Павло Загребельний "Роксолана"

(уривки)

Рогатин140

Дощем, як слізьми, заливало весь видимий і невидимий світ, і душа її вся плавала в сльозах. Вона йшла, бездомна сирота, нещасна бранка, продана й проклята, під чужим небом, прочищеним вітрами, безжальним і блідим, як холодні очі стрільців лучників. Тут не було дощу, він лив, як сльози, в її душі та ще, там, куди не було вороття: у такому далекому, що серце рвалося з грудей од розпачу, недосяжному, навіки втраченому Рогатині.

Щось темне, велике й жахне - звір піднебесний, мара, паморока141 - налетіло на неї, насунулося, і голос дощу лунав у її серці, як невідшкодована болісна втрата. Нічого й ніколи в житті не бачитимеш кращого й милішого, не зазнаєш уже того, що зазнала колись.

Примари були тут, а позаду все тільки справжнє - лиш простягни руку, а тут омана й несправжність падали під ноги, літали в повітрі, виступали з стін, юрмилися у засмерділих од нечистот вуличках, шастали нечутно, як вовняні клубки, а то проривалися диким нявчанням - чи то кошачим, чи й диявольським. Але дияволами мали бути люди, нявчали кішки, тисячі кішок по всіх усюдах, кішок розпещених і розбещених, безкарних і неторканих, бо кішка була улюбленою твариною їхнього пророка.

А може, це неминуча кара за те, що лишилося там, за степом, за ріками й лісами? Може, й не за гріхи її власні, яких ще не встигла й назбирати, а за гріхи давно вмерлих, нещасних, проклятих, заблуканих? Безглуздя, безглуздя! Чи ж ще й тепер має лякати сама себе, як робив це батько її у Рогатині? Отець Лісовський лякав гріхами й грозив карами всім без винятку, він чіпляв гріхи до всього сущого, навіть до дерев і каміння, не визнаючи їх лише за собою самим...

Мала в своїй крові батькову несамовитість і материн легкий норов. Кублилося усе те в її душі в такому безладді, що навіть суворий її учитель Єронім Скарбський, до якого посилав дочку попик Гаврило Лісовський у сподіванні чудес од своєї єдиної доньки, не зміг навести в тій душі бодай найменшого ладу, а навпаки - ще більше розбурхав усе те, що до часу було приспане, жило тільки в зародку, ще й не прокльовуючись до життя.

Пережила втрату матері, яку чотири роки тому схопила орда так само, як заполонила тепер її саму, безслідно зник для неї нещасний батько в палаючому Рогатині, пережила власну смерть чи якусь подобу смерті, щоб тепер воскреснути... Єдине, що могла, - це в думках повертатися без кінця до рідного Рогатина, до крутих стежок із лоскітливим споришем обабіч, до густого малинника за розлогою грушею, яка взимку сумно чорніла серед снігів, а влітку накривала зеленим шатром мало не все обійстя Лісовських. І дім свій бачила з крутих вулиць Стамбула, так, ніби стояла перед ним, дім з товстих соснових колод, просторий, з вікнами на високий вільшаник, за яким унизу біжить Львівська дорога, впираючись коло валу під горою у Львівську браму з старим перекидним містком через рів...

Гаврило Лісовський був переконаний, що Рогатина не мине його доля. «Чорт не доніс тої гори - Бог донесе! - вигукував він на Рогатинському ринку. - Кара! Кара!»

Кара була видно-таки зготована для всього Рогатина, бо не минало й трьох-чотирьох років, як на місто нападали чорні сили, палили його, грабували, вбивали й полонили всіх, хто не встиг порятуватися в лісах...

