Улас Самчук "Волинь"

Частина друга

Війна і революція

(уривки)

Одного недільного ранку з жолобецького лісу так само, як тоді, коли почалася світова війна, виїхав козацький полк. Але це козаки українські. Загорілі обличчя, бадьорий вигляд, весела пісня. Ціле село збіглося дивитись «на петлюрівців». Нікому не прийшло на думку спитатись їх, куди вони їдуть. Село вже звикло до війни. Підуть одні - прийдуть інші. Чи ж не все одно?

У селі козаки розташувалися, щоб відпочити. Володько пішов також туди, щоби зблизька приглянутися до свого війська. Воно прийшло здалеку. Воно облетіло цілу Україну. Скільки шалених атак пережили ці дужі сини своєї землі! Вигляд їх якийсь байдужий, насмішкуватий. Володько відважився запитати одного:

- А куди ви їдете?

- В гості, молодий козаче...

Володько не має чого більше питати. Навіщо? Знає він і так, куди. Чутки невздержно летять і приносять вістки, що десь за острогом вже большевики.

Козаки погодували коней, дістали з польової кухні обід. Сурма сурмить збір. Підтягають коням підпруги, гнуздають і спішать на збір...

- На коня! - скомандував полковник.

Брязнули шаблі, рушниці, і козаки - на конях.

- Шикуйсь! Кроком руууш!..

Ні. Ні. Це не був парад. Не були це привітні, спокійні люди. Але Володько ніколи не забуде їх такими, як бачив їх тоді, у найрішучішу годину. Такими напівсердитими, напівбайдужими до всього. Їх загорілі бронзові чола, їх закурені шапки й блюзи, їх витер ті сідлом червоні «галіфе». Вічно звучатиме в його вухах оте різке, певне: «На коня!»

На другий день потягнулись обози. Також розташувалися в селі і простояли кілька днів. Приїхали люди з Крем'янця й оповідають, що завзяті бої йдуть по залізничній лінії Рівне-Здолбунів. До Крем'янця звезено безліч вагонів з різним військовим майном. Далі нема куди відступати. За Луцьком поляки. Кажуть, їх тримає якась невеличка частина.

Щодень, щоніч нові невеселі вістки. Зо всіх боків чутні гарматні перегроми.

Як на те, небо затягнулося, і розпочалася сльота. Шляхом тягнуться все нові й нові частини. Пройшла й піхота. Молоді хлопці у сірих чемерках та шоломах. У селі повно війська. У кожній хаті набито козаків. Мокрі, потомлені, голодні. Цілі місяці провели в затяжних боях і лишили там за собою не один десяток і не одну сотню своїх товаришів.

Тільки на Матвієвому хуторі ще порожньо. Але надвечір прибуває ще якась частина. Самі молоді хлопці. Матвій сам попередив, щоб не йшли в село, а лишалися на ніч у нього на хуторі. Клуня велика. Цілий полк влізе.

І дійсно, це був Стародубський полк.110 Козаки почали нарікати, що немає місця і харчів. Старий, шпаковатий111 полковник почав їх втихомирювати.

- Діти мої! - лагідно говорить він. - перетерпіть. Все для України!..

Діти втихають, займають клуню. Там темно.

- Ей, ти, Сорока? Де ти є?.

- Тут! Лізь сюди! Тут гаразд!

- Дурдело?

- Га?..

- Де тебе дідько носить?..

- Тихо!.. Перший курінь займай крайній засторонок... Дотримуйсь порядку. По куренях виходьте до вечері...

Володько вештається і сміється...

- Ти, хлопче, скажи, де тут у вас гарні дівчата?

- А маєте «патрони» - скажу... - заявляє Володько...

- А тобі нащо патрони? Ей, ти! Чи не хочеш ти часом на обози налітати?

- Я українець і на обози не маю смаку. На обози налітають бандити.

- Ого. Це здорово... Петро! Дай йому пару десятків набоїв. У Крем'янці дістанемо...

Володько побіг до матері, випросив кусень сала. Вояк дістав сало, Володько «патрони». Він мусить зібрати якнайбільше набоїв...

У малій хаті набито людьми. Старий полковник, два курінні і священик. Настя топить у печі і варить молочну кашу. Матвій розважає з полковником...

- То, знаєте, добра з того не буде... Мій старший син також десь воює... Але... Не видержимо... Нє... нє... - і Матвій хитає головою...

- А чому, ви думаєте, не видержимо? - питає полковник.

- Звісно. Коли не всенький народ в одно... Як можна видержати... Народ наш - один в ліс, а другий в поле... Тяжко... Довго, знаєте, цар був. Довго наша земля йому гнулася. А трон є трон. Під троном всяк спину зігне і не скоро випростає... Мій отой-о, - і показав на Володька. - Читає часом, як то цариця Катерина руйнувала орлячі гнізда. І зруйнувала. І замість орлячих наставила сов'ячі, що бояться і не знають дня, ні світла сонця... От як воно вийшло. А тепер куди його?.. Нам, чуєте, господин полковой, десять літ школи треба, а тоді хоч і за зброю!.. Так я думаю...

- Ви думаєте добре, пане хазяїне!.. Шкода тільки, що ми маємо таких, як ви, дуже мало...

- Не мало, пане!.. Всі ми такі. Весь наш народ отакий, як я... І я, і Грицько, і Данило - всі ми однакові. От хіба що моїй думці і моїм очам дещо скорше стає понятно: то біле, а це чорне... Але всі ми такі... Прийде, кажуть вам, час, і всі, як один, встануть і синів своїх дадуть, а дочок заставлять робити те, що робили сини... От у такий час, як сьогодні, і ще раз встанемо. Думаєте, я сам не був темний, як пень. Думаєте, коли прийшла війна, ота-о сама, що стільки народу нашого вичавила, я не йшов за царя?.. Йшов. Бо був рускій, і дід мій був рускій... Хто знав, що москаль вкрав ім'я наше... Який чорт міг одразу помітити його овечу шкуру. А вовк є вовк, і з вовком одна розправа... Бий і все!.. Всяк це мусить знати!..

