Борис Грінченко "Сам собі пан"

(скорочено)

Селянин Данило розповідає про «притичину», яка з ним сталася, коли він зробив спробу «панського права добути». Його полонило бажання довідатися, «чи можна якось так, щоб і мужик в одній хаті з паном сидів». Вирішив поїхати до міста залізницею.

...Узяв білета первого класу... Таки дали, нічого й не сказали... Овва72 та й дорого ж, нехай йому всячина!.. Це так, що недурно панське право достанеться!.. Ну, дарма: один той день, що батько у плахті.

Вийшов я до вагонів, подивився, де синім помальовано, ото й моє. Так просто й чимчикую у первий клас... А назустріч із вагона кондухтор.

- Не сюди, не сюди!.. - гримає. - Куди пхаєшся? Наперед іди, - там третього класу вагони.

А я таки собі тиснуся.

- Чи ти чуєш, мурло, що я тобі кажу? Не тут третій клас, а спереду.

- Та чого ви гукаєте? - відказую. - Мені й не треба третього класу, а первого, - та й показую йому білета.

- А, панові білета несеш, - ну, йди, коли так... Та не барись там, бо скоро поїзд рушить, - та й побіг далі.

Брешеш, думаю, я сам собі пан. Та й посуваюся у той первий клас.

Іду, а самому таки трохи моторошно. Увійшов туди. Бий тебе сила божа! - відразу не розбереш, куди й поткнутися. Одначе проліз тісненькою вуличкою та й уступив у таке, що воно вже й не вагон, а таки зовсім панська світлиця: тут тобі й столики, тут тобі й постелі, тут тобі й тапчани...

Народу не дуже багато: панів кількоро та паній двоє, бачу... Сидять пани, - треба й мені сідати. Набачив порожнє місце, підійшов та й сів на тапчанику та так і пірнув у нього!.. Ну та й м'яко!..

- Мужичок, а мужичок! - каже мені панок молоденький з білявенькими вусиками позакручуваними, - не туди попал, тут первий клас.

- А так, - кажу, - пане, первий.

- Ну, так за чим же ти, - каже, - сюди, коли тобі в третій?

- Ні, - кажу, - мені іменно в первий, а третій мені тепер не в моду, бо в мене білет не туди.

- Што ти, - каже, - вигадуєш абищо!

- Чого б же я вигадував? - одказую., - подивіться сами.

Та й даю білета.

Глянув він раз, два... Знизнув плечима... Тоді ззирнувся з іншими панами. А ті слухають, що ми говоримо.

- Справді, - каже до них, - у нього первого класу білет.

Тут іще дехто з панів підійшов, дивляться на мій білет та дивуються.

- Хто ж це тобі дав? - питають.

- Ніхто, - кажу, - мені не давав, я сам собі купив.

- Нащо ж ти його купив? Це ж дорого - у третьому класі дешевше, - озивається товстий пан з такою бородою, що з щік теліпається, а посередині голе.

- А дешевше, - одвітую.

- Так нащо ж ти сюди купив?

- А ви ж, пане, нащо сюди купили, а не в третій? Адже ж і вам дешевше було б.

Один пан, такий огрядний собі, з чорною бородою, засміявся та й каже:

- Правду говорить.

А той товстий пан, що шлях у нього серед бороди від губів до шиї, вже трохи й сердитенько:

- То ти, а то я! - навчає. - ти не рівняй, а коли вже сів тут, так сиди тихо та чорт зна чого не розказуй.

- Так хіба ж то я вас, пане, зачепив? То ж ви мене зайняли, - відговорюю йому, та бачу, що воно сердите, та вже й мовчу собі. І воно замовкло і пішло в куточок до вікна та й сіло навпроти мене, тільки навскоси трохи, бо я скраю сидів.

Поки ми так оце балакали, вже й поїзд рушив, а трохи згодом і кондухтор ускочив, - той-таки, що мене виряджав до третього класу. Дивиться на білети та цокає по них. Дійшов і до мене та:

- Ти чого тут? Я ж тобі казав, що не в цей вагон.

- Аж воно таки в цей, - одказую та й подаю йому білета. Він зирк та й ні в сих, ні в тих.

- Так це, - каже, - твій... Ваш білет? - уже не знає, як йому й казати.

- Та мій же, мій, - одповідаю.

Він тоді глянув так неймовірно по панах, а той огрядний пан з чорною бородою, читаючи книжку, киває з-за книги головою: - його, його, - каже.

Здвигнув кондухтор плечима, цокнув по білетові та й вернув. Подався далі.