У священика Івана Теребушка вчилася Настя читати. Теребушкова наука обійшлася Лісовському в цілу свиню. «Свиню цілу поклав на свою Настасю, прошу я вас!» - вигукував отець Гаврило. Він плакав від розчулення, дивлячись на свою тепер уже вчену дитину... Уперто величав доньку королівною, а чи ж досить для «королівни» тої мізерної науки, почерпнутої у Теребушка? Ще б мала набратися і добрих звичаїв та наук високих, а дати все це в Рогатині міг єдино тільки вікарій142 Єронім Скарбський. Коли ж отець Гаврило поткнувся до вікарія, той заломив ціну вже не в одну свиню, а в цілих шість... Бо хіба ж проживеш із самим часословцем? Без латини плати вини - не збагнеш ні судді, ні стряпчого, ні ума, ні посла.

І Настася стала ходити до садиби вікарія Скарбського. Він приголомшив малу дівчину огромом своїх знань, суворістю розуму. Його небуденність вражала і приголомшувала. зодягався, як ніхто, високий, тонкошиїй, з сумними темними очима, з приглухлим голосом, байдужий до втіх, далекий від дріб'язку й метушняви, він вразив Настасю у саме серце...

Писав літописець про той рік: «татар сорок тисяч з чотирма цариками до русі втор гнули і положилися недалеко Бузьська кошем, а загони по всіх сторонах розпустили, палячи, в'яжучи, стинаючи, в неволю беручи, і більш ніж шістдесят тисяч люду тогди забрали в неволю, кроме дітей, а старих окрутне стинали і, на миль сорок волості вздовж і вшир вогнем і мечем завоювавши, додому вернулися в цілості».

Вхопили татари і Настасину маму, згинула вона навіки, а вікарій Скарбський утік найперший і найпрудкіше, бо мав завжди пару коней, готових до запрягу, і людей вірних, які казали, звідки налітає орда. Отець Лісовський виїздив із Рогатина хрестити дітей на селах. Там і порятувався. А Настасю з мамою наліт застав на обійсті. Мама лиш встигла штовхнути малу до сажу з свиньми. «Дитино моя, рятуйся!» А тоді темний тупіт, ґелґотнява, свист стріл, свині металися, гинучи, спливаючи в крові, валилися тяжко на дівчину - і темний тупіт, потемніло все, лиш мамин крик, і знов тупіт, і їдкий сморід кінського поту, а вона задихалася серед калюж крові - своєї власної чи побитих тварин. Батько прибіг аж уночі. Упав на коліна. Плакав, і молився, і проклинав. Зосталася без мами, порятована мамою. Темнощі поселилися у Настасиній душі від того дня, і хоч сміх знову пробивався назовні згодом, але вже був не такий безжурний і безтурботний.

Розпач від утрати матері минав, світ довкола великий, зелений, прекрасний. Зло відступало до найдальших обріїв уяви, треба було жити й кохати, щоб не загинути, сміятися і приспівувати до хлопців, збирати квіти коло Липи й Свіржа,143 прислухатися до лісових шелестів, мов до власного дихання...