- А ваш син де служить? - питає полковник.

- Незвісно. Нема, бачте, чуток. Може, вже й не жиє...

- А цей?..

- Цей ніби того... На школу його подав...

- О, це добре зробили!.. - підкинув один із курінних, що уважно слухають.

- Народний учитель буде, - додає священик.

- Так, батюшка! І таких тра чимало... А хлопець має до того голову. Що тепер земля? Науки все пішли. Голова важніше рук.

Настя наварила баняк каші і поставила на стіл миски.

- Просимо! - встав і ніяково сказав Матвій. - бачте! Що маємо - тим вгощаємо. Я навіть дуже радий, що до моєї хати такі гості зайшли... От коли б чого ліпшого, але самогону я не п'ю... Характер не такий...

- Нічого, нічого, пане хазяїне! - каже полковник. - І ми тішимося, що за довгу мандрівку натрапили на таку хату...

- Ей, бідна вона, бідна... Коби ще не війна... Я міркував багато, та вийшло мало... Була сила, було хотіння... Тепер от старію.. .

Всі засіли за стіл. Полковника засадили на покуті. Він хотів, щоб коло нього засів конечне Матвій, але той відмовився на користь священика. З боків посідали курінні отамани. Матвій з Володьком на стільці, а Хведот, Катерина з Василиною коло припічка на плиті примостилися...

- А ви ж, тіточко, чому не примощуєтесь?.. – звернувся полковник до Насті...

- Аа!.. - махнула та рукою. - На мене, якусь там бабу, незважайте... Я буду на стіл подавати...

- Ее, ні. То вже ні! То вже вибачте... Ми маємо джуру. Сідайте з нами...

В той час увійшов джура. Він приніс якийсь пакунок. Розгорнув і вийняв консерви, сир, ковбасу.

- Еее, тітко! Гадаєте, що тільки ви багаті... Ми маємо також!.. - заговорив один із курінних.

- Матінко! То ви ще багатші, ніж я. Дайте, москалику, сюди... Я вам присмажу... - каже Настя.

- Ха-ха-ха! - сипнули всі реготом...

Настя засоромилась і не знає, що їй робити.

- Тітко! Та який же він москаль? Це наш Мирон Ковальчук, такий саме українець, як і ми!.. - пояснює полковник.

- То, бачте встряє Матвій, - у нас же, знаєте... Було так: що вояк, то й москаль...

- Ну, а як же? - дивується Настя.

Настя підсмажила ковбасу, сало. Розрізали консерви... Всі їдять, гуторять. Володько, що довший час мовчав, і собі до розмови вмішався. Утворився дивний, небувалий настрій.

По вечері молитва. Священик прочитав уголос кілька молитов, і почали ладитися спати.

У хаті мало місця. Нема де всім подітись. Матвій поліз на горище. Полковника зо священиком примістили на полу. Курінних поклали на розстеленій по долівці соломі. Володько з Хведотом також тут примостилися, бо в клуні теж ніде приткнутися. Решта - хто де міг...

Настала ніч. Хмари дещо розійшлися. Виглянув щербатий місяць. В його сяйві стоїть село, біліють хати, хвилюються пашні. На Матвієвому хуторі тихо, тільки коло військової кухні на подвір'ї сюди й туди походжає вартовик.

На другий день полк відходить далі. Перед відходом закупили у Матвія двадцять пудів картоплі. Курінний, що весь час кликав Володька народним учителем, завзято торгувався за ціну. Матвій ходив у село, тож продавав Володько. Обидва вперто змагалися за кожного шага...

- О, ти розумна голова, народний учитель, - говорив курінний. - з тебе буде господар не гірший від батька.

Полковник стоїть і сміється. .

- І гаразд, - каже він. - кожний має свого пильнувати. Добре, молодий козаче!..

Матвій вернувся з села, запряг коні і відвіз картоплю до сусіднього села Башковець.

Зараз по відоході Стародубського полку приїхав якийсь гарматний полк. Ці зовсім не подібні на попередніх. Начальник гарматників в'їхав на подвір'я, не сказав нікому ні слова й одразу подався до клуні.

- Хлопці! - скомандував він там. - Машину винесіть на двір і заметіть. Сюди влізе дванадцять коней, а сюди також дванадцять. Раз-два!

Голос його суворий, низький. Сам здоровило. Обличчя подібне на цеглу. Видно, недавно зголив бороду, бо місце, де вона росла, відбиває від решти лиця, ніби вибілене крейдою. Володько спробував було перечити, бо на току лежить якраз прикрита околотами купа вівса. Це рештки непроданого з весни. Начальник глянув на Володька ніби з вежі і затрубив:

- Ну й гаразд. Значить, і овес на місці маємо.

Шестеро широкоплечих гарматників легко схопили і винесли молотилку. Гармати виставили на полі сусіда, а коні завели до клуні. Володько не перечить. Що перечити? Коли б хоч не чіпали вівса.

По часі начальник гарматників звертається до Володька:

- Гей, батьків сину! А де ж твій старий?..

- Батько?..

- Само собою.

- Поїхали зі Стародубським полком. Не знаю, коли вернуться.. .

- А мати?..

- На полі...

- То, значить, ти тут і цар і Бог. Не продаси ти нам того самого вівса...

- Коли б приїхали батько... Вони...

- Батько, батько... А ти ж що? Не хазяїн?.. А коні наші також не виявляють бажання чекати. Ну?..

Володько вагається...

- Досить ломатись. Давай і все. Ціну дістанеш. А то прийдуть большевики, і по вівсі тільки місце лишиться. Ті з тобою не стануть лимонничать... Хлопці! За вівсом! Постачання! Сім копанок чортів, бісові діти!