Коли це трошки згодом підходить до мене той молоденький панок із білявими вусиками. Зіперся на стовпчик, утупив у мене очі та й питає:

- А ти ж, мужичок, як це: завсігди їздиш у первому класі? - випитує б то, що воно за чоловік.

- Так, як бог дасть, - кажу.

- Чи, може, ти козак?..

- Та козак.

- А де ж ти живеш: на селі чи хутір свій маєш?

- На селі.

- Далеко від станції?

- Де там, зараз і станція.

- Ти ж на станцію ходиш, чи їздиш?

- Як коли йду, а як треба, то й їду, - відказую спокійненько; що то воно далі буде?

- А їздиш же ти одним конем, чи парою?

- Як треба, то й трьома поїду.

- Возом чи, може, чим іншим?

- Як треба возом, то й возом, а як чим іншим, то й іншим, - одспівую паничеві, згадуючи свою гарбу73.

- Ти ж сам їздиш, чи, може, й наймит у тебе є?

- Чому нема?

- А хата ж, у тебе велика?

Докучило вже мені це.

- Та саме як на мене, - кажу. - А у вас, пане, - чи велика?

- Як? - говорить.

- Та хата, - кажу, - у вас велика?

- А тобі яке діло до моєї хати? - вже сердиться панок.

- Та би ж за мою питаєте, - відказую так собі плохенько. - А наймита ви держите, пане, чи самі на станцію їздите?

- Чорт зна що говориш! - одказав на те панок, та одвернувся та й пішов.

Ну, дарма. Сидимо собі, та й їдемо. Пани про своє говорять, а я сам собі про своє думаю та на всячину роздивляюся. Мене покинули, вже й не дивляться на мене.

Добрий тютюн пани вживають, аж пахне. Наш так смердить, а цей як ладанець. Якби такого чоловік заживав, то жінка й не вигонила б у сіни з люлькою.

Е, а це вже не ладанець! Товстий пан із двоїстою бородою та закурив таку товстючу чорну цигарку, просто з листя кручену. Ну, та й міцна! Ця й мені дух забиває. Треба, мабуть, самому покурити, а то задавить.

Отак собі думаючи, витяг кисета та й набиваю люльку. Набив, закурив...

Коли чую: кхи-кхи-кхи! Я й не туди то, що це мої пани кашляють уже від мого люлечного. Зараз і підбігає той паничик із закрученими вусиками:

- Мужичок, а мужичок, а зачим ти куриш?

- Та, - кажу, - пане, покурити схотілося.

- Не можна тут курить! - говорить.

- Адже ж пани курять, - одказую, - от і у вас цигарка в руках.

- То, чуєш, табак не той, а в теб'я тютюнище такой, што ввесь вагон засмердєв.

- Коли ж у мене нема іншого. А хіба ж, - питаю, - тут мужицького тютюну не можна вживати, а самий панський?

- Авжеж!

- А де ж це написано?

- Отам! - та й показує на табличку.

- Ні, пане, я письменний: там написано про те, щоб не виходити з вагону, як поїзд їде, а не про тютюн.

Коли тут як зірветься з місця той пан з двома мичками на щоках, як підбіжить до мене, як гуконе:

- Вон, мужлан! Не смій курить своєї смердючої гидоти!

А сам аж труситься зо злості, а червоне обличчя аж двигтить. Ну, мені спершу трохи моторошно стало, а далі думаю: чого? Та й кажу, пихкаючи собі люлечку:

- Ви, пане, не кричіть і не тупотіть, бо й мої такі самі гроші, як і ваші, а ота цигарка, що в вас у руці, може, вона мені смердючіша, ніж вам моя люлька.

Як же затупотить мій пан, як же зарепетує:

- Кондухтор! Кондухтор!

Та й побіг із вагона. За малу годину вже й з кондухтором вертається. Зараз той до мене:

- Не кури!

- А хіба ж не вільно?

- У первому класі не можна такого тютюну.

- А де це написано?

Тик-мик - і цей нічого не відкаже, тільки все:

- Не кури, бо я тебе виведу!

- Ні, не виведете, бо я білета маю. Нехай пани не курять, то й я не куритиму, а як їм вільно, то й мені.

- Дак ти ж би хоч узяв вийшов з вагона та по стояв там на дворі та й покурив.

- Коли пани виходитимуть надворі курити, то й я виходитиму, вжеж!

Тут той панок із закрученими вусиками як підбіжить до мене, як кине мені на тaпчан цигарку:

- На, - каже, - кури, чорт би тебе взяв, та тільки не чади своєю смолою!

- Ні, - одвітую, - у мене й свій є, - нащо мені цей? Не кидайте мені, пане, бо я не собака.