Татари налетіли на Рогатин уночі, прокралися тихцем одразу крізь усі брами, забили всі вулиці, оточили всі доми, кам'яниці й церкви, а тоді підпалили весь Рогатин, виганяючи людей з помешкань, бо звикли вбивати й хапати на просторі. Дзвони в церквах Богородиці й Святого Духа вдарили й захлинулися, Рогатин запалав червоно й безнадійно. Настася побігла спершу додому, тоді вниз, до батькової церкви, побачила кінний запряг коло церкви, але вже не судилося отцю Лісовському вивезти запрягом тим коштовностей церковних, бо, коли біг до повозу з важкою скринькою в руках, став йому на путі чорний вершник, а перед Настасею - другий, полум'я вдарило звідусюди, уже й не бачила вона, чи живий упав там нещасний і самотній батько її, чи мертвий, чи спалили стару церкву з іконами й ризами. Нічого не бачила й не чула, спам'яталася на тому самому возі, але вже котився він не палаючими вулицями Рогатина, а Бабинцями, а тоді далі й далі на волоський шлях, прозваний татарами золотим за незліченну здобич, яку мали на ньому. Тумани Дністра й Пруту лишалися збоку, потоки й розтоки зеленого краю, води білі й чорні, дощі й пташиний щебет лісовий - усе лишилося позаду, назавжди, навіки. Тільки тупіт копит і посвист стріл у степу, трави шорсткі й земля тверда, як розпука. Білим тілом земля зволочена, кров'ю сполощена, копитами кінськими зорана. «Із-за гори-гори, темненького лісу татари ідуть, русиночку ведуть. У русин очки коса з золотого волоса, - щирий бір освітила, зелену діброву і биту дорогу. А за нею біжить у погоню батенько її. Кивнула-махнула білою рукою: «Вернися, батеньку, вернися, рідненький, уже ж мене не однімеш і сам, старенький, загинеш. Занесеш голову на чужую сторону, занесеш очиці на турецькі границі!» Її везли в батьковому возі, тоді в чорній мажі144 татарській, одслонену від сонця, у дивному дбанні й уважливості, хоч поряд гнали закутих у залізо, таких, як і вона, та й ліпших набагато за неї. Тоді було море - гори ворожої води, тьма таємничих чужих просторів, наповнених загадковістю, грізно й вороже притулених до звичного світу землі. Був страшний невольничий ринок у Кафі, де її продано Сінам-азі, і знов Чорне море.

Жити? Навіщо? Надії умерли в ній уже давно, молитви, які знала змалку, порозгублювала всі до єдиної, існувала тепер у суцільному приниженні, в напівмаренні, у підсвідомості, але десь у найглибших глибинах душі відчуваючи, що живе далі, що не вмре, що жити треба, треба, треба! Тому сміялась і співала на невольничім ринку в Кафі, і на кадризі145 Сінам-аги, і навіть у темних нетрях Бедестана,146 коли її продавали вдруге і, може, назавжди.

П'ятнадцятилітню Анастасію Лісовську в Стамбулі купив головний наглядач султанських покоїв Ібрагім і подарував її падишахові Сулейману Пишному. У згоді зі свідченням істориків, Загребельний так характеризує його: «...Був похмурий, задумливий, дивився на людей недовірливо, не любив базік, задавак, схилявся тільки перед мудрістю і вже змалку поринув у вивчення законів, так ніби хотів цим порятуватися від видимої несправедливості й жорстокості життя, бо ж у людства немає іншої справедливості, окрім тієї, що записана в законах».

Потрапивши в гарем, Настасія тяжко страждала, проте своїх почуттів намагалась не виявляти, - співала, танцювала, сміялася, за що їй дали ім'я Хуррем (розвеселена). «Душа в ній умерла, тіло живе, хоче жити... Сподівалася тільки на себе, на свій легкий норов, на добру душу, яка мала тепер поєднати в собі, може, й зло разом з добром». Основною її зброєю проти недоброзичливців стали ясний сміх, веселі жарти, різні пустощі, - розважала й себе й інших, викликала їх прихильність, бо «хто кидає злість отримує теж злість.., а хто дарує сміх, неминуче почує у відповідь також сміх». Коли ж стала султаншею, нажила собі лютих ворогів - матір падишаха та його раніше улюблених жінок. Вона була «звичайна нібито лицем, з дитячим, ледь задертим носиком, така зграбна вся.., але мужня, зухвала, повна незбагненної чарівності й неймовірного розуму».

Діставши ще вдома досить значну за тих часів освіту, Хуррем постійно поповнювала її читанням різних мудрих книг у султанській книгозбірні, вивчила кілька мов. Вона була однією з найосвіченіших тоді у світі жінок, відігравала значну роль у політичному житті Османської імперії, стала першою порадницею падишаха. Її влада над Сулейманом усім здавалася незбагненною. Він же цінив у ній «істоту мислячу, людину, яка дорівнювала йому впертістю розуму й жадобою знань, а волею і характером, мужністю й обдарованістю душі значно перевершувала».

