Іван Багряний "Постріли в тайзі"

(Уривки з роману «Тигролови»)

Стояла глуха осінь 1937   року. Безкрайніми просторами Сибіру на шаленій швидкості мчав ешелон з двома надпотужними паротягами – спереду «Й. С.» (Йосиф   Сталін), позаду «Ф. Д.» (Фелікс Дзержинський). Шістдесят товарних вагонів з пробитими й зaгpатованими віконечками вщерть набиті скатованими, змученими, голодними людьми різного віку й національностей. Це - «вороги народу», яких у навальному темпі везуть на північно-східний край величезної держави. В табори смерті... Кожний вагон охоронявся кількома озброєними солдатами. Найбільшою увагою начальника ешелону Медвина користувався тридцять другий вагон, в якому знаходився «особливо небезпечний злочинець», який уже втікав з в'язниці та божевільні. Цього «українського націоналіста»116 колись на багатогодинних допитах по-звірячому катувaв Медвин, який тоді був слідчим. На кожній з нечисленних зупинок він підбігав до вагона.

Відсапується якусь мить. А тоді, задерши голову до зaгpатованої діри, владно гукає в ґроно мерехтливих очей і блідих облич, що поприлипали, мов паперові, до ґрат:

- Многогрішний!!

Обличчя зникають. Ґроно мерехтливих крапок розсипається. Натомість з'являється одна пара таких же самих, з глибини вагона наближається до ґрат, а голос понуро, ніби з могили, відповідає:

- Я...

- Звать!?

Павза. І повільно, тяжко й так само понуро:

- Григорій!..

Начальник якусь мить мовчки вдивляється в дві мерехтливі цятки. Потім заспокоєний обертається і йде назад.

Дві цятки наближаються до ґрат і миготять, проводжаючи. Бліде обличчя прикипає до заліза. А   голос, виходячи десь з нутра, десь з пекельного клекоту серця, вибухає крізь зціплені зуби:

- Береш-ш-ш?! С-с-собака!

Другий голос десь з глибини вагона глухо, насмішкувато:

- От-так! Ти, браток, як генерал! Великої честі доскочив. Сам великий начальник не їсть і не спить - все прибігає з поклоном.. .

Ешелон вилетів до синього моря. Важко дихаючи й відсапуючись на кінцевій станції Океанській, він став витрушувати з себе вантаж - викидати з черева те, що привіз...

Дивно! Скільки могло вміститися люду В цих брудних, рудих коробках! І як вони витримали! Як вони не розпалися!

Тисячі! Тисячі обідраних, брудних, зарослих, як пращури, і худих, як скелети, людей! І все старих, згорблених. І хоч серед них багатьом по 20 - 25 років, але всі вони гей би діди. Тисячі завинених у дрантя і коци, і так напівголих, - викинених з вітчизни, з родини, з спільноти, погноблених, безправних, приречених... Так, приречених на загин десь там, куди вони ще не дійшли... Туди стелився їм шлях - через те море Японське та й той океан Тихий безмежний. Етап іде на Магадан десь. Це ще тисячі кілометрів водною пустелею до понурої, невідомої Колими, а чи й далі.

Та ніщо їх не зворушувало і ніщо їх не лякало. Вони були тупі й байдужі, виснажені, дивились просто себе на воду... Кияни, полтавці, кубанці, херсонці... - діти іншої, сонячної землі й іншого, сонячного моря...

І ось тут нагло зчинився алярм117 На самім краєчку землі нагло зчинився алярм.

Коли всі вилізли і стояли вже на землі, начальник повів очима по масі людей, а тоді прожогом побіг до вагона, до того середнього вагона:

- Многогрішний!!!

Мовчанка.

Многогрішний!!!

Мовчанка. Ніхто не відповідав: «Я» і ніхто не відповідав:«Григорій». Мов ужалений, начальник підскочив, вихопив пістоля і стрибнув до вагона - порожньо. Вибіг перед велетенський людський натовп і зарепетував:

- Л о ж и с ь !!! - і закипів брудною, скаженою лайкою.

Юрба апатично лягла в пилюку ниць.

- Многогрішний!!!

Начальників крик звучав люто й водночас благально, - чи то він погрожував, чи то він кликав, просив. Нема...

На команду варта заметушилася навколо порожнього ешелону і по всій території. Зі станції задзвонили телефони... Стрільці та їхні пси обшукували всі кутки, всі діри й закапелки на станції та навколо, - нема...