Та хоп тую цигарку пальцем, та й скинув її додолу.

Як ізчиниться тут лемент та крик! Як позбігаються всі! Пани лаються, панії дріботять та знов-таки лаються, кондухтор лізе відчиняти того вітрогона, що вгорі, та собі верещить, а я мовчки сиджу та люлечку пихкаю.

- От буде станція, - я тебе на станції виведу, їхати не дам далі! - каже кондухтор.

А той пан із чорною бородою глянув на нього пильно та й питається:

- Хіба ви маєте право не давати пасажирам їхати?

Кондухтор верть, - поживився, як пес макогоном, - нічого не відказав та й подався собі. Змовкли й пани, тільки сопуть та плюють, а той пан із чорною бородою чогось сміється мовчки з-за своєї книги.

Загула машина, - уже й станція. Дожидаюся я того кондухтора, - не йде мене виводити. І поїзд рушив, а його нема. Ну й гаразд!

Я тим часом давно вже й люльку докурив, і дим од неї розвіявся, затихли й пани мої зовсім.

Проскочили ми так іще станцій зо три, - знов заманулося мені курити. Тепер уже, думка, - вийду справді з вагона та надворі покурю - однак же мене жінка вигонить, як я курю в хаті, - вона вже й звикла до нашого ручкового, а то ж таки пани, - з незвички, то їм воно і в носі, і в горлянці теє... Треба й їх пожаліти, авжеж... А свого права я вже доказав.

Одначе тільки сягнув у кисет по люльку, хотів тут набити, бо надворі вітер, - коли це той пан з чорною бородою, що мене обороняв, пересідає до мене.

- Куди їдете? - питає.

- Та до Ч.,- відказую.

- Діло там маєте?

- Атож! - кажу, а того й не признаюся, чого саме їду, набиваю люльку далі.

- Чи не хочете, - говорить, - мого?

Та й подає мені повен капшучок цигарок панських.

- Та спасибі, дякую - у мене ще й свого потягне: вже коли курець, то маю свою люльку й тютюнець.

- Та свій і надалі здасться, - умовляє, - а я був би дуже радий, якби мого зажили: який він вам буде на смак.

Подивився я на нього, - сміється з мене вражий пан: не хоче нюхати ручкового, так підносить турецького. А втім, видко, що добрий чоловік, - може, він, щоб сварки знову не було та нападу на мене. Нема вже чого мені сваритися, коли він до мене по-людському озивається.

- Добре, - кажу, - коли ваша ласка, то й візьму.

Узяв, подякував, закурив та й думаю собі:

- Бач, як воно на світі діється: то як собаці кидали, а тепер уже як людині подають та припрохують. Еге-ге! Треба тільки не подаватися! Так же я тепер і робитиму!

Ото собі думаю, а тим часом машина уже й до Ч. добігає.

Приїхав я до Ч., - у мене, кажу ж, таки й діло було там до знайомого чоловіка. До обід із тим чоловіком, а тоді покупив дещо... Увечері б можна й на машину, щоб додому, та в мене думка не така. Треба ж іще подивитися, яково то самому собі паном бути. Куди б же мені піти?

Розпитуватись у людей не важився, щоб, бува, не насміялися, а надумав собі так, що піду до тіятру. Хоч я сам у ньому й не був, та таки попович наш мені розказував, що там шуткуючи таке роблять, неначе справді воно є: і кохаються, й цураються, і миряться, і сваряться, ще й убивають одне одного... А що вже співають та танцюють!.. І так каже, що без сорому при людях і цілуються... А пани сидять та дивляться. Отож піду й я подивитися та й куплю собі панське місце. Пішов, ходжу по городу та читаю по тих стовпах, де здорові газети наліплюють, з оттакелезними літерами - шукаю, чи нема де тіятру. Так усе або вчора був, або завтра буде, а сьогодні нема. От мені не щастить. Ходжу від стовпа до стовпа, як дурний... Коли таки натрапив на своє. Хоч воно й не тіятр, та таки щось на нього скидається: «у залі дворянського собранія концерт».

Одміна його зна, думаю собі, що воно за концерт! Одначе, прочитавши газету, бачу, що там грають і співають, - ну, то можна й слухати.

А почому ж там платять? Є місця по пів карбованця, і по карбованцю, й по два. Ото вже саме панські, як по два.

А де ж це воно є? Написано: «в залі дворянського собранія». Це ж, мабуть, там, де пани-дворяни збираються... То я ж знаю, бо колись туди сам до призводителя дворянського доступався за громадською справою. Чого ж мені ще й шукати? Ото й моє де пани, там і я.