Від батареї прибіг начальник постачання.

- Бачиш, - каже полковник. - Ось тобі й овес виторгував. Тягни вагу!.. Але хлопця не обдури... Сам припильную...

Володько, хоч-не-хоч, відкрив овес. З'явилася вага, міхи. Почали насипати. Але Володько помітив, що в деякі міхи вложили торбинки. Двоє тримають міх, один сипле. Після тримає один, а один виймає з міха повну торбину і тікає.

- Козаки! Так ви зветесь українські козаки?.. Красти овес?

- Мовчи ти, гусячий пуп!

- Що значить мовчи? Купувати, так купувати! А красти й лаятись нічого...

- А ти хто такий? Хоч, щоби перегнув тебе через коліно та всипав? ..

- Що за крик? - затрубив голос ззаду. У дверях начальник. Володько до нього. Так і так....

- Хто? Сто копанок дияволів... Хто краде? Завернуть усіх!.. А ти чого лаятись?.. Його добро, і він має право на нього. Поняв?..

- Так є, пане полковнику! - витягнувся гарматник.

- Ну, але нема часу. Коні їсти хочуть, та й ми голодні. Ти, молодий громобій, не журись. Дістанеш заплату...

Овес розважили, записали, гроші заплатили. В кожного коня на голові торбина. Приїжджає Матвій. Глянув. Гостей повно. Коло кіпця над льохом багаття, а над ним велетенський чорний казан. Настя сюди й туди бігає.

Матвій розпрягає коні. Володько помагає. Матвій не зовсім вдоволений. Особливо прикро йому, що винесли машину. Роки стояла на місці. Вмоцована, а тепер виважили...

Десь навинувсь полковник.

- Це ви, старий, тут хазяїн будете?

- Я.

- Не гнівайтесь. Бачте, війна... В селі повно козаків.

- Війна то війна, - сказав Матвій. - Знаємо вже її. Надивилися.

- Але такої, як це, не бачили...

- Хвала богу, й таку побачили. Може, інші багато даватимуть, щоб таку побачити...

- Правда, діду! А що буде, коли ми от завтра та закотимо отак звідти з того горбика вогонь? Дочуваємось, що отудою поза селом коло Титильковець большевики...

- Ее!.. То ви вже ліпше трохи від'їдьте далі. Бо ще коли тільки ви оті штуки маєте - добре... Але може так бути, що й тамті мають... Вам нічо... А мені все з коренем видовбуть...

В той час розгонно в'їхав на подвір'я якийсь вершник... Матвій перший його побачив і пізнав.

- Ого! - вирвалось у нього. - так це ти?..

- Василь! - викрикнув Володько і кинувся до Василя.

Той сплигнув з сідла.

- Син мій! - Звернувся Матвій до полковника і усміхнувся Матвіївською усмішкою.

- Дай боже, батьку! Як живем? - І обнялися.

Після обнялися з Володьком, який одразу переняв від Василя коня. Прибігли Настя, Катерина. Хведот у полі з коровами. Василинка біжить із городу, аж спотикається.

- А у вас досить гостей! - завважив Василь. - А я думав своїх сюди завести...

- А ви, пане, якого полку? - запитав полковник.

- Наливайківського. Полк мій у поході. А ви?

Полковник сказав.

- Ну, вояку, - ходи! - каже Матвій. - Стара! Готуй там що...

Матвій навіть заметушився. Скоро впорав свої коні. Володько розсідлав Василевого каштана. Вгонився бідняка. Мокрий. Скрутив із соломи віхоть і витер мокрого коня. Після поставив, щоб прохолов. Не можна гарячому коневі одразу овес давати.

В той час Катерина ганяє за курми. Чути кудакання. По часі курка смажиться. Василь скидає пояс із шаблею та револьвером, верхню блюзу і миється. Матвій дивачно тупцяє. Він хотів би якось виявити свою радість. Піднімає Василеву зброю й оглядає...

- А Володько також збирає оце, - і тикнув зброєю перед себе. - Не носив цього ані я, ані батько мій.

- А ми ось, батьку, носимо і дітям заповімо, щоби носили, миючись, каже Василь.

У хаті топиться. На дворі повно гарматників. Полковник заборонив їм заходити до хати і сам відійшов - видно, щоб не перешкоджати родинній радості. Володько весь час порається з Василевим конем. Надто він йому сподобався, і вже наперед пообіцяв собі проїхатися на нім верхи. Ось тільки відпочине та наїсться. Василь умився, почистився і, поки готується страва, вийшов з батьком надвір.

Володько своїм братом аж надто захоплюється. Пружний, стрункий, високий. Здається, погрубшав, сильно загорів. Зовсім не подібний до того тендітного Василя, якого знав колись.

Матвій видається коло нього малим. Старість. Але зате як він радіє! Стороннє око не запримітило б цього, але Володько знає свого батька до найменших дрібниць. Він знає, коли той неспокійно тупцяє, посміхається в ус, погладжує двома - великим і середнім - пальцями свою бороду, значить, йому приємно.

- От приїхали, мене не було дома, закупили овес, і собі нічого не зосталося, - не забув по скаржитись Матвій.

- Нічого, батьку!.. (звідки Василь навчився отого батьку? - думає Володько.) Хай купують. Прийдуть большевики заберуть. Ті не купують. Твайо-майо... Ви ще їх не знаєте.

- А прийдуть?..

- Пруть здорово - значить, прийдуть. Наша армія не справиться. Їх більше...

- А що ж буде?..

- Відступимо. Підемо на Поділля...

Матвій хитає головою. Це йому не смакує. Підходить полковник гарматників.

- Ну, що, діду? Тішитесь?

- Тішуся... Ось як прийдуть ті самі большевики... Буде не до втіхи...

- А сюди їх, діду, треба. Волинь ваша «підкачала». Ось пустимо сюди большевичків, тоді і згадаєте нас... А то отам у лісах коло Кунева на наші обози «нальоти» робили.

