Василь Стус "Сто років як сконала Січ"

Сто років як сконала Січ.

Сибір. І соловецькі келії,

і глупа облягає ніч

пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,

і сподівань, і вір, і крові

синів, що за любов тавровані,

сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,

із шаровар, курної хати

раби, зростають до синів

своєї України-матері.

Ти ще виболюєшся болем,

ти ще роздерта на шматки,

та вже крута і непокірна,

ти випросталася для волі,

Ти вже не згинеш, ти двожильна,

земля, рабована віками,

і не скарать тебе душителям

сибірами і соловками.

Ти гнівом виросла. Тепер

не матимеш од нього спокою,

йому ж рости й рости, допоки

не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом

спадають з неба блискавиці,

Тарасові провісні птиці -

слова шугають над Дніпром.