Ну, поки ще рано, то вернувся на квартиру до знайомого чоловіка, дещо розпитався, куди та як у те собраніє йти та, діждавшися того вечора, й простую туди. Підходжу до великого того дому, - от, що, знаєте, позад собору, аж там уже перед дверима народу-народу - тиск! Раз у раз тії хвалітони під’їздять та все туди, та все туди! Це ж буде тіснота така, що й києм не протиснеш.

Ну, думаю, голубе, держись цупко, бо тут, гляди, ще дужче завихорить, як на машині в первому класі! Та так сміливо слідком за одним паном у ті ж двері. Тільки вступив, коли якесь лакейське опудало зараз мене за руку хап!

- Ти чого сюди?

- Не хапай, - кажу, - не поспішайсь! - та одвів його руку та й подався собі.

Іду далі так, як мені сказано, коли справді сидить за столом якась панночка і білети продає. Підійшов і собі.

- Дозвольте мені, коли ваша ласка, білет!

- Нєту, - каже, - попродала, тільки в первих рядах єсть.

- Отого ж мені й треба - первого ряду, - давайте його мені.

- Два рублі, - каже.

- Дарма, - відказую, - давайте! - та подаю їй два карбованці.

Взяла гроші й дала білета.

Там пани ще роздягаються, ну а я собі був у чумарчині, то так просто й пішов у ту залу, - не питався й куди, бо мені вже розказано, де повертати. Як увійшов, то тут уже - не буду брехати таки стало мені дуже моторошно.

Хата така здорова, як клуня, та де! ще більша!.. та вся блищить, - ну, незистино ще дужче, як у церкві!.. А повнісінька

Стільців наставляно... Народ вештається, та все пани та пані, які сидять, які ходять... Зроду-звіку не бачив такого, - якби не намірився йти, то, мабуть би, вернувся, а то що дуже вже затявся.

- Держись цупко! - знов кажу собі та все посуваюся, та все посуваюся помалу проміж панами та проміж стільцями, до свого первого ряду ціляючи... Та ще ті панії з довгими хвостами, - ну їй же ти богові моєму, - одній так у той волок уплутався, як парубок у гарбузиння, - мало не впав... Щось мені за це й сказано, та не розібрав... Дивляться на мене всі та дивуються, одначе пускають... Помалу протюпав я до того первого ряду, знайшов свій сьомий номер та й сів. Біля мене нікого нема, - тільки геть-геть двоє якихся так, як я, у первому ряді сидять.

Сиджу, мовчу й не озираюся. Дивлюся на ті здоровенні патрети, що по стінах, та на той хортоплян, що грають на ньому... А позад мене усе шамотаються пани, усе шамотаються, і вже чую, що щось, мабуть, про мене гомонять, бо раз у раз: «Смотри! Смотри!» Зирнув я так трохи через плече, - коли пани купками позбивалися, гомонять та на мене показують. А це, бачу, один наближається до первого мого ряду, крутнувся разів зо два та й став коло мене.

- Мужичок, - каже, - ти не туди попав.

- Ні, туди, - ось у мене й білет є, - відказую, а сам собі думаю: точнісінько, як і на машині.

- То що, що білет, - каже, - то дарма, а можна тут сидіти тільки тому, хто в панській одежі, а в мужичій - ні!

- Хіба, - доводжу, - одежа слухає? Адже люди!

- Та люди - люди, та тільки не в такій одежі. Це дворянське собраніє, так мужикам не годиться.

Дошкулив він мене. Стривай же ти, думаю, - загну й я тобі карлючку. Та й питаю:

- А хіба, - кажу, - пани тут щось погане робитимуть, що не можна й дивитись на нього?

А він круть та й побіг од мене, нічого не сказавши. - біжи!

Коли трохи згодом тупотить знов щось до мене, - здається, той лакей, що одежу з панів ізнімав. Прийшов:

- Мужичок, уставай, іди!

- Чого? - питаю.

- Нідзя, тут только господам можна, панам.

- Хто заплатив за білет, той тут і пан, - одказую. - я заплатив, то й сидітиму.

- Іди, бо виведуть!

- Побачимо, - кажу. - Ви лучче йдіть до свого діла, - чого ви до мене причепились, як шевська смола?

Побіг і цей тим слідом. Може вже й годі, і покинуть? – думаю собі.

Отже, не покинули! Бачу, суне до мене отой хватальний, що по базарю ходить та перекупок ганяє, аж засапавшись, аж стільці валя, - так поспішається. Прибіг та як зашипить:

- Вон отсюда!

- Ваше благородіє, - кажу, - ви на мене не кричіть, бо я гроші віддав так, як і пани.