- Тим, що робили, гірше не буде... А от нам... – каже Матвій.

- Ну, батьку! Не сором нашого роду. Скиглить нічого, вмішався Василь. - одвоюєм Україну, і все. Так чи так, а одвоюєм... Без жертви й таргана не вб'єш. А не одвоюєм ми - наші діти одвоюють. Мусить так бути...

Пішли в садок щепи значно підросли. Цвіте й одцвітає мак. Соняшники повиганялися вище людського зросту і кивають ще не розцвілими головами. Листя буряків і кукурудзи виблискує на сонці. Немов зелені вужі, з полум'яними квітами розповзається бадилля гарбуза. З квітки на квітку перелітає товстий джміль. Чоловіки не завважують того. Василь оповідає про Жмеринку. Бої там великі були. Сам мало до большевиків не попав. На завтра сподівається свій полк в своєму селі побачити...

З порога гукає Настя:

- А ходіть-но, люди!.. Клич, старий!..

Коли увійшли до хати, на столі вже стояло повно страв. Покликали і полковника гарматників. Всі їдять, розмовляють. Бої, комуністи, москалі. Матвій висловлює свої здогадки. Полковник лає Волинь. Василь боронить і не боронить. Володько то сям, то там і свого шага до загальної гутірки докине.

- На другий день до Тилявки вступив Наливайківський полк. До Матвія на подвір'я в'їхали дві тачанки з кулеметами і кілька вершників. Василь буйно зустрів товаришів походу.

- Гей, панове! Злазьте всі. Ось знайомтесь. Це мій батько, це мати, це ось сестра, а це брат, будучий професор чи що!.. Володьку, жени до Гнидки... Він напевно має... Ось тобі!.. - і вийняв з пуляреса112 стопку гривень.

Володько побіг до Гнидки, що гнав найліпший самогон. Настя тільки знай своє... Печи, вари... Катерина їй допомагає. Батарея ранком знялася, то прийшли інші. До всього насходилося сусідів. Дехто приніс із собою півока.113 Засіли, обійшло по чарці. Матвій довго змагався, але не видержав.

- Ех... Знаю, що завтра відлежу, та була-не-була... Раз так. Хто знає, чи скоро побачимось. Дай, боже, здоров'я, діти мої!.. І випив.

Гей, у лузі червона калина похилилася...
Чогось наша славна Україна зажурилася...

Затягнув соковитим баритоном Василь...

А ми тую червону калину підіймемо!
А ми нашу славну Україну

Гей, гей... Розвеселимо...

Дружно підхопили козаки. Пісня рвонулася, затопила хату, пробилась крізь вікна та двері надвір. Матвій чогось зажурився. Селяни, видно, хотіли б і собі піддержати співаків, але пісня для них нова. От коли б так ще «У Києві на риночку». Але і це гарна пісня.

- Так, люди добрі, - почав зворушений Матвій, коли скінчилась пісня. - Не тямущий я, простий мужик... Не вмію гладко говорити... Ніхто мене не вчив розуму. Одна земля наша годувала і вчила мене. І робив я, що міг. Багато ні, але без праці також не сидів. Своєю дорогою чесно йшов, душею не кривив. І ви, мої діти, не згадаєте свого батька кепським словом, бо не пропив я, не згайнував, не затратив марно ані одного зернятка. Все думав: виростуть вони - хай мають. Бог благословив мене - хай і їх не лишить своєї милосердної опіки. Але перш за все потрібна їм моя опіка, як батька... Отак і робив... А ви... Перед вами новий світ розгортається. Але де б ви не були, що б не робили, повинні тямити, що тільки працею власних рук, голови здобудете щастя своє. Чи це на війні, чи в школі, чи на ріллі... Україна наша, діти мої, потребує чесних людей, розумних і працьовитих.

При цьому він знявся на цілий свій зріст, випроставсь, підвів сиву голову. Його дебела, костиста, з чіткими пругами жил, права рука знялася над столом. Він подібний на патріарха, на пророка. Очі його вогкі і натхненні.

Козаки слухають його з великою увагою. Один з них не видержує, зривається на ноги, хватає руку Матвія і говорить:

- Так, батьку!.. Щасливий ви, що дожили цього часу. А ще щасливіші ваші сини, що мають такого батька. І що б з нами не було!.. Чи переможемо ми, чи ляжем трупом до одного, як лягали колись наші славні запорожці, не журіться і не плачте. Ми є діти землі - нашої землі! Ляже сотня до грудей її, тисяча на тому місці постане!.. А Україна жити буде!..

- Слава! - вигукнули враз козаки. - Слава Україні!..

- Так, так! - якось сумно хитнув головою Матвій...

Всі почали голосно нараз гомоніти. У хаті утворився веселий піднесений настрій. Враз почулося, ніби гримить.

- Ого! - завважив котрийсь... - Б'ють!

Всі притихли. Дехто зірвався і побіг надвір. По хвилі вийшли майже всі... Зі сторони Крем'янця раз за разом чути гарматні сальви.

Буув! Був-був-був! Буув-був-був!..

- Десь так на «трьох кінцях», або в «казьонному» лісі, - завважує Матвій.

Дорогою від Жолобеччини чвалом промчав якийсь кінний відділ. Що то за відділ? Невідомо.

- Ее, панове-товариство! - звертається один з козаків до всіх. - Видно, що нашій гостині кінець. Ходім доїдати, бо хто знає, чи не дістанемо наказ виступати.

Всі пішли до хати, але не встигли доїсти полуденку, як прибіг козак і гукнув:

- Ви-и-марш!..

Всі зірвались. Василь почав накладати на себе зброю. Матвій, Настя і ціла родина зовсім не чекали такого кінця цій гостині. Козаки квапляться. Вбираються, сідлають коні. Володько побіг приготовити Василевого коня. На серці у нього щось тисне... Невже Василь поїде? Просто в бій. Може, виїде за село і під кулі. Під горло тиснуться тверді валки. На очі, всупереч хотінню, напливає щось мокре.