Нарешті було знайдено «секрет». Та не знайдено самого збігця... У вагоні, у тім середнім, тридцять другім, знайдено сліди диверсії - чотири дошки були двічі перерізані ножем упоперек. Над буфером. Саме там, де того найменше можна було сподіватися. Тільки арештант, тільки той, хто має надлюдське терпіння і надзвичайну волю, може проробити таку роботу. Тож на те пішло багато ночей. Тож різано, либонь, від самого Уралу і пильно масковано вдень. Потім вийнято... Ясно! Той божевільний, той маніяк вистрибнув... Так, вистрибнув на ходу з поїзда.

Стрибнув у певну смерть, але не здався. 99 шансів проти одного було за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув.

- Диявол!.. Диявол!!! - кипів начальник етапу; беріг він і не вберіг, пильнував, як ока, - і марно. І   душила його скажена лють...

- Встать! - гримнув начальник...

Люди стояли понуро, схиливши голови. Мовчали. Але в кожного тіпалося серце. Не від страху, ні, від буйної радості. Від злобної радості та від гордості за того «диявола», за того сміливця. Вони знали, як і де він стрибнув. Далеко звідси. Викинувся вночі зі скаженого поїзда. Але ніхто не пустив і пари з вуст... Пригадувалися слова, кинуті якось ним у темряві ночі, зі стогоном:

- Ліпше вмерти, біжучи, ніж жити, гниючи! Шепіт летів по юрбі.

- Утік!..

У смерть, але втік!..

Тим часом по всій транссибірській магістралі і по всіх прикордонних заставах летіла телеграма-блискавка про втечу і розшук страшного державного злочинця, з підкресленням важливих прикмет:«...Юнак – 25 літ, русявий, атлет, авіатор тчк... Суджений на 25 років тчк...На ймення - Григорій Многогрішний».

Цілий і неушкоджений, але зголоднілий і вкрай знесилений Григорій багато днів блукав тайгою Зеленого Клину, не знаходячи людського житла. Їв коріння, кедрові горіхи, якісь ягоди, однак це була дуже незначна пожива. Випадково натрапив на кимсь загублений мисливський ніж, проте вполювати якусь звірину не було сили. Нарешті він не міг уже рухатися і впав під кедриною. Раптом почув розпачливий крик:

- Грицьку!!!

Він шпарко схоплюється на ноги. А Боже мій! Мерщій! Кидається чимдуж, точачись, плутаючись у бур'яні, поспішає, поспішає. Знову крик. Близько...

Напружуючи рештки сил, він виламується на галявину. Ось!..

Величезний чорний ведмідь, ставши на задні ноги, намагається схопити пащею людину, що, забившись у розколину межи камінням, люто відбивалася прикладом рушниці.

Ось він! Це він, волохатий, безжалісний і грізний бог нетрів.

Ага!

Пожираючи потвору гарячковими очима і нічого не бачачи, як маніяк, пішов на неї всторч, гнаний п'яною жагою помсти. Ага!!! А рука намацує ніж...

Ведмідь хапнув повітря, кинув жертву і, ревнувши, повернувся до нового ворога всією тушею, посунувся на нього білою плямою «нашийника».

Людина в розколині тихо, по-дитячому, скрикнула... Ніж з диявольською силою пірнув у білу пляму, в самісіньку горлянку, і повернувся там упоперек.

Мандрівникові очі, тріумфуючи, бачили лише, як чвиркнула на всі боки кров, заливаючи біле, і ще бачили (коротка блискавична мить), як тая людина вистрибнула з розколини, струнка, в чуднім одязі звіролова, простоволоса, і кинулась до нього... Це останнє, що його погляд встиг побачити. Мить - і сили враз залишили його, в очах потемніло, і він повалився на землю під волохатою, чорною масою, що, як ніч, накрила його.

Григорія прихистила родина мисливця Сірка, який мав жінку Катерину, сина Грицька й доньку Наталку, - саме її втікач урятував од вірної смерті. Садиба стояла самотою в нетрях тайги. Переселенці з Полтавщини, Сірки зберегли православну віру і рідну мову, дотримувалися народних звичаїв. Одужавши й зміцнівши, Григорій разом з господарем, Грицьком і Наталкою ходив на полювання. Одного разу вони вирушили на лови тигрів, виявлених за сотню кілометрів. Крім зброї та харчів, узяли й сокири та намет. Їдучи верхи засніженою тайгою, вони вполювали дуже гарного соболя. Залишивши його й харчі в наметі останньої ночівлі, мисливці подалися по свіжих слідах двох тигрів. Полювання було вдалим: одного тигра вбили, а другого оглушили і зв'язаного помістили в нашвидку зроблену клітку. Коли повернулися до намету, виявили, що соболя й одну сокиру хтось вкрав. Тайгові люди ніколи не вкрадуть чужої здобичі, - це зробив хтось із зайшлих. Григорій став на лижви і кинувся за крадіями.