- Взять його!

Тут де не взялись отой самий лакейчук та поліцейський. Ухопили мене та й ведуть. Іду, не опинаюся, бо бачу, що вже не поможеться. Ну й сором же було проміж того панського натовпу йти! А вони, гемонські, ще й сміються!..

Коли це якісь паничі назустріч:

- За що ви його ведете: він же має білет.

- Не ваше діло, - не мішайтесь у поліцейські діла! - загарчав хватальний.

Вивели мене в сіни, каже хватальний до солдата:

- Забери його в поліцію, - хай переночує, а завтра я йому по-своєму розкажу, як у концерти ходити. Еч, хамлюга, ще й у і первий ряд!

Повів мене солдат. Ідемо вулицею - темно вже надворі, ліхтарі скрізь посвітилися. Пройшли трохи мовчки.

- А куди це ми йдемо? - питаюся.

- Хіба не чув? - одказує. - у поліцію йдемо.

А бодай би ти пішов круга-світа! - думаю собі, а сам питаю:

- Так хіба це ви й справді в поліцію мене ведете?

- А веду.

- А нащо?

- Бо звелено.

- А що ж у поліції буде?

- Закину тебе в темну, то переночуєш. Хіба не чув?

- Чув, - кажу. - А як переночую, то що буде?

- А тоді надзиратель буде тобі розказувати по-своєму.

- Що ж то воно: по-своєму? - питаю.

- Хіба не знаєш?

- Не знаю.

- Ну, то завтра твоя морда знатиме.

Як почув я те, то так мені мов окропом хто в обличчя линув, а далі й дух перебило. Зроду мене не бито, - хіба коли мати, як пустував малим, сторч ганчіркою вдарила. Це вскочив по самі вуха!

Ще помовчали. Тоді я й кажу:

- А що якби я зараз оце від вас та втік?

- Який швидкий, - одказує. - Помалу, бо попа звалиш.

- Ну, а якби таки втік? - знову я намагаюся.

- То я б тебе наздогнав і морду набив.

А щоб ти і в старцях щастя не мав за таке слово! - думаю та й знов у мене серце огнем узялось. Та треба терпіти, щоб не було гірше. А він на мене скоса позира та:

- Не оставайсь, не оставайсь позаду, - іди лиш попереду!

- Та я,- кажу, - й не зостаюсь, а я так собі думаю: що якби я вам карбованця в кишеню вкинув?

- То тоді б, наздогнавши, морди не бив, а тільки узяв за шияку та таки й потяг би у поліцію.

- А якби два карбованці, то може б вам важко було бігти?

- Ні, не дуже... Ти багач, білети в первому ряді купуєш.

- Отож, що багато витратився я, - кажу. - ні, а як два з половиною, то вже, мабуть, заважуть, мабуть, не підбіжите?

- Хто його знає... А що ж я надзирателеві казатиму?

- Скажете, що втік по темному, а ви зачепились, упали та й не наздогнали.

- Хто його знає... Давай три, то може й важко буде.

Вийняв я три карбованці та укинув йому в руку.

А ми дійшли саме до темнішої вулички. Я й метнувся туди, біжу, аж земля підо мною горить, аж дух мені забиває. Озирнувсь, - уже його в темному не добачу.

Тоді завернув у другу вулицю, чую - торохтить... їде звощик. Підождав та так на нього й скочив.

- На станцію, та швидше! Чи вспіємо на поїзд?

- Поганятиму, то вспіємо.

- Так паняй же!

Поки до станції, то все боявся, що спізнюся, а як увійшов у станцію, то вже не знаю, як і білета вхопив, як і у вагон ускочив.

І що ж би ви думали? Аж поки поїзд рушив, то трусився. Не страшно мені тих поліцейських самих, та страшно тієї ганьби та зневаги.

Отак я того права добувався... Та й не добувся...

Вернувшися додому, жінці довго не признававсь. А далі таки сказав. Вона на мене мокрим рядном, що стільки грошей перевів.

- Тобі, - кажу, - байдуже, що з мене так назнущалися, тільки за гроші клопочешся!

- Так тобі й треба! - гримає, - не витівай абичого!

Ну, що ти їй казатимеш? То, як їхав, так аж плакала, а як цілий вернувся, так і байдуже, - аби гроші!

Та то б іще дарма, а то біда, що хоч я їй наказував, щоб нікому анітелень, одначе вона таки розказала про все своїй сестрі Хотині, а в тієї язик як лопатень, - так усі й довідалися.

Сміються тоді з мене: панського права, - кажуть, - добувався. А воно й неправда: не панського, а таки людського.

Та де воно в нас є?