Накинув на коня сідло, підтягнув попруги... Василь вже прощається з родиною. Настя втирає запаскою очі і ніс. Катерина з Василиною в сльозах... Матвій ніби борюкається з ким. Йому тісно. Земля під ним гаряча і сковзька.

- Бувайте здорові! - гукнув Василь і махнув на сідло. Тут уже й Матвій не видержав. З очей його витекло кілька сльозин, і він їх навіть не ховав. Перший раз у житті не витримав. Видно, старість. Володько тримає Настю, що побивається ніби за рідним сином. Вона хрестить дорогу, говорить якусь молитву. В той час викотились тачанки. Козаки скакають на них і гукають:

- Бувайте здорові, батьку й матко! Не згадуйте лихом!..

- Їдьте здорові! Та скоро вертайтесь!.. Не забувайте нас.

Бувай здорова, люба Україно,
Заплаче за нами не одна дівчина!..

Вдарили козаки пісню. Коні рушили вчвал. Василь зняв шапку, махнув нею кілька разів і пустився навздогін тачанкам. Родина Матвія вийшла на дорогу. Всі плачуть, всі засмучені. Тачанки й верхівці вже коло садиби. Ет-тоє! Там, видно, хтось вибіг на вулицю. Це, мабуть, Здоровова дівчина. Василь на хвильку зупинив коня, нагнувся, постояв і рушив далі. Ось він ховається. Ось видно ще тільки голову... Сховався...

Матвій, родина і всі, хто з ними був, вертаються на подвір'я.

- Як прилетів, так і відлетів! - завважує Іван Кушка.

- Ну, що ж... Іншого виходу нема... Є тільки один - просто до кінця, - сказав Матвій.

Буув-був-був! Бууув! Ш-ш-ш-ш!.. Бухкає і шумить «казьонним» лісом. Сонце хилиться на захід. Кілька куп велетенських хмар тримається над селом. З-під них виковзують сонячні промені і стрімко б'ють у золотий хрест церкви, що ледь визирає з садів села...

У селі повно чуток, але ні одного большевика. Увірвалися, наїлися самі й коні, і далі. Здається, то не люди, а буревій. Коні їх загнані, вічно в милі, що, змішавшися з порохом дороги, творить ніби шкаралущу. Одяги різні. Англійські, старі німецькі, російські. Зброя також різна. Одні шаблі справжні козацькі, і вони самим своїм виглядом наводять на людину неприємне почуття. Вигляд їх - вигляд диких. Чорні від сонця і вітрів обличчя. Груди розхристані, сильні, оброслі волоссям. Мова їх рішуча, коротка - наказ і лайка. Перечити їм небезпечно.

Володькові пригадалися оповідання про татар, Пугачова, Стєньку Разіна. Це вони - душі минулого, мешканці безмежних степів злетілися в орду і під зручним керуванням ханів пруть на захід.

...На другий день народ коло церкви. З'явилися набундючені «хлюсти» при французьких шаблях з острогами. Це все ті, що «з первих днєй революції под красним знамєнєм кров пролівають". З Дерманя їх чимало таких пішло «туди», а тепер вернулись, щоби показатись усім, що з них вийшло та й кому треба носа втерти. Тепер їм море по коліна. Тепер «твайо-майо, а майо нє твайо». Захоче - з поповою дочкою в танець піде. Дудки від мовить, коли вся власть савєтам, коли хто був нічим, той став усім.

...Володько йде в село. Близяться жнива, але село святкує. Приїхав і зупинився якийсь штаб...

Крик, барви, музика. На семінарському подвір'ї концерт. У залі мітинг. Почався від ранку. Міняються вуличні продавці. Вони невтомні, невгомонні. Сотні промовців, сотні одноголосно ухвалених резолюцій. Всі на фронт! Всі, плече в плече, в лави червоної армії! Червона армія, обідрана, голодна, несе в обличчя цілому світові сліпучу правду. І нема їй спротиву. Від тайги, від білого моря рветься цей ураган. Тремти, Європо! Червона армія - це початок і кінець, це альфа й омега, це вінець сили, мужності! Червона армія, армія робітничих синів, синів селян, синів праці! Червона армія - це кара за кров, за піт, за працю, виссану ненажерами капіталу з працюючого люду! Хто є проти неї? Де той жахливий зрадник великого діла? Смерть йому на місці! Без милосердя, без співчуття!

...Володько йде вгору до цвинтаря, минає його рівною дорогою. Направо й наліво могили близьких, рідних. Он стара каплиця. Тут тихо. Сонце ще світить і б'є променем у стіну каплиці. Рій мушок літає перед носом. Володько на хвильку зупиняється, оглядається навколо. Йому хотілося б, щоби тут не було нікого з живих людей. Він хоче думати і хоче знайти себе. Його душа розшарпана промовцями, поняттями, плакатами. Він ще надто молодий, щоби знайти справжню віру свою, тверду, мов камінь, і непохитну, мов гори. Він мусить чути, бачити і пізнати істину.

Тим часом зійшов на другий схил гори. Перед ним на північний схід у сяйві вечірнього сонця розклалися луги, річка, стависько. Ага. Це царство, в якому колись царював Володько, той, що ходив шукати місця, куди тече річка. Це ж Лебедщина. Це місце, де родились перші думи, де пережив перші пригоди життя, де знайомий кожний горбик, кожна долина, кожна верба.

Володько вже пройшов кусень життєвого шляху. Він знає, куди тече річка. Але його мучать ще інші сумніви. І хто підкаже, де істина? Хто вкаже дорогу? Так, як і колись, іде Володько сам ногами по землі батьків і дідів, іде в поля й луги, щоб розгадати загадку, таку очевидну, але таку тяжку для розгадки.