Не сподіваючись на повернення в рідний край, султанша прагнула полегшити долю свого нещасного народу. Допомагав їй у цьому бранець з України яничар Гасан, якому вона могла довіритися в умовах повсюдного підступництва, продажності, зрадлибості. Польському послові, який приїхав до Стамбула, Гасан передав прохання султанші довідатися про те, що діється в Рогатині.

Гасан

Польський посол ждав, коли його пустять на султанові очі, щоб просити миру для Польщі й Угорщини.., але Сулейман не хотів бачити посла Яна, допоки той не вдовольнить забаганки султанші Роксолани, послані ж до королівства люди барилися, бо дорога була далека, тяжка й небезпечна. Коли ж нарешті після багатьох місяців нетерплячого очікування, змучені й зрозпачені, ні про що, власне, й не довідавшись, посланці повернулися до Стамбула і Гасан-ага з'явився у караван-сараї на Костянтиновому базарі, щоб почути від пана Яна про наслідки їхньої виправи, королівський посол забажав, щоб його допущено було до султанші Роксолани, бо він сам має повідомити їй те, що має повідомити, а також піднести дарунки від імені короля Зигмунта: золоту троянду, ковану італійським майстром, і ношення147 велике з польських бурштинів, і ланцюг золотий дротової роботи, ваги в якому сорок чотири дукати.

- Не в мене ж питати такого дозволу, - знизав плечима Гасан-ага. - Та й звичаю такого немає, щоб султанша приймала послів. Коли ж прийде дозвіл, то чекати знов доведеться його довго.

- Хай пан передасть, що маю вісті для султанші, - поважно мовив посол. Не казав Гасанові, які саме вісті, та й не переймався вельми тим, добрі вони чи лихі. Мав вісті – втішався цим, бо хіба ж не призначення посла передавати вісті, бути приятелем правди, слугою відвертості, рабом щирості?

Навіть Гасан ще не знав до кінця розмірів влади Роксолани над Сулейманом. Щойно він переповів султанші свою розмову з послом Яном, передавши його незвичне прохання, як за кілька днів владою султанського імені брама Топкапи148 розчинилася перед польським послом і його поставлено не перед самим султаном, не перед великим візиром, який за звичаєм приймав послів, а перед Роксоланою, яка милостиво прийняла дари від польського короля і поклони від посла, а також вислухала пана Яна, хоч ліпше й не слухала б. Дивилася, як стовбурчаться самовпевнено вуса пана Яна, як поважно вимовляє він кожне слово, хизуючись добірною Польщизною, радий, що його мову може належно поцінувати така висока особа, жахалася почутому, не могла повірити, щоб чоловік міг так спокійно, майже смакуючи, переповідати такі жахливі речі. Рогатин лежить у руїнах. Церкви попалені, усе сплюндроване, люд понищений. Ні Лісовських, ні Скарбських, ні Теребушків, ні Зебриновичів, нікого, нікого, нові люди прийшли на згарища, починають нове життя, яке так само щомиті може урватися від набігу дикої орди. Власне, посол і прибув до султана, щоб просити миру для усієї землі польської і спокою від Кримської орди для її східних земель, що стали пусткою.

Роксолана відпустила посла, ще, здається, й мовила йому ласкаві слова, обіцяла, що султан незабаром допустить його перед свої очі, всміхнулася владно, а в самої у душі кричав біль: невже то все правда, невже, невже?

