Еріх Распе "Пригоди Барона Мюнхаузена"

Кінь на дзвіниці

Я виїхав до Росії верхи на коні.

Було це взимку. Йшов сніг. Кінь підбився і став cпотикатися. Мені дуже схотілося спати. Я ледве з сідла не падав від утоми. Та даремно я шукав, де переночувати: дорогою не трапилося мені жодного села. Що тут робити? Довелося ночувати серед поля.

Навкруги ні дерева, ні кущика. Тільки маленький стовпчик стирчав з-під снігу.

До цього стовпчика я сяк-так прив’язав свого змерзлого коня, а сам уклався тут-таки, на снігу, і заснув.

Спав я довго, а коли прокинувся, то побачив, що лежу не в полі, а в селі, або, краще сказати; в якомусь містечку: звідусіль мене оточують будинки.

Що таке? Де це я опинився? Як могли ці будинки вродитися тут за одну ніч? І де дівся мій кінь? Довго я не розумів, що сталося. Коли чую знайоме іржання. Це ірже мій кінь. Але де ж він? Іржання чути звідкись із гори. Я підводжу голову — і що ж? Мій кінь висить на вершку дзвіниці. Він прив’язаний просто до хреста.

Я вмить збагнув, у чім річ. Учора ввечері все це містечко, з усіма людьми й будинками, було геть-чисто заметене снігом, З-під нього стирчав тільки вершечок хреста.

Я не знав, що то хрест, мені здалося, що то – невеличкий стовпчик, і я прив’язав до нього свого змореного коня! А вночі, поки я спав, почалася велика відлига, сніг розтав, і я незчувся, як опустився на землю.

Але сердешний мій кінь так і лишився там, угорі, на дзвіниці. Прив’язаний до хреста, він не міг спуститися на землю.

Що робити?

Не довго думавши, хапаю пістолет, як слід прицілююся і влучаю просто у вуздечку, бо з мене завжди був добрий стрілець. Вуздечка — навпіл. Кінь швидко спускається де мене.

Я на нього — і вихором уперед.

Вовк запряжений у сани

Але взимку верхи на коні незручно, куди краще їхати саньми. Я купив собі добрячі сани і швидко подався м’яким снігом. Надвечір уїхав я в ліс. Я був уже придрімав, коли це почув тривожне іржання. Я озирнувся і при світлі місяця побачив страшного вовка, який, роззявивши зубату пащу, біг за моїми саньми. Надії на порятунок не було. Я ліг на дно саней і від страху заплющив очі. Кінь мій гнав як шалений. Клацання вовчих зубів лунало в мене над самим вухом.

Але, на щастя, вовк не звернув на мене ніякої уваги. Він перескочив через сани — просто у мене над головою — і накинувся на мого бідолашного коня. В одну мить задня частина мого коня щезла в неситій вовчій пащі.

Передня частина з болю й жаху все бігла вперед. Вовк в’їдався в мого коня все глибше й глибше. Коли я прийшов до тями, то вхопив батіг і, не гаючи й хвилини, заходився шмагати ним ненажерливого звіра. Він завив і рвонувся вперед. Передня частина коня, якої ще не з’їв вовк, випала з упряжі в сніг, і вовк опинився на його місці — в голоблях і кінській збруї! Вирватися з цієї збруї вовк не міг: він був запряжений, як кінь. Я шмагав і шмагав його що було сили. Він летів уперед, тягнучи за собою мої сани. Ми мчали так швидко, що вже за дві-три години в’їхали чвалом у Петербург. Здивовані петербуржці юрбами бігли дивитись на героя, що замість коня запріг у сани страшного вовка.

Іскри з очей

Петербурзі мені велося добре. Я часто ходив на полювання, і тепер залюбки згадую ті веселі часи, коли зі мною мало не щодня траплялося стільки дивовижних пригод.

Одна пригода була дуже кумедна. Річ у тім, що з вікна моєї спальні було видно великий став, де водилося дуже багато усякої дичини. Якось уранці, підійшовши до вікна, я вгледів на ставу диких качок.

Митю вхопив я рушницю і стрімголов вибіг із будинку. Але зопалу, збігаючи по східцях, я вдарився головою об двері, та так, що з очей мені посипалися іскри. Це не спинило мене. Я побіг далі. Ось, нарешті, й ставок. Цілюся в найситішу качку, хочу вистрелити — і, на превеликий жах, помічаю, що в рушниці нема кременя. А без кременя неможливо стріляти. Побігти додому по кремінь? Але ж качки можуть полетіти.

Я сумно опустив рушницю, проклинаючи свою долю, аж раптом мені блиснула щаслива думка.

Що сили мав ударив я себе кулаком у праве око. Із ока, звичайно, так і сипонули іскри, і порох одразу спалахнув.

Так! Порох спалахнув, рушниця вистрелила, і я одним пострілом убив десять чудових качок. Раджу й вам: щоразу, як надумаєте розвести вогонь, добувайте іскри зі свого правого ока.

Гола лисиця

Авжеж, кмітливість найголовніше в житті, і не було в світі людини, кмітливішої від барона Мюнхаузена.

Одного разу в російському дрімучому лісі мені трапилась чорно-бура лисиця.

Шкура цієї лисиці була така гарна, що мені стало шкода псувати її кулею чи шротом.

Не гаючи й хвилини, я вийняв кулю з рушниці і, зарядивши її довгою шевською голкою, вистрелив у цю лисицю, а що лисиця стояла під деревом, голка міцно пришпилила її хвіст до стовбура.

Я неквапом підійшов до лисиці і почав стьобати її нагаєм. Вона так очманіла з болю, що — повірите? — вискочила із своєї шкури і втекла від мене голісінька.

А шкура дісталась мені ціла, не попсована ні кулею, ні шротом.

Як я спіймав кабана

Іншим разом мені трапився в лісі дикий кабан. Упоратися з ним було далеко важче. У мене навіть рушниці не було з собою.

Я кинувся тікати, але він помчав за мною і неодмінно пронизав би був мене своїми іклами, якби я не сховався за першим ліпшим дубом.

Кабан з розгону налетів на дуб, і його ікла так глибоко загналися в стовбур, що він не міг витягти їх звідти.

- Ага, попався, голубчику! — сказав я, виходячи з-за дуба. — Стривай, тепер ти від мене не втечеш!

І, взявши камінь, я почав ще глибше забивати в дерево гострі ікла, щоб кабан не визволився, а потім зв’язав його доброю вірьовкою і, завдавши на віз, урочисто повіз до себе додому.

Ото дивувались інші мисливці! Вони не могли собі й подумати, що лютого звіра можна спіймати живцем, не витративши жодного набою.

Скажена шуба

Зрештою, в моєму житті бували випадки і страшніші, ніж зустріч з вовками.

Одного разу погнався за мною скажений собака. Я чимдуж подався від нього навтіки. Але на плечах у мене була важка шуба, яка заважала мені бігти.

Я скинув її на бігу, вскочив у будинок і причинив за собою двері. Шуба так і лишилася на вулиці.

Скажений пес кинувся на неї і почав люто її кусати. Мій слуга вискочив з будинку, схопив шубу і повісив її у тій шафі, де висів мій одяг.

Другого дня рано-вранці забігає в мою спальню і перелякано гукає:

- Вставайте, вставайте! Ваша шуба сказилася!

Я зірвався з ліжка, відчиняю шафу — і що ж я бачу?! Весь мій одяг подертий на клапті!

Слуга казав правду: моя бідолашна шуба сказилася, бо вчора її покусав скаже ний пес.

Шуба люто накинулась на мій новий мундир, і від нього тільки клаптики полетіли. Я схопив пістолет і вистрелив.

Скажена шуба вмить угамувалася. Тоді я наказав своїм слугам зв’язати її і повісити в окремій шафі.

Відтоді вона вже нікого не кусала, і я одягався в неї без ніякого страху.

Кінь на столі

Здається, я ще нічого не розповідав вам про своїх коней?

Тим часом у мене й з ними траплялося чимало дивовижних пригод.

Було це в Литві. Я гостював у приятеля, який страх любив коней. І ось, коли він показував гостям свого найкращого коня, яким найдужче пишався, кінь зірвався з вуздечки, збив з ніг чотирьох конюхів і помчав двором, як навіжений.

Усі з переляку розбіглися. Не знайшлося жодного сміливця, що зважився б підступити до розлюченої тварини.

Тільки я не розгубився, бо, наділений великою хоробрістю, змалку вмію загнуздувати найдикіших коней.

Я миттю скочив коневі на спину і враз приборкав його. Відчувши мою міцну руку, він, одразу скорився мені, наче мала дитина. З тріумфом об’їхав я увесь двір, і раптом мені закортіло показати свою вправність дамам, що сиділи за чайним столом. Як же це зробити? Дуже просто! Я спрямував коня до вікна і, як вихор, влетів до їдальні. Жінки спершу дуже полякались.

Але я змусив коня вискочити на чайний стіл і так спритно прогарцював серед чарок і чашок, що не розбив ані чарочки, ані найменшого блюдця.

Це дуже сподобалося дамам; вони почали сміятися і плескати в долоні, а мій приятель, зачарований моєю нечуваною спритністю, просив мене взяти цього чудового коня в подарунок. Я дуже зрадів такому подарункові, бо збирався на війну і давно підшукував собі скакуна.

За годину я вже мчав на новому коні в напрямі Туреччини, де саме точилися жорстокі бої.

Верхи на ядрі

А втім, у війну мені довелося їздити верхи не лише на конях, але й на гарматних ядрах. Було це так.

Ми облягали якесь турецьке місто, і треба було нашому командирові довідатись, чи багато у тому місті гармат. Але в усій нашій армії не знайшлося сміливця, який погодився б крадькома пройти у ворожий табір.

Найсміливішим, звісно, виявився я.

Я став біля велетенської гармати, що обстрілювала турецьке місто, і, коли з гармати вилетіло ядро, я скочив на нього верхи і хвацько помчав уперед. Усі в один голос вигукнули:

— Слава, слава, слава, бароне Мюнхаузен!

Спершу я летів залюбки, але коли вдалині замріло вороже місто, мене обсіли тривожні думки!

«Гм! — сказав я собі. — Улетіти-то ти, напевне, влетиш, але чи пощастить тобі звідти вибратися? Вороги не будуть панькатися з тобою, вони схоплять тебе, як шпигуна, і повісять на найближчій шибениці. Ні, любий Мюнхаузене, треба тобі повертатися, поки не пізно!

У цю мить повз мене пролетіло зустрічне ядро, що його пустили турки в наш табір.

Не довго думавши, я пересів на нього і, мов ніде нічого, полетів назад. Звісно, під час польоту я ретельно перелічив усі турецькі гармати і привіз своєму командирові щонайдокладніші відомості про ворожу артилерію.

Бджолиний пастух та ведмеді

Але ні сила, ні хоробрість не врятували мене від лихої напасті.

Якось після бою турки оточили мене і, хоч я бився, як тигр, а все ж потрапив до них у полон. Вони зв’язали мене і продали в рабство.

Для мене почалися чорні дні. Правда, роботу мені давали неважку, але дуже нудну й надокучливу: мене призначили пасти бджіл. Щоранку я мусив виганяти султанових бджіл на моріжок і пасти Їх цілий день, а ввечері знов заганяти у вулики.

Спочатку все було добре, але якось, перелічивши своїх бджіл, я помітив, що однієї не вистачає. Я пішов шукати її і незабаром побачив, що на неї напали два величезні ведмеді, які, певно, хотіли розірвати її навпіл і поласувати її солодким медом. У мене не було з собою ніякої зброї — лише маленька срібна сокирка. Я розмахнувся і шпурнув цю сокирку в жадібних звірів, щоб злякати Їх і визволити бідолашну бджілку. Ведмеді кинулись тікати, і бджілку було врятовано. Але, на жаль, я дуже вже розмахнувся своєю могутньою рукою І кинув сокирку так, що вона залетіла на Місяць. Атож, на Місяць. Ви хитаєте головою й смієтесь, а мені тоді було не до сміху. Я замислився.

Що ж його робити? Де взяти таку довгу драбину, щоб дістатися аж на Місяць?

Перша подорож на місяць

На щастя, я згадав, що на городах у Туреччині є такі овочі, що ростуть дуже швидко і часом виростають аж до неба.

Це турецькі боби. Не гаючись ані хвилини, я посадив у землю один такий біб, і він одразу ж почав рости. Він ріс усе вище й вище і незабаром дотягся до місяця! — ура! — крикнув я і поліз по стеблині вгору. За годину я опинився на Місяці.

Нелегко мені було знайти на Місяці срібну свою сокирку. Місяць срібний і сокирка срібна — срібла на сріблі не видно. Але кінець кінцем я таки знайшов свою сокирку на купі гнилої соломи. Я радісно запхнув її за пояс і хотів був спуститися на землю. Та ба: сонце висушило мою бобову стеблину, і вона розсипалася на друзки! Побачивши це, я трохи не заплакав з горя! Що робити? Що робити? Невже я ніколи не повернуся на землю? Невже я отак і вік звікую на цьому осоружному місяці? О ні! Нізащо! Я підбіг до соломи й заходився сукати з неї мотузок. Мотузок вийшов недовгий, але тільки й лиха! Я почав спускатися по ньому. Однією рукою я з’їжджав по мотузку, а в другій тримав сокирку.

Та ось мотузок скінчився, і я повис у повітрі, поміж небом і землею. Це було страшно, але я не розгубився. Не довго думаючи, я схопив сокирку і, міцно взявшись за нижній кінець мотузка, відрубав його верхній кінець і прив’язав до нижнього. Це дало мені змогу спуститися нижче до землі.

Та все ж до землі було далеко. Не раз доводилось мені одрубувати верхню половину мотузка і прив’язувати її до нижньої. Нарешті я спустився так низько, що міг розглядіти міські будинки й палаци. До землі лишалось яких три-чотири милі.

І раптом — о жах! — мотузок урвався. Я гримнувся на землю так, що пробив яму завглибшки щонайменше з півмилі.

Оговтавшись, я довго не знав, як мені видертися з тієї глибокої ями. Цілий день я не їв, не пив, а все думав та й думав. І таки додумався: викопав нігтями східці і по цих східцях виліз на поверхню землі.

О, Мюнхаузен ніде не пропаде!

Буря

Але не подумайте, будь ласка, що я мандрував лише лісами та полями. Ні, доводилося не раз перепливати моря і океани, і там зазнав я пригод, яких не зазнав ніхто інший.

Пливли ми якось до Індії на великому кораблі. Погода була чудова. Але коли ми стояли на якорі біля якогось острова, знялась велика буря. Вона була такої сили, що вирвала на острові кілька тисяч (авжеж, кілька тисяч!) дерев і понесла їх попід хмари.

Велетенські дерева, кожне сотні пудів вагою, летіли так високо, що знизу видавалися пір’їнками. А тільки-но буря минула, кожне дерево упало знов на своє місце і зразу пустило коріння, отже на острові не лишилося ніяких слідів урагану. Чудернацькі дерева, еге ж?

Проте одне дерево так і не вернулося на своє місце. Річ у тім, що коли воно злетіло в повітря, на його вітах сидів один бідний селянин з дружиною. Чого вони там були? Дуже просто: хотіли нарвати огірків, бо в тих краях огірки ростуть на деревах. Мешканці острова люблять огірки понад усе в світі і тільки огірки й їдять. Це в них єдина їжа.

Бідолашним селянам, яких підхопила буря, мимоволі довелося зробити мандрівку попід хмарами. Коли буря вщухла, дерево почало спускатися на землю. Селянин і селянка були, як на лихо, дуже гладкі, вони перехилили його набік своєю вагою, і дерево впало не туди, де росло, а осторонь, та ще й налетіло на тамтешнього короля і, на щастя, роздушило його, як комашку.

— На щастя? — спитаєте ви. — Чому ж на щастя? Тому що цей король був жорстокий і люто мордував усіх мешканців острова.

Остров’яни були дуже раді, що їхній кат загинув, і запропонували корону мені:

— Будь ласка, добрий Мюнхаузене, будь нашим королем. Зроби нам ласку, царюй над нами. Ти такий мудрий і сміливий. Але я рішуче відмовився, бо не люблю огірків.

Між крокодилом і левом

Коли буря минулася, ми підняли якір і тижнів за два щасливо прибули на острів Цейлон.

Старший син цейлонського губернатора запросив мене піти з ним на полювання. Я залюбки погодився. Ми подалися до найближчого ліска. Спека стояла страшенна, і я мушу признатися, що з незвички скоро втомився. А син губернатора, дужий юнак, почував себе в таку спекоту пречудово. Він жив на Цейлоні змалечку.

Цейлонське сонце було йому звичне, й він бадьоро крокував по розпечених пісках.

Я відстав од нього і незабаром заблудився в гущині незнайомого лісу. Іду й чую шерхіт. Оглядаюся: передо мною здоровенний лев роззявив пащу і хоче мене розшматувати. Що тут робитимеш? Рушниця моя була заряджена дрібним шротом, яким не вб’єш і куріпки. Я вистрелив, але шріт лише роздрочив хижого звіра, і він став ще лютіший.

Жахнувшись, я кинувся тікати, хоч і знав, що це дарма, що чудовисько одним стрибком наздожене мене й розшматує. Але куди я біжу? Попереду в мене роззявив пащеку величезний крокодил, ладний проковтнути мене вмить.

Що робити? Що робити?

Позаду — лев, попереду — крокодил, ліворуч — озеро, праворуч — болото, що аж кишить отруйними зміями.

Від смертельного жаху впав я на траву і, заплющивши очі, приготувався до неминучої загибелі. І раптом у мене над головою ніби щось пролетіло і впало.

Я розплющив очі і побачив дивне видовище, яке дуже мене втішило: виявляється, лев, кинувшись на мене в ту мить, коли я падав на землю, перелетів через мене і вскочив просто в пащеку крокодилові.

Голова одного страховиська застрягла в горлянці другого, і обоє як могли силкувались вирватись одне від одного. Я схопився, вихопив мисливського ножа і одним махом відтяв голову левові. До ніг мені впало мертве тіло.

Потім, не гаючи часу, я вхопив рушницю і прикладом заходився вбивати левину голову ще глибше в пащу крокодилові, аж поки той кінець кінцем задихнувся.

Губернаторів син, що саме повернувся, привітав мене з перемогою над двома лісовими велетнями.

Зустріч з китом

Ви можете зрозуміти, що після цього на Цейлоні мені не дуже сподобалося.

Я сів на військовий корабель і вирушив до Америки, де немає ні крокодилів, ні левів.

Ми пливли десять днів без пригод, але раптом недалечке від Америки нас спіткало лихо: ми наскочили на підводну скелю.

Удар був такий міцний, що матроса, який сидів на щоглі, відкинуло в море на три милі.

На щастя, падаючи у воду, він встиг ухопитись за дзьоб червоної чаплі, яка пролітала повз нього, і чапля допомогла йому протриматися на поверхні моря, аж поки ми підібрали його.

Ми наскочили на скелю так зненацька, що я не міг устояти на ногах: мене підкинуло вгору, і я вдарився головою об стелю своєї каюти.

Від цього голова моя пірнула мені в шлунок, і лише за кілька місяців мені пощастило сяк-так витягти її звідти за чуприну.

Скеля, на яку ми наскочили, виявилась ніякою не скелею. Це був велетень-кит, що мирно дрімав на воді.

Наскочивши на нього, ми розбудили його, і він так розлютився, що вхопив наш корабель зубами за якір і цілий день, зранку до ночі, тягав нас по всьому океані. На щастя, якірний ланцюг кінець кінцем перервався, і ми звільнились від кита.

Дорогою з Америки назад ми знову зустрілися з цим китом. Він був мертвий і лежав на воді, розпластавши свою тушу на півмилі. Годі було й думати, щоб витягти такого велетня на корабель. Тому ми відрізали від кита лише голову. І як же ми зраділи, коли, витягнувши її на палубу, знайшли в пащі чудовиська і наш якір, і сорок метрів корабельного ланцюга, що весь умістився в одному дуплі викришеного китового зуба!

Та не довго тривала наша радість. Де не взялась у нашому кораблі велика дірка. Вода так і гунула в трюм. Корабель почав тонути.

У риб’ячому череві

Через тиждень ми прибули до Італії.

Був сонячний, ясний день, і я пішов на берег Середземного моря купатися. Вода була тепла. Я чудовий плавець і заплив далеко від берега.

Коли бачу — просто на мене пливе величезна рибина, широко роззявивши пащу!

Що робити? Дременути від неї неможливо, а тому я зібгався клубком і кинувся в її роззявлену пащу, щоб чимшвидше проскочити повз гострі зуби і зразу опинитися в шлунку.

Не кожному б сяйнула отака дотепна хитрість, але я взагалі людина дотепна і, як ви знаєте, дуже винахідлива.

У шлунку в рибини було дуже темно, але затишно і тепло.

Я почав ходити в цій пітьмі, прогулюватися туди-сюди і незабаром помітив, що це дуже не подобається рибині. Тоді я почав навмисно тупати ногами, стрибати й танцювати, як шалений, щоб добряче попомучити її.

Рибина заволала з болю і висунула з води свій величезний писок.

Невдовзі її помітили з італійського корабля, що пропливав поблизу. Оцього я й хотів! Моряки вбили її гарпуном, а потім витягнули до себе на палубу і почали радитися, як їм найкраще розрубати незвичайну здобич. Я сидів усередині і, правду сказати, тремтів з переляку. Я боявся, щоб ці люди не розрубали й мене вкупі з рибиною. Це було б жахливо!

Але, на щастя, їхні сокири не зачепили мене. Тільки-но блиснуло перше світло, я почав голосно кричати чистісінькою італійською мовою (о, я знаю італійську чудово!), що я радий бачити цих добрих людей, які визволили мене з моєї задушливої темниці.

Почувши людський голос із риб’ячого черева, матроси поніміли з жаху. Вони ще дужче здивувалися, коли з риб’ячої пащі вискочив я і привітав їх люб’язним уклоном.

Серед білих ведмедів

Мої друзі були щасливі, що я зостався живий. Взагалі у мене було багато друзів, і всі вони ніжно любили мене. Можете собі уявити, як вони зраділи, коли дізналися, що я не вбитий. Вони давно вважали мене мертвим.

Найдужче радів славетний мандрівник Фіппс, який саме в цей час збирався рушати в експедицію до Північного полюса.

— Любий Мюнхаузене, я в захваті, що можу вас обняти! — вигукнув Фіппс, тільки-но я став на порозі його кабінету. — Ви повинні негайно їхати зі мною як мій найближчий друг! Я знаю, що без ваших мудрих порад мені там не пощастить!

Я, звісно, одразу погодився, і через місяць ми вже були неподалік від полюса.

Одного разу, стоячи на палубі, я помітив удалині високу крижану гору, на якій борюкалися двоє білих ведмедів. Я вхопив рушницю і скочив з корабля просто на плавучу крижину. Важко було мені дертися по гладеньких, як дзеркало, крижаних стрімчаках та скелях, щохвилини скочуючись донизу і ризикуючи провалитися в безодню, але, незважаючи на перешкоди, я дістався вершини гори і підійшов майже впритул до ведмедів.

І раптом зі мною скоїлося лихо: збираючись вистрелити, я підсковзнувся на льоду і впав, при чому вдарився головою об лід і тієї ж миті знепритомнів.

Коли через півгодини свідомість повернулися до мене, я ледве не закричав від жаху: величезний білий ведмідь насів на мене і роззявивши пащу, збирався повечеряти мною. Рушниця моя лежала далеко на снігу.

А втім, рушниця була тут ні до чого, бо ведмідь усією своєю вагою наліг мені на спину і не давав поворухнутися.

На превелику силу я вийняв з кишені свій маленький складаний ножик і, не довго думаючи, відрізав ведмедеві три пальці на лівій нозі. Він заревів і на мить випустив мене з своїх страшних обіймів. Скориставшися з цього, я із звичайною для мене хоробрістю підбіг до рушниці і вистрелив у лютого звіра. Звір так і впав у сніг.

Але на цьому не скінчились мої злигодні: постріл розбудив кілька тисяч ведмедів, що спали на льоду недалеко від мене.

Ви тільки уявіть собі: кілька тисяч ведмедів! Вони всією юрмою посунули на мене. Що я мав робити? Ще хвилина — і мене розшматують люті хижаки. І раптом мені спала блискуча думка. Я схопив ніж, підбіг до вбитого ведмедя, здер із нього шкуру і натяг її на себе. Еге ж, я натяг на себе ведмежу шкуру! Ведмеді обступили мене. Я був певний, що вони витягнуть мене з моєї шкури і роздеруть на клапті. Але вони обнюхували мене і, подумавши, що я ведмідь, мирно відходили один за одним.

Скоро я навчився рикати по-ведмежому і ссав лапу достоту як ведмідь. Звірі поставилися до мене дуже довірливо, і я вирішив скористатися з цього.

Один лікар розказував мені, що рана в потилицю призводить до блискавичної смерті. Я підійшов до найближчого ведмедя і загнав йому свій ніж просто в потилицю. Я не сумнівався: якщо звір уціліє, він негайно роздере мене. На щастя, моя спроба вдалася. Ведмідь упав мертвий, не встигнувши навіть заревти.

Тоді я вирішив таким же чином спекатися й решти ведмедів. Це мені було не так-то й важко зробити. Хоч вони бачили, як падали їхні товариші, але оскільки мали мене за ведмедя, то й не могли здогадатися, що їх убиваю я.