І раптом Володько пригадує собі діда Юхима. Боже мій! То ж він отам за тим лісом мешкає. Може, ще живе. Не було чутки, щоб помер. До нього! Послухати, що скаже він. Може, й є на цій старечій нашій землі люди, що бачать будуче, що промовляють так, як чує душа. Промовляють не мовою отих промовців, а мовою землі, мовою предків, мовою сущих і прийдучих.

Володькові так привабливо яскраво уявився дід Юхим, що захотілось бачити його. Він виразно почув його голос, що в соняшній тиші промовляє: «...не бійся нічого, що треба буде перетерпіти тобі. От диявол буде шпурляти з вашого оточення в темницю, щоби спокусити вас... Будь вірним до смерті, і дам тобі вінок життя».

Чому вірний? Що має цей молодий юнак у душі своїй такого, за що треба змагатися до смерті?

Володько не пішов, а побіг в долину. Не хотів обходити навкруги дорогою чи стежкою. Махнув рукою навпростець і подався. Болото, іржава вода, що чвиркає з-під кожного ступу. Зовсім так, як тоді, того холодного осіннього вечора. Річка. Яка вона тепер маленька, мілка. Стрибок - і на другому боці. Ще кусник болота і сухо. Збоку млин. Це той самий, де Володько вислухував перекази дядьків. Змінився він, побільшав. Уже невидно його коліс. Вони забиті дошками.

А де ж хутір? Нема. Ні саду, ні огорожі, ні грабового висаду над дорогою. Тільки на тому місці, де стояла хата, темніший і більший кущем овес. Володько зупиняється, стоїть вслухується в оточення. Дивиться, як сонце сідає за Дерманем. Чи так, як і тоді? Зовсім не так не ті відчування. Не так впливає все навкруги. Може, бога забув. Може, менше безпосереднього, того, що єднало з землею.

Володьку! Не стій! Далі. Йди далі в той клапоть соснини, де колись клав багаття, молився і пік бараболі. Шукай, Володьку, і найдеш, дивись і побачиш. Ти зацькований промовцями. Вуха твої заліплені липкими словами, принесеними з далеких чужин. Очі твої заслонені плакатом крику і ненависті.

Володьку, увага! Замкни свою душу і не впусти бацили розкладу. Впади на тому місці, де горіло перше вогнище твоєї свідомості, цілуй землю ту, в якій корінь твій, і бийся за неї зо всіма марксами, в яких би одягах не прийшли вони до тебе.

Так говорить Володькові рідна земля. Яке щастя, що він послухав голосу душі й у цей якраз день вирвався сюди. Яке неймовірне щастя. Тут Володькові стало легше. Голос землі втихомирив дещо голоси карикатур, плакатів і промовців. Він згадав Василя, згадав дні минулого літа, і йому стало до болю прикро.

Через ліс і поле пішов до Юхимового хутора. Сутеніє. На хуторі тиша. Замість одної хати десь взялося дві. Не світиться. Не бреше лютий пес, не гудуть бджоли, не пахне медом.

Увійшов до хати. Там якась незнайома жінка.

- Добрий вечір вам!.. - проговорив Володько.

- Дай боже здоров'я! - відповіла жінка не то злякано, не то сердито.

- Не бійтесь. Я прийшов навідати діда Юхима. Я звуся Володимир. Мій батько Матвій. Ми жили колись отам у Лебедщині.

- Ааа! Чула. Вони вийшли. Я зараз... От шкода, гасу не маємо. Нема чим світити. Сідайте. Вони зараз прийдуть.

І жінка вийшла. Володько чекає. Це кухня. У кімнаті, мабуть, хтось спить. Чути тихе сопіння. Коло комина дзижчать мухи. Пахне кислим молоком. По хвилі в сінях рейвах, рипнули двері й увійшло дві постаті.

- Нічого не бачу, але чую, прийшов Володько... - проговорив живий знайомий голос. Як щиро, як приємно.

- Так, дідуню! Це я!

- Ти? Ооо, як тішуся!.. Ходи сюди. Хай обмацаю. Світла, бач, не стало на нашій землі.

Володько підійшов до діда. Той поклав йому на плечі обидві руки.

- Виріс. Ну, пора. А як батько? - зробив наголос на о. Ніколи навіть не загляне... Постарів?.. А як же це ти так? Заблудив, чи що?

- Може, й заблудив. Тяжко в наші часи не заблудити.

- Сядь. Ось тут. Принеси, невістко, чого там... Тяжко, кажеш? Так. Весь народ блудить, але Матвіїв син хай батьківських слідів тримається. Ніколи не зійде на манівці. Хай робить що робить, завжди дійде на справжнє місце.

Володько не бачить Юхима, і видається, це говорить молодий хлопець. Голос ясний, дзвінкий. У такій пітьмі приємно щось ясне чути. Увійшла невістка і принесла кисле молоко.

- От трохи зле, Володьку, що нічим вгостити. Нам не повезло. Хутір - біда. На днях третій раз обібрали. Минулого року на Великдень то таки чистенько нас обшкрябали. А до того і сина... вбили...

- Клима?..

- Ні. Молодшого. Івана. Гарячий був...

- Я чув. Говорили.

- Обросли дещо, прийшли інші, забрали, що найшли. Взимі, як ото на Дермань накинулись, і мене якось кінцем сягнуло. А оце перед трьома днями наїхав отой обоз, і все рознесли...

Далі Юхим розпитує, як поживається Володьковому батькові. Володько оповідає.

Повечерявши, йдуть спати в сіно на вишки. Тиха натхненна ніч. На небі майже прозорий місяць. Густі тіні будов та дерев непорушно лежать на землі.

- Гарно надворі, - проговорив Юхим. - Завжди гарно.

Полізли на вишки. Юхим витяг з-під сіна військову рушницю, клямцнув замком, загнав у магазин п'ятку набоїв і поклав коло себе.