Досі ще сподівалася на чудо. Досі здавалося, ніби все, що з нею відбувається, - лиш сон, ніби спала вона п'ять нескінченно довгих років на своїй самотній постелі, далеко від дому, від рідних, і розділяли їх тільки простори, стихії й загадковість. Тепер мала прокинутися, і пробудження було жахливе. Простори стали бездонною прірвою, стихії - невідворотною смертю всіх рідних і близьких, загадковість - катівською визначеністю. Знов згадувала й не згадувала. Відчай ще більший, ніж тої ночі, коли палав Рогатин і коли кинуто її у неволю, охопив Роксолану. З тугою дивилася назад і довкола - які ж високі мури Топкапи і вежі над ними, і якою безнадією сповита ця земля і небо над нею. Батьківський дім, що жив у її зболеній уяві, зник назавжди, ніяких надій, нема за що зачепитися ні розумом, ні серцем. Навіть могил немає, щоб упасти перед ними на колінах, плакати й цілувати землю, поставити хрести, класти квіти - цю марну надію відшкодувати невідшкодоване, повернути навіки втрачене, втішитися у невтішному горі. Горе, горе! Горе було в цих мурах і будівлях, у цих безконечних садах, у високих кипарисах, що мовчазливо вигойдувалися під вітром, мов темні мертвяки в неухильному, загрозливому падінні; горе прозирало крізь плетиво химерних рослин, безглуздих у своїх буйнощах, у своїй жадібності й склубоченості; горе розбризкане було краплями й згустками крові на трояндах, що червоніли, мов серця всіх невинно убієнних, замучених, понищених; горе світилося з безсоромно голих стовбурів платанів. І не знайдеш винних, нікому не поскаржишся, не заплачеш ні перед ким. Матусю рідна, чи бачиш ти свою нещасну дитину з того світу? А ти, отче?..

Все ж знайшла в собі силу, щоб попросити Сулеймана за королівського посла, і Янові... Було дано урочистий прийом султаном і султаншею уперше в діях Османської держави і дано також відпуск від султанської пресвітлої особи з повною, щоправда, неписаною відповіддю про обіцянку вічного миру, й дарами для короля Зигмунта, і подякою за королівські дари султанові... Ще султан поспитав пана Яна, чи правда, що п'ятсот літ тому імператор германський Оттон подарував першому польському королеві Болеславові Хороброму золотий трон Карла Великого з його гробу в Аквізграні, але посол не вмів відповісти, де той трон нині зберігається і чи він ще цілий, чи вже пропав десь у безконечних війнах і королівських чварах.

Роксолана сиділа впродовж усього прийому на троні Османа поруч із Сулейманом мовчки, з сухими очима, сановно всміхалася панові Яну, котрий вдоволено стовбурчив свої котячі вуса, а в самої у душі лунали такі ридання, що від них міг би здригнутися цілий світ. Але в Топкапи ніколи не чують ридань. Топкапи великі. Тут не чують ні ридань, ні дитячого плачу, ні зітхань. Тут промовляє лише ненависть, та звірі ревуть у підземеллях, і над усім влада незрима, безіменна, таємна, саме тому й безмежна, бо таємне не може бути обмежене.

Тепер Роксолана знала: вона не має нічого, крім влади, і повинна мститися цьому жорстокому світові тільки владою.

Послала Гасана навздогін польському послові, щоб передав гроші на відбудову Рогатинських церков. Щоб відбудували ще ліпшими, ніж вони були, з іконами й книгами, з оборонними мурами, і щоб простежено за тим було з усією дбайливістю і пильністю, бо вона й сама ще не раз припильнує, хоч імені її називати не треба і згадувати про дар не слід, бо перед богом усі безіменні й грішні.

Коли вже відпровадила Гасана з саквами, повними золота, згадала в гірких сльозах свого нещасного отця, згадала і його давні вірші, які він часто викрикував, бо чіплялася за його дивовижну пам'ять усяка всячина, із якої вони з матусею кепкували, маючи тисячі своїх пісень і співаночок, таких мелодійних поряд із кострубатими словесами отця Лісовського. А тепер, повертаючись думкою в минуле, якого вже не повернеш, шепотіла ті незграбні батьківські вірші, й заливалася слізьми, і шкодувала, що не може вкласти в сакви із золотом ще й золотих слів: «Мужайся, много племенний росскій народе, да Христос начало кропості в тебе буде».

Може, треба було б зробити ще щось. Для Рогатина й для рідної землі. Але що? Чи вона знала? А в кого спитати? І як?..