З-за повороту мчала паровиця.118 Вітер дув Григорієві в спину. Ще зовсім недавно він тягав і мертвого, і живого тигра, - на нім поналипали шерстинки, на унтах і на руках були плями крові тигрячої... Він пішов назустріч, стискаючи гвинтівку. На санях було дві постаті, завинуті в дохи по самі вуха. Вмить відкинули дохи, - замаячили «будьонівка» і єжовський кашкет, руки вхопились за зброю.

Тут коні захропли, затанцювали і враз метнули, як навіжені, вбік - вхопили тигровий дух. Ага! Кошівка (такі сани) перекинулась, і обидві постаті випали в сніг.

Григорій вп'явся в них очима. Не бачив, як повз нього божевільно, обминаючи його стороною, мчали коні, б'ючи голоблі та сани, що летіли за ними льотом, перекидались, деренчали...

Одна постать схопилася і хотіла кинутись упоперек до лісу. Другий шалено, хапливо вибивав сніг з цівки гвинтівки, а далі шарпнув за кобуру пістоля.

- Стій!! - гукнув Григорій. - Зброю геть! Руки вгору! Три ступні вбік! Так стояти!

Стоять... Григорій підійшов. І нагло... Боже! Серце закалатало йому безумно, шалено. А очі вп'ялися в того, що в кашкеті... І він зареготався страшним, жаскним і... радісним реготом.

Медвин?!..

Боже мій! Мить. Мить подиву. Мить буйної радості. Є, є Бог на небі! Ось він! Ось той, з ким їх і Бог не розсудить.

А Медвин - бравий герой і грізний суддя та володар душ «людців» і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів, стояв і тіпався... Так, тіпався. Губи йому тіпались, а очі... очі гидкого, сопливого боягуза. Три шпали119 на ковнірі - як мазки крові.

- Великий начальник?! Так... Поздоровляю...

Другий тихенько відступав назад, непомітно; з однією шпалою - якийсь начрайону. - «Чорт його припарував, дурака»,подумав Григорій, а вголос промовив:

- Так... Ну, все, «товарищ слєдователь»! Все! - І важко задихав: - Кінчаю слідство... - І підніс голос, повільно, грізно:

- Тут... я тобі... й рев, тут я тобі й трибунал! – Підкинув гвинтівку і вистрелив. Аж тому з голови пихнуло.

Другий кинувся упоперек, до лісу. Григорій дивився йому услід, слухав, як у грудях стукає серце, напоєне помстою... Тут утікач обернувся і вистрелив з пістоля. Уже майже видряпався на урвище до лісу. Куля тьохнула десь у сніг.

- Хіба так стріляють? - промовив Григорій задумливо. Пересмикнув закривку і стрельнув.

Постать підкинула руки, майнула ними в повітрі і покотилась з урвища.

Мить Григорій стояв нерухомо. Думка летіла вихором... Так. Все. А тепер - у Маньчжурію, в Китай, в Японію, до чорта в зуби. От. Відтяв за одним разом - і ворогів, і друзів, і спокій - все...

На нього дивилась пара очей. Наталка!

- Що ти зробив?..

- Слухай, Наталко! Те, що я зробив, - те я мусив зробити. Розумієш? Я вбив одного дракона... Ти цього не бачила! Не бачила! Розумієш? Не бачила! А вже як я буду далеко звідси, - тоді про все розкажеш своїм...

Дівчина дивилась розгублено, і в неї затремтіли губи...

- Куди ж ти?.. У нас же цілком безпечно... у нас... Та можна ж іще далі зайти в нетрі...

- Дурна ти, дівчинко. Ти не знаєш, що то за один. За тиждень тут усі нетрі поставлять догори ногами - шукатимуть...

Це великий собака. Але Бог є на небі! Є! Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.

І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні... Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, - його поплічники..: А потім присудили до двадцяти п'яти років каторги. Двадцять п'ять років! А я всіх маю двадцять п'ять. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і нарід...

Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.

І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть і берегли, як пси. А я втік. Вистрибнув на ходу з скаженого поїзда, - стрибнув у ніч, у смерть...

Наталка враз нагло припала до нього і вибухнула буйним плачем.

- Ітимеш цією річечкою. Дійдеш до заїмки - візьмеш коня, харчі, сірники... Батько нічого не скажуть, я їм поясню, як приїдемо... Ітимеш далі розпадками на захід... На Уссурі. Й на Маньчжурію..