- От так, як бачиш. Старий я вже, сину, але здаватись не хочу. Порішив собі: підлізе ще яка халєра, або вона мене, або я її. Розторощу череп, і все.

Володько ліг на сіні горілиць, розклав натомлені ноги і руки. Старого не видно, тільки з темноти чути рішучі слова.

- Так, так. Програли ми, сину. Вміли гречку сіяти та бджолу плекати... Але не вміли боронити себе. Я не нарікаю. От все мав. Повні обори, повні клуні, повні засіки. Все пішло. Але не шкода нічого. Бог дав, бог і взяв. А от шкода тільки, що коли був час, коли сяка-така власть своя була, сидів отут на своєму хуторі і думав: моя хата скраю... Ой сину, ні! Ми всі дістали науку... І кажу тобі: ви, молоді, ті, що будете... Хоронь вас, боже, жити таким способом, як ми жили. Згинемо всі. Весь рід наш згине. На наших місцях сядуть чужі і осміють не тільки нас, а й могили, честь нашу... Тям це, сину! Я вже старий, щоб неправду тобі радити. За землю нашу треба вміти не тільки піт, ай кров лити... Битись треба!

Володько не здивований такою мовою. Старий пережив досить, щоби так говорити. Володькові хочеться тільки запитати кілька слів, але не знає, як... Нарешті відважився:

- А як же, по-вашому, ці?.. - запитав.

- Згинуть! Кажу твердо: згинуть! На нашу землю не раз нападали татари. Налетять, обжеруться й виздихають. А ми як жили, так і живемо. Бо в нас справжня сила, а в них заздрість. Заздрістю жити не можна. Але ми куцозорі і терпеливі. Ми сиділи й перечікували, поки хмара перейде, а тоді вилазили. Треба ж не пустити до себе диких. Земля наша не на те, щоби по ній вічно орди ґрасували.

Останнє речення вимовив піднесеними словами. Володько виразно напнувся.

- Знаю, - продовжує старий. - Вони там золоті гори обіцяють. Рай. Лєктрику... Блазні диявола! Вони дадуть рай. Вони, що душу анцихристові дали і перекреслили себе тричі... Вони збудують рай. Блазні, катаржани, злодії рай дадуть... Поцарствують вік і згинуть!..

- Вік?

- Ну да. Вік. Сто літ царство їх буде. Сто літ голод, мор, нужда буде.

- А чому ж вік? То ж все загине...

- Не загине. Наш народ не то що червоною шматою, але й червоним залізом з його місця не випечеш. А от силу свою за той час назверх покаже. Навчиться битися за себе. Цар був і не з нами, і не проти нас. А ці проти всіх. Бо ці з чужим духом. З татарським...

Володько хотів перечити. Все, що говорить старий, дивне й незрозуміле. Але хіба ж він знає, як перечити. Старий говорить очевидну правду. Він не вичитав її з книг, але вичув своєю душею. Як не вірити йому? Треба вірити.

Володько ще довго не міг заснути. Йому не вірилось, що це він лежить у Юхима на сіні. Не вірилось, що він своїми вухами чув ті слова... Ті - там у залі, і ці - тут у темноті на сіні. Хто з них має правду і за ким піде Володько? Володько - син Матвія і Насті, син села і землі. Син неба свого і своєї природи.

На другий день Володько покинув Юхима. Не хотілось дивитися на зруйнований, колись цвітучий хутір. Дивно, що аж на руїнах своїх хуторів шукає він своєї правди.

Перед відходом Юхим сказав:

- Дякую, що відвідав. Думаю - більше не побачимось. Я вже старий. Ходжу, але... Ет... Все одно, а вмирати не хочу. Хотів би бачити, що далі буде. Підеш додому - батька здоров. Славний він чоловік так і скажи.

Надходять жнива. Обози пройшли. За ними лишилися широкі дороги, потоптані поля, покошені зелені вівси.

Володько йде додому. Найвищий час. Батько, напевно, чекає. Забрав дещо свого майна в торбину і махнув пішака просто через поля і ліси на Крем'янеччину. Дороги не тримається. Пощо йому тепер дорога? Він знає землю свою, як самого себе. Аж надвечір вибрався з лісів на рівний шлях. І тільки вийшов на дорогу, одразу на двох вершників наткнувся.

- Стой! Куда йдьош?.. - під'їхав до нього один.

Володько сказав, звідки й куди йде, та показав посвідку школи. Большевик подивився на посвідку, віддав назад і махнув нагайкою.

- Валяй своєй дарогой! - сказав він, хльоснув коня і поїхав. За ним поїхав і другий.

Аж пізно вечором прибув додому. На дворі застав повно війська. У клуні коні, під шопою коні. На подвір'ї вози. На городі димить багаття. У хаті зустрівся з матір'ю.

- Це ти? - питає, як звичайно.

Вітається, цілує матір у руку. Прийшли Катерина, Хведот. Вони були в полі. Василина пасе вже корову.

- А де ж тато? - питає Володько.

- Він там, - каже мама. - Під кущами на полі. Не хоче до дому. У нас тут... Боже, боже! Що тут, дитино, робиться. Відступали тамті вночі... Щось там зблудили, чи що... Приїхали, чуєш, до нас, збудили батька і так босого та невбраного погнали в село, щоби дорогу до старости вказав. А саме падав дощ. Дорога розбита. Десь там його ще збили... Так, чуєш, нагаями збили, що ледве додому дійшов...

Слухає матір Володько, й уста його все більше і більше розтягаються і кривляться. Брови насунулись на очі.

- А за що ж били? - виривається у нього само собою...

