міста.
Та й говорять собі, наче про коней, абощо.
- Ой Устечко! – журяться дівчата, – яково-то буде тобі, що вона така непривітна!
- А що ж, – кажу, – дівчата! Журбою поле не перейдеш, та й од долі не втечеш. Яково буде – побачимо.
Та й собі задумалась.

4

Увечері кличуть: «Іди до панночки – розбирати».
Ввійшла; а панночка стоїть перед дзеркалом і вже усе зриває з себе.
- Де се бігала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спати хочу!
Я розбираю, а вона все покрикує на мене:
- Та хутче ж бо, хутче!
Кинулась на ліжко:
- Роззувай!.. А вмієш ти волосся звивати? – питає.
- Ні, не вмію.
- Боже мій! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Іди собі!
Дівчата вже мене дожидають:
- А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко?
Що їм казати?
- Дурна я, – кажу, – дівчата, бо не вмію кіс ізвивати!..

5

[...] Почалось прибирання теє. Стара скрині з комори ви кочує та оксамити, рубки тонкії вибирає, та кроїть, та приміряє на панночку. Панночка аж підскакує, аж із радощів червоніє. То до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води візьме, то й там любує, яка вона хороша. То заплете коси, то розплітає, то стрічками перев’є, то вквітчається...
- Ах, бабусечко, – було, викрикне, – коли вже я в атласову сукню вберуся?
- Як заручишся, дитино моя, – одказує стара. – Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесвітнього!
А панночка й голову задерла, і виступає так, наче вже вона княгиня великородна.
Та тільки в них і мови було, що князі та пани вельможнії. Було, і к весіллю зовсім приберуться, і будинки поставляють кам’яні, і коней вороних позапрягають, – аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, – панночка й зітхне:
- Що, бабуню! Тільки говоримо... І досі ще нікого в нас не було!
- Та зажди ж бо трохи: наїде такого, що й не потовпляться.

7-8

Потроху та помалу усе панночка на свій лад перевернула, – життя і господарство.
- Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хіба нікому в вас діла робити? Хто приїде, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо.
- Та нудно без роботи, дитино! – одказує стара.
- Візьміть книжку почитайте.
- Що я читатиму? Я вже не бачу читати.
- То так погуляйте, тільки, голуб очко, не плетіть! Ви мені лучче око викольте тим дротиком! [...]

Нас, дівчат, усіх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбіга, чи шиємо. І обідати йдемо, то вона хмуриться, свариться. Далі вже що день, то вона сердитіша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха... та й сама почервоніє, як жар, – засоромиться. Поки ж тільки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пізнали ми тоді, де воно в світі лихо живе.
Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся!.. Заплітаю коси – не так! Знов розплітаю та заплітаю, – знов не так! Так цілий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, і штирхає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає, – чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною!
Одного разу дожидали в нас полкових з міста. Двір замели ще звечора; у будинку прибрали, як ік Великодню. Сіла панночка зачісуватись... Лишенько ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як мені довелось туманіти коло її русої коси!.. І така, і онака, геть-пріч пішла, і знов сюди поступай; і пхати мене, і наскакувати на мене, – аж я злякалась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далі як заплаче!.. Я в двері, а вона за мною в сад: «Я тебе на шматки розірву! Задушу тебе, гадино!» Оглянусь я на неї, – страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обіруч!.. Руки холодні, як гадюки. Хочу скричати, – дух мені захопило, так і рухнула коло яблуні, та вже од холодної води прокинулась. Дивлюсь – дівчата коло мене скупчились, білі усі, як крейда. Панночка на стільчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть і так-то мене лає, така вже люта, – аж їй у роті чорно.
- Що ти накоїла, ледащо! Як ти сміла панночку гнівити? Я тебе на Сибір зашлю! Я тебе із світу зжену!
А панночку вмовляє:
- Не плач, не плач, янголяточко моє: сліз твоїх вона  не годна! Ще занедужаєш, Боже борони, чого!
- А тобі, ледащице (знов свариться на мене), – а тобі буде!..
Дівчата підняли мене й понесли, а в хаті так і впали коло мене, плачучи:
- Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!..

9

Цілу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.
Лежу сама, – усі на панщині, – лежу та все собі думаю:
«Таке молоде, а таке немилосердне, Господи!»
У хаті холодок і тихо; стіни білі й німі; я сама з своєю душею. Вітерець шелесне та прихилить мені у віконце пахучий бузок. Опівдні сонячний промінь гарячий перекине через хату ясну стягу трепечущу... наче мене жаром обсипле. І так усе сама-самісінька із своїми думками – як у світі жити! Рада, було, – Боже мій, як рада! – коли зашумить садок, стемніє світ і загурчить дощ об землю!.. От чую, щось затупоче... регіт і гомін... у хату до мене зграя дітей усипле. Веселі, червоні; вітають мене; вприскають мене дощем із себе; пнуться на вікно нетерплячі, коли той дощ ущухне; співають:
Зійди, зійди, сонечко,
На попове полечко,
На бабине зіллячко,
На наше подвір’ячко!
[...] Часом несподівано котора дівчина вбіжить до мене з будинку.
- Устино! Голубко!
- А що там у вас діється, сестрице? – спитаю її.
- Хоч не питай, Устино, – лихо! Ганну сьогодні били, учора Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матінко, коли б там не огледілись іще за мене! Ох, Усте, бідна наша голівонька!

11

[...] Тільки і дишемо, було, як наїде гостей-паничів та трохи забуде про нас панночка. Вийде до них – ляскотить по-пташиному, привітна, люба – і що то? – не пізнати!.. А вже як ті паничі коло неї... Той поруч із нею шиється, а той з кутка на неї очима світить; сей за нею у тропу точиться, а той знову збоку поглядом забирає. Вона ж між ними, мов тая перепеличка, звивається.
- Котрий з них попадеться? – говоримо, було, дівчата… – Дознає неборак, почім ківш лиха! [...]

12

Спізнався з панночкою полковий лікар та й почав щодня вчащати. Такий він був тихий, звичайний, до кожного привітний, – і на панича не походив!.. Станом високий, – така вже краса, що й не сказати! Тільки що гордий дуже, на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь...
Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старій:
- Якби ви, бабусечко, того лікаря до нас завітали, – нехай побачу, який!..
А стара, було, на те:
- Моя дитино, нацокотали тії верхоумки скосирні, а ти віри пойняла... Велике диво – полковий лікар! Се злидні, бідота! Що тобі з такими заходити?
- Та нехай я тільки його побачу, бабуню! Чи справді він такий, як славлють.
- Цур йому! Ще вв’яжеться! І так уже багато коло тебе звивається, а жоден не сватає. Один одного перебиває та сваряться, – бодай ви виказились!
От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала: лікаря та й лікаря! Першого ж наїзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що лікаря до себе в гостину запрошує. Ті живо погодились: «Привеземо, привеземо», – кажуть.
- А коли ж ви нас одвідаєте? – питає панночка, сюди-туди обертаючись та в вічі їм заглядаючи, немов як лисеня. – Чи хутко?
- Коли ви такі ласкаві, то ми й позавтрьому будемо, – кажуть гості, як на ногах не підлітуючи.
І поїхали, раденькі, що дурненькі.

13

[...] Занедужала панночка. Охає, і стогне, і кричить. Стара злякалась, плаче, по лікаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всіх, – по його!
Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у ліжку, як мальована, – дожидає [...]
Лічив-лічив той бідолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничі, куди потягло, – постерегли одразу, що воно є, та й зслизли.
Стара пані тільки що головою в мур не б’ється, та нічого не врадить: «Як ви мені, бабуню, на перешкоді станете – умру!.. І не гомоніть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!»
Стара й годі, тільки охає.

14

[...] Ото вже й сватає він панночку. Плаче стара й журиться тяжко:
- Я ж сподівалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!
- Ох, Боже ж мій! – крикнула панночка, плачучи. Та коли б він був багатий та вельможний, я б і гадки не мала! Давно б уже була за ним. Та коли ж таке безталання моє! Така мені доля гірка випала [...]
Засумувала панночка, аж змарніла і зблідла [...]
Молодий став помічати, турбується:
- Що таке? Чого смутна?
- Поберемось, – говорить вона йому, – а як жити з тобою будемо? Вбого!
- От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?
- Бач, ти об мені й не думаєш! – одмовля йому. – А любо ж тобі буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: «От живуть-бідують!»
Та й заплаче.
- Серденько моє, що ж мені, бідному, в світі робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всіх розкошів для тебе, тобі на втіху... Що ж я вдію? Рад би я, – каже, – небо прихилити, та не хилиться!

15

Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи [...]
- Слухайте, – каже до його, – їдьте до міста та купіть мені те й те, та хутенько! Поскоріться ж, щоб я не гнівалась!
Він зараз їде, купує там, що казано.
- Боже мій, чого се понакуповували. Я сього не хочу! Їдьте та змініть! Мені такого не треба! От добро вишукали!
Знов їде він, міняє.
Або так. Хоче він води напитись, – вона:
- Не пийте, не пийте!
- Чому?
- Я не хочу! Не пийте!
- Та коли ж я хочу пити!
- А я не хочу! Чуєте? Не хочу!
[...] Стара тим часом розпитує про його, як він собі мається, та й напитала, що в його хутір є.
- Дитино моя! В його хутір є!
- Справді? – покрикне панночка, зірвавшись з місця. – Де? Хто казав?
- Та не дуже далеко за містом [...]
- Ах, Боже ж мій милостивий! Чому ж се він мені не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, – нічим гаразд хвалитись. А все ж хутір! Усе ж держава!
Стріла його веселенька, привітала любо, а він радіє. Не знає, що вітають не його, – хуторець вітають!

16-17

Об Різдві їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очі блищать; водиться з ним попід руки. А він і очей з неї не зведе, – аж спотикається на ході. Гульба точилась до самого світу.
Отже, скоро жених і гості з двора, панночка в плач:
- Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! [...]
- Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усіх та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.
Вона як кинеться до старої, обіймає, цілує:
- Бабусечко моя, матінко! Дякую вам з душі, з серця! Аж світ мені піднявся вгору! [...]
Тільки що жених на поріг, панночка до його:
- Бабуня нам Дубці дає! Бабуня Дубці дає!
Він спокійненько собі й каже, ласкаво їй усміхаючись:
- Ти радієш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубці. Тут ми спізнались і покохались... Пам’ятаєш, який був тоді садок зелененький, квітчастий, – як, було, з тобою походжаємо, говоримо?
А вона йому:
- Садок зелененький, садок квітчастий... Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!
Молодий аж іздригнувся і дивиться на неї, – ніби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило [...]

18

Молодий приїхав за нею на четверику. Коні вороні, баскії [...]
Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж тріщить. І ні й запушив верби; біліли віти і сяяли проти сонця. Дівчата висипали на вулицю; кланяються мені...

21

Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де світилось. Їдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуці купкою стоять люди із світлом, з хлібом святим. Кланяються, вітають молодих.
- Спасибі, спасибі, – дякує пан, приймаючи хліб на свої руки. – Привіз я вам панію молоду, – чи вподобаєте?
Люди до неї – щоб то її по-своєму вітати; а вона вихопила в когось із рук свічку та в двері – стриб! Люди такі шугнули од тих дверей [...]
Пан, неспокійний, смутний, пішов собі, похиливши голову.
Ввійшла і я. Дивлюсь, роздивляюсь. Світлички невеличкі, та гарні, чистенькі. Стільчики, столики – все те новеньке, аж лощиться. Чую – говорять пани. Прислухаюсь – пані моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!
- Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, – звіку б не казав!
- Ти, мабуть, усіх мужиків так ізучив, що вони з тобою запанібрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всміхаються до мене, трохи не кинулись мене обнімати. Ох, я нещаслива!.. Та як вони сміють! – викрикне наостанку [...]

22

Проходила я по всіх кімнатах – нема нікогісінько. Вийшла на рундук, – ніч місячна, зоряна. Стою та роздивляюсь, коли чую: «Здорова була, дівчинонько!» – як наструні брязнуло обік мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всміхається. І засоромилась, і злякалась; стою як з каменю, оніміла, та тільки дивлюсь йому в вічі.
- Стоїш сама тутенька, – знов озивається парубок, – мабуть, не знаєш, куди йти?
- Якби не знала, то вас би спитала, – одмовила йому, схаменувшися трохи. – Бувайте здорові!
Та швиденько в двері.
- Бувай здорова, серденько! – сказав мені услід.

26

Сиджу сама у дівочій: сумно, тиша така [...]
Коли щось у вікон це стук-стук!.. Так я й згоріла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась... Сиджу, ніби не чую.
Переждало трохи – знов стукає. Метнулась я та двері всі попричиняла, щоб пани не почули.
- А хто се тут? – питаю.
- Я, дівчино-горличко!
- Мабуть, кажу, – чи не помилились: не в те віконце добуваєтесь!
- То ж бо й не в теє! Нащо ж і очі в лобі, коли не зочити кого треба!
- Не так-то конче й треба! [...]

27

Хтось уступив у сінці. Я відчинила, аж це бабуся.
- Здоровенька була, дівчино, – промовила до мене. Просимо на вечерю, зозулько!
- Спасибі, бабусю! [...]

28

Пішла я за бабусею через двір у хату.
- Оце привела вам дівчину, – каже бабуся, вводячи мене в хату.
А в хаті за столом сидить Назар чорнявий і молодичка гарненька, жінка Назарова. У печі палає, як у гуті. Одсвічують весело білі стіни і божничок, вишиваним рушником навішений, квітками сухими й зіллям уквітчаний. З полиці миси, миски й мисочки, і зелені, й червоні, і жовті, наче каміння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тій хаті було, прибране, осяюще: і кужіль м’якого льону на жердці, і чорний кожух на кілку, і плетена колиска з дитиною.
- Просимо до гурту! – привітали мене і вклонились.
- Може б, поруч зо мною така краля засідала, га? – каже Назар.
- Хіба ж ви тутечки найкращі, дядьку? – питаю. Сама озирнулась, аж той парубок уже тут, - з кутка на мене задивився, аж гаряче мені стало.
- А то ж ні? – каже Назар. – Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший!
- Хіба поночі! – одмовила йому весело молодичка.
Славна була то жіночка, – звали Катрею: білявенька собі, трошки кирпатенька, очиці голубоцвітові, ясненькі, а сама кругленька і свіжа, як яблучко. У червоному очіпку, у зеленій юпочці баєвій. Смішлива була й гордоватенька [...]
- Ну, ну! – каже їй Назар. – Коли б оце не галушки, я б тобі одказав!..
Тут-бо саме Катря його поставила на стіл миску з галушками.
Назар моргнув на мене.
- Не гріх тому добре повечеряти, хто не обідав!

29-30

[...] - Ну, що буде, те й буде, – ми все перебудемо! – гукнув Назар. – А тепер – до галушок берітесь. А ти, Прокопе, чого не йдеш? Пані тобі в око впала?.. Чи, може, ця краля?
Та й моргнув на мене.
- Нехай мені та пані й не сниться! - одмовив парубок, сідаючи проти мене. – Де вона й вродилась така неприязна!
Тоді молодичка до мене:
- Дівчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душі...
Та й спинилась. Всі на мене дивляться пильно... І парубок очей з мене не зведе. Якби мені не той парубок, то все б нічого, а при йому соромлюся та червонію, – трохи не заплачу.
- Дівчино! Лиха наша пані молода? – вимовить Катря.
- Недобра! – кажу їй.
- Господи милосердний! – крикнула. – Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! – кинулась до колиски, схилилась над дитиною. – Чи того ж я сподівалась, йдучи вільна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла! [...]
Повечерявши, поблагословившись, біжу назад у будинок, а за мною:
- На добраніч, дівчино!
- На добраніч вам! – одказала та й ускочила в сіни. Увійшла в дівочу, – серце в мене б’ється-б’ється!.. Думаю та й думаю... як він вдивився в мене очима!.. І чого той парубок чіпляється?.. Бодай же його, який хороший!.. Місяць стоїть проти мене уповні...
Ой місяцю-місяченьку,
Не світи нікому!..
Пісня так і підмиває мою душу... Сама не знаю, чого душа моя бажає, чи щоб він знову озвався під віконцем, чи щоб не приходив.

31

Минає день, тиждень, місяць, півроку збігло за водою. Здається, що в хуторі тихо і мирно; цвіте хутір і зеленіє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там діялось! Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти-кришеняточка, й ті в неї не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців, птаство полошили, да все ж то те якось уміла пані приправляти доріканням та гордуванням, що справді здавалось усяке діло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящірка, по хутору звивалась, і Бог її знає, що їй таке було: тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить [...]
Спершу люди на пана вповали, та незабаром зреклися надії й думки. Він був добрий душею й милостивий [...] Не було в його ні духу, ні сили. Сказано: добрий пан, не б’є, не лає, та ніч и мне дбає. Як почне пані обмирати та стогнати, то в крик викрикувати, то він руки й ноги її вицілує, і плаче, і сам людей лає: «А щоб вас, а бодай вас!.. От уморять мені друга!»
- Не буде з його нічого, – каже Назар. – Я одразу побачив, що квач, ще тоді, як він Устину обідом нагодував... Якби таку жінку та мені – я б її у комашню втручив, – нехай би пихкала!
Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловік був той Назар: усе йому жарти. Здається, хоч його на огні печи, він жартуватиме [...]

32

Усі люди пов’яли, змарніли; тільки бабуся велична, як і була. Як не лає, як не кричить на неї пані, – бабуся не лякається, не метушиться: іде тихо, говорить спокійно, дивиться ясно своїми очима ясними. І незчуєшся, було, як до неї пригорнешся та й заплачеш, – от як дитина до матері своєї рідної горнеться.
- Не плач, моя дитино, не плач! – промовить бабуся стиха, ласкаво. – Нехай недобрі плачуть, а ти перетривай усе, витерпи бідочку!.. Хіба ж таки й перетерпіти не можна?
Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути сміху, не чути гласу людського. У двір душа жива не навідається, хіба за ділом, та так боязко оглядується, так поспішається вже, наче йому з пащі вихопитись од звіра лютого йдеться.
Спізнилась якось, вечерявши, та й біжу хутенько. «І чому хоч Прокіп не прийшов вечеряти!» – думаю. Коли він так і вродивсь перед очима моїми!
- Устино, скажи мені правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од його, так ноги мене не несуть. Стою, горю...
Він тоді мене за руку!.. Обіймає, пригортає та все питає: «Чи любиш?» Такий чудний!..
Посідали, поговорили, покохались, – усе лихо забулось. Весела душа моя, і світ мені милий, і таке в світі гарне все, таке красне!.. Чого вже, коли й пані постерегла: «Що це тобі? – каже. – Чого се так розчервонілась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!»

34-35

Перво тугою тужила я тяжко, а там усе мені стало невдивовижу, усяка ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було, поки лає, коренить – несила моя, сльози ринуть, а наплачуся добре, утрусь, – така собі  веселенька, жартую, пустую!.. І коса заплетена дрібненько, і сорочка на мені біла [...]
У Катрі дитинка занедужала, а тут обід панам звари, вечерю звари та город скопай, та ще пані гримає: «Нічого не робиш, ледащо! Дурно хліб мій їси! Ось я тебе навчу робити!»
Цілу ніч Катря не спить над дитиною [...] Прокинеться, – до дитини, а дитинка вже на Божій дорозі. Тільки глянула на його бідолашна мати, тільки вхопила його до серця, – воно й переставилось.
І побивалася ж Катря, і мучилась, і раділа:
- Нехай же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янголятком Божим, – лиха не знатиме моє ріднесеньке! – А далі й заголосить: – А хто ж до мене рученята простягне? Хто мене звеселить у світі?.. Дитино моя! Покинула мене, моя донечко!
Назар – ніби й нічого, розважає свою Катерину, молодим її віком заспокоює, а в самого вже пом’якшав гучний голос, – потай усіх сумує.
По тій печалі зовсім захиріла, занепала Катря. Не то щоб робити, вже й по світу ходить не здужає. А пані все-таки:
- Чому не робиш діла? Я тобі те! Я тобі друге!
- Тепер я вже не боюсь вас! – одказала Катря. – Хоч мене живцем із’їжте тепер! [...]

35

Прогнала пані Катрю з двора на панщину: не вважила й на її чоловіка-візнику.
Пан, нишком од панії, дав їй карбованця грошей, та не взяла Катря; він положив їй на плече, – скинула з себе, наче жабу, ті гроші. Як упав же той карбованець на муріг, – і заліг там, аж зчорнів; ніхто не доторкнувся. Та вже сама пані, походжаючи по двору, вздріла і зняла.
- Се, певно, ти гроші сієш? – каже на пана [...]
А Катря не схотіла на світі жити. Щось їй приключилось після тої наруги. Бігала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а далі якось і втопилась бідолашна [...]

36-38

Прокіп з серця аж люльку об землю гепнув.
- Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась! – гримнув. – Не така в мене вдача! – каже Прокіп. – Я так: або вирятуйся, або пропади!
- А в мене така знов удача: утечи! – зареготав Назар. – Мандрівочка – рідна тіточка.
- Піймають! – скрикнув москаль, схопившись. – Піймають – пропав! [...]
У рік стара пані вмерла. Не хотілось дуже їй умирати! [...]
Наша пані журилась і плакала за старою дуже.

39

Народився син у панії. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обід справили бучний. Кум-полковник вкотив у двір сивими кіньми, побрязкуючи, подзвякуючи бубонцями [...]
Я рада, що мені трошки вільніше, – вибігла до Прокопа, – стою, розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан.
- Чого се ви тут стоїте обойко? – сміється.
А Прокіп йому:
- Пане, оддайте за мене дівчину!
- Добре, бери, Прокопе! Я не бороню. Повінчайтесь, та й живіть собі любенько.
- А пані? – каже Прокіп.
Пан зітхнув і задумався, а далі й каже:
- Ідіть за мною! Візьми її за руку, Прокопе!
Сам пішов у кімнати, а Прокіп веде мене за ним, стискаючи мою руку.
- Любо! – сказав пан. – Я оце до тебе молодих привів. Чи вподобаєш?
А тут у кімнаті панів, паній!.. І полковник поміж усіма, неначе той індик переяславський, походжає та все потроху пирхає.
Наша сидить у кріслечку. Зирнула на нас і одвернулась. Усміх веселий простиг, гнівно на пана згляне й питає:
- Що се таке?
Прокіп кланяється, просить.
- Я вже позволив, – каже пан, – не борони й ти, моя кохана. Дав нам Господь щастя, – нехай і вони щасливі будуть!
Пані все мовчить та уста гризе. А полковник і вирветься, й загуде, як на трубі:
- До пари, бісові діти, до пари! Обоє хороші! Треба їх звінчати, кумо моя мила [...]
Тоді вже й пані:
- Та нехай собі!
Ми й незчулися, як за поріг переступили. Кинулись духом і, не справивши нічогісінько, похапцем звінчалися, щоб ще не розлучила нас пані [...]

40

Я зосталась при панії, як і була. Ще гірш надо мною коверзує вона, ще гірш варить з мене воду [...]
Чоловік мій куди далі, то все хмурніший ходить, аж мені серце болить.
- Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?
Він пригорне мене та подивиться в вічі так-то любо, що чую, наче в мене крила виростають.
- А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупці навіки.
- О моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче... Яково-то сподіватись щогодинки в Бога догани тобі та муки!.. А боронити – несила... Важко, Усте!
- Як-небудь і зо мною біду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то все удвійзі легше.
- А може, й справді так, рибонько!

41

Одного дня трусили в садку яблука в коші, а чоловік мій струшує та все з яблуні на мене поглядає то з-за тієї гілки, то з-за тії. Трохи вже й притомилась бабуся, – сіла одпочити.
- От уже й літечко красне минулося! – промовила.
Сонечко ще світить, та вже не гріє.
Сеє кажучи, роздивляється навкруги.
- Устино-голубко! Адже ото неначе дітвора з-за ліси визирає? – питає мене.
Я гляну - аж справді коло тину купка діток.
- А що, дітки? – питає бабуся. – Чого прийшли, мої соколята?
Малі мовчать та тільки оком закидають у коші з яблуками.
- Ходіть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! – каже на їх бабуся.
Дітвора так і сипнула в сад. Обступили стару, як горобці горобину, а стара обділя їх, а стара обділя... Загугутіло, загомоніло коло нас: звісно, діти. Коли се зненацька як гримне пані:
- А то що?
Перелякались діти. Которі в плач, а хто в ноги, – тільки залопотіло. І в мене серце заколотилось.
Бабуся спокійненько одповіщає:
- Се, – каже, – я по яблучку діткам дала.
- Ти дала? Ти сміла? – заверещить пані (сама аж труситься). – Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодійко!
- Я – злодійка?! – вимовила стара... Зблідла, як хустка, і очі її засяли, і сльози покотились.
- Більш красти не будеш! – кричить пані. – Я тебе давно пристерігаю, – аж от коли піймалась... Панські яблука роздавати!
- Не крала я зроду-віку мого, пані, – одмовляє стара вже спокійно, тільки голос її дзвенить. – Пан ніколи не боронив, сам дітей обділяв. Бог для всіх родить. Подивіться, чи для вашої ж душі мало?
- Мовчи! – писнула пані, наскакуючи.
Хруснули віти. З-за зеленого листя визирає мій чоловік, та такий у його погляд страшний! Я тільки очима його благаю.
- Злодійка! Злодійка! – картає пані бабусю, вкогтившись їй у плече, і соває стару, і штовхає.
- Не по правді мене обмовляєте! Я не злодійка, пані!
Я вік ізвікувала чесно, пані!
- Ти ще зо мною заходиш?
Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю! Захиталась стара: я кинулась до неї; пані – до мене; мій чоловік – до панії.
- Спасибі, моя дитино, – промовляє до мене бабуся. – Не турбуйся, не гніви панії.
А пані вже вчепилась у мої коси.
- Годі, пані, годі! – гримнув чоловік, схопивши її за обидві руки. – Цього вже не буде! Годі!
А пані у гніву, у диві великому, тільки викрикує:
- Що? Як? Га?
Схаменувшись трохи, – до Прокопа. А той своє:
- Ні, годі!
Тоді вона у крик. Назбігалися люди, дивляться. Пан, що було в його духу, пригнався.
- Що се?
Мій чоловік випустив тоді панію з рук [...]
Пані й почала: і обікрала її стара, і всі хотіли її душі, такого вже наковчила! Сама і хлипає, і кричить, і клене, що       вже і пан розлютувався. Як кинеться до мого чоловіка.
- Розбишака!
- Не підходьте, пане, не підходьте! – озвався мій понуро.
- Е, бачу, – каже пан, – тобі тут місця мало. Постой же: розбишатимешся у москалях – скільки хотя!
Пані аж верещить:
- У москалі його, у москалі!.. Тепер і прийом у городі; зараз і вези його!
- Візьміть його! – крикнув пан на людей. – Зв’яжіть йому руки.
Прокіп не пручався, сам руки простяг, ще й посміхнувся.
А Назар під той гук до мене:
- Чого злякалась? Чого плачеш? Гірше не буде!.. От чи буде краще, – не знаю...

42

Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть коло дверей. На дворі візок запрягають, Назар запрягає коні під пана.
Довго думав мій чоловік, – далі каже:
- Устино! Сядь коло мене!
- Що ти починив, мій голубе! Що ти сподіяв! – говорю йому.
- А що я сподіяв? Будеш вільна, – от що! Будеш вільна, Устино!
- Воля! – кажу, – та без тебе!
Так мені гірко стало!..
- Воля! – покрикне він. – Воля!.. Та на волі і лихо і напасть – ніщо не страшне. На волі я гори потоплю! А кріпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане..
Аж ось заторохтів на дворі візок. Повели Прокопа. Я, в чім була, схопилась до його на візок. Стара мене благословляє і його:
- Нехай вам Мати Божа допомагає, діти! – А сльози тихі так і біжать з очей ласкавих.
Ідем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся, тільки серце моє колотиться [...]
Повели його до прийому. Я на рундуці сіла, як на гробовищі.
- Не вдавайсь у тугу, – каже Назар. – Біс біду перебуде: одна мине – десять буде.
А сам почав уже сивим волосом, як сніжком, присипатись; розважає мене, а самого, видно вже, що ніхто не розважить.
Коли виводять мого чоловіка... Боже мій, світе мій! Серце в мене завмерло; а він веселий, як на Великдень...

43

Зосталась я з чоловіком у місті [...]
Ходимо улицями і заулками, гуляємо собі, а він питає: – А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти вільна душа?
Та й сміється, заглядаючи мені в вічі.
Хоч як було мені невпокійно, хоч як тужило моє серденько, а й я всміхнулась і ніби чогось раділа.
Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Та й добути звідки? Продати нічого. Я поїхала – нічого не взяла. Та й не великі скарби були там у мене: кілька сорочок, та спідниць дві, та ще там якась юпочка, та кожушаночка. Не до того мені було тоді, щоб те забирати. От я й надумала собі: «Піду я поденно робити!» [...]

44-45

Рано-ранісінько схоплюся; біжу на поденщину. Повертаюся пізно. В руці в мене зароблені гроші. Весело поспішаюсь додому.
Ще на дорозі стріне мене чоловік; любо та міцно стисне за руку і спитає тихенько:
- Чи добре натомилась, Усте?
От якось сидимо ввечері, коли у двері хтось – стук-стук; а далі: «Здорові були!» – гукнуло щось за дверима.
Се ж Назар!
Увійшов і стоїть перед нами, стелю підпираючи: люлька в зубах; і сивизна, ти б казав, у густі кучері поховалась.
- Хазяйці і всім нехай Бог помагає!
- Звідки се ти взявся, Назаре? – питає Прокіп.
От наче з землі вийшов!
- Я звідти, – каже, – звідки добрі люди мандрівки виглядають [...]
Питаю за себе, що там пані казала.
- Еге! Було за вас обох панові на горішки: «Через твій, – каже, – розпуск двох робітників утер яли! Хто ж дурнем зостався?» – се все пані.
Хазяйка тим часом вечеряти просить. А Назар достав із-за пазухи пляшку горілки і поставив на столі.
- Вип’ємо, – каже, – по повній, бо наш вік недовгий!..
Бувайте здорові, в кого чорні брови! [...]
- Ну, по сій же мові та будьмо здорові! – каже Назар. – Прощай, Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Приніс я тобі грошенят крихту: п’ять карбованців. Поживай здоров!
- Спасибі, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобі вернути.
- Гай-га! Аби живі були! Се не панські гроші – братерські. Я собі зароблю: тепер я вільний хоч на півроку; з собаками не піймають.
Та й пішов, попрощавшись. Тільки його й бачили.

46-47

Господи милий! Яке ж то життя тоді наше було! Хоч і з бідою, хоч і з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зітхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу і поговорю, – нікого не боюся; робитиму чи ні, – ніхто мене не присилує, ніхто не займе. Чуюся на душі й на тілі, що й я живу.
Коли так навесні чутка: москалі виходять упоход!
- Неправда сьому! – вмовляю себе; а серце моє одразу почуло, що правда.
Прокіп мене розважає, доводить мені, що се лихо дочасне, що повернусь, каже, – будемо вільні.
- Так, так! – кажу. – Так, мій голубе! А серце моє болить, сльози ринуть.
Вже й день походу намічений. Пішли ми в хутір попрощатись. Панів не було дома; тільки бабуся сама на господарстві. Бабусечко ж моя люба! А я її здалеку на вздвір’ї пізнала, а пізнавши, заплакала. Душею живою вона тільки жива була. Прибіжу до неї, обіймаю, як матір рідну.
- Чого ти плачеш, моя голубко? – питає мене стиха.
- Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклі!
- Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротіла... тут і вмру, моя дитино.
- Та до смерті терпітимете?
- І терпітиму, пташко.
Поблагословила вона нас, як дітей рідних, обділила, чим мала. Попрощалися ми, пішли... Та й не раз, не два обертались, дивились. На порозі стоїть бабуся; навкруги тиша; скрізь ясно; з поля вітерець віє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усім грає-сіяє вишнє промінясте сонечко...
Провела я чоловіка аж до Києва. У Києві служити зосталась, а він з військом кудись далеко на Литву пішов.
- Не суши себе слізьми, серденько! – приказував. – Я вернусь... сподіваюся. Сподівайся йти. Дожидай мене!
Дожидаю... Що яка ти, служба, довга! Уже сім год, як він пішов. Чи то ж побачу коли?.. Служу, наймаюся, заробляю [...] Вільно мені, не зв’язані руки мої.
То як же мені свого чоловіка забути хоч на хвилинку? Він мене з пекла, з кормиги визволив! [...] І ходжу, і говорю, і дивлюсь – байдуже мені, що й є ті пани у світі!