- За що... Хіба вони знають, за що... Бог їх поб'є... А прийшли ці... Знову... Одразу забрали шпака. Кобили також хотіли забрати, але обидві жеребні. За шпака дали нам якусь булану лошивку. А оце наїхало повний двір. Викосили ниву, половину вівса, а тепер конюшину докошують. На садку ціле спустошення. Ото вродило на щепах кілька яблук. Ще зовсім зелені. Де там... Обтрощили, обнесли. Огірки вирвали... Боже, боже! І то по цілому селу так. Батько вже не може на то дивитись. Боронився, а вони: «а ти сякий-такий, кулак. У матір, убога, у небесну канцелярію...» лаються... І що воно за люди? І де вони такі видерлись?.. Ти, каже до батька, ціле життя кров батрацьку пив!.. Ти чужим трудом наживався!.. Все забрали. Все чисто. От корова ще лишилась... Їсти не маємо чого... Але цить... Іде хтось...

Рипнули двері, і до хати увійшов большевик.

- Ей, мать! Дай нам какой-нібудь гарщок.

Настя нічого не сказала, знайшла баняк і дала йому. Той взяв і вийшов. Володько чує втому і голод. Мати лізе на постелю і з-під подушки виймає півбуханця хліба. Після лізе на горище і десь находить шматок сала. Володько зі смаком з'їв і захотів піти до батька.

Застав його у винятково дивному стані. Зробив собі зі снопів буду й у ній живе. Вдень жне або косить. Їсти приносять йому. Їсть мало. Зеленину, хліб, молоко. Спить на снопах. Коли дощ, зверху прикриває свою хлібову печеру ряднами. Тепер саме чудова погода. З небесної висоти світить повний місяць. Із села чути вояцькі співи і гру гармонії. Коли Володько прийшов, Матвій умостився якраз для відпочинку. За своєю звичкою ліг горілиць, ноги і груди прикрив якоюсь одежиною. На ногах старі великі чоботи, на голові кашкет. Місяць ллє своє сяйво на поля, на стерні, на півкопи і на Матвія.

- Де ви, тату? - запитав Володько.

Матвій почув голос сина і швидко звів голову.

- Тут, - сказав він. - це ти, Володьку?..

- Я.

- Коли вийшов?..

- Сьогодні раненько...

- Го-го! То ти мусів добре смалити... Болять ноги?..

Володько нагнувся над батьком, найшов його руку і поцілував її.

- Трохи щемлять... Ішов навпростець. Через ліси...

- Так ліпше. Дорогами тепер не пройдеш. А як же там?.. Також «товариші»?..

- Ну, а хто ж. Повно.

Батько зітхнув.

- Повно, - повторив він Володькове слово і не знає, чи казати що далі, чи лише мовчати.

- Перед двома днями заходив до Юхима, - мовив Володько.

Матвій зацікавився...

- Ну, й?.. Як він?

- Казав здоровити вас... Обібрали його дотла...

- Не диво. Кого ж вони не обібрали? А як ще кого не обібрали - обберуть. А старий ще тримається?

- Тримається, але обіцяв скоро зложити руки. Каже, що старий...

- Вісім десятків прожив. Я й того не дотягну. Коли б ще не оте, що твориться... Не маю сили дивитися на таке. Хай би вже брали, хай би зігнали народ на сходку, хай би обложили... Але ж отого, що вони творять... Рвуть, толочать, ґрасують... Все ж то праця людська... А для них то плювак. Думав: підпалю все до чорта і хай вигорить. Рука не піднялася. Поки жиєш, за живе думаєш... А наших там ніде не чути?..

- Наші ж з поляками...

- Додумались. Найшли собі пару...

- А про Василя нічого?..

- Мовчи тепер. Не згадуй. Нічого не чув. Пішов отоді, і як у воду.

Батько й син по довгій розлуці не мають більше слів для розмови. Все відоме. Все сказане.

- А вам тут не холодно, тату? - питає по хвильці мовчанки Володько.

- У житі? Ні. Навіть люблю тут. Пахне колос. Земля.

А помовчавши, додає:

- Ми люди хліба і землі. Тому нас і ненавидять оті... Він мені каже: кров чужу пив. Я? Хм... Кулак... А коли так - хай буде кулак! Хай я кулак!.. Хай мій син - кулацький син, але вони згинуть!.. Я дурний був... Треба мені було в народ іти і на кожному перехресті проповідь казати: люди! Йдіть всі право своє боронити! Ви мусите!.. А ми мовчали. Он ці... Пролєтарі, як то вони себе йменують... Жид з ними, китаєць з ними, татарин з ними, ціла Азія з ними. Завели балаган. Он у селі паперів навішали, театри грають. Все на ноги поставили, щоб темному людові голову одурманити, щоб знищити його. Там обіцяють, а тут беруть... І заберуть... Все чисто заберуть... Але скажу: вони згинуть!.. Час прийде і згинуть!..

- І Юхим так каже, - зазначає Володько.

- Бо то правда. Скільки б не були при власті злодюги і брехуни - кінець їм надійде. Ви, діти, мусите все кинути, а вибороть право своє. В Україні досить розумних і чесних людей. Я півсотні літ день-денно лив свій піт, трощив свої кості. Плуг, коса, сокира, лом... Тепер нема на мойому тілі місця, де б я не чув рани. Я збирав клаптик по клаптику землю. Думав, виростете, хай маєте. І все дарма. Сьогодні прийшов паршивий шарпатюга до моєї хати, сів і розпорядки дає... Як шкода, що сили нема. А то одною рукою в'язи скрути в би і вишпурнув би нагнійницю. Пролітарія! Воша смердяча! Задля них голод, мор. Міліон на Голгофу має йти, бо, бач, босяк і злодій задумали собі в панів бавитись!..

І Матвій урвав свою мову. Володько ще ніколи не чув такого гніву в батькових словах. Ні. Це не Матвій гнівається. Це гнівається земля, хліб. Це гнівається потоптана й опльована справедливість.

Перерва. Мовчанка. Мідяне сяйво лудить поля. Володько хоче відпочити. П'ятдесят кілометрів - кус дороги. Встає, кидає батькові добраніч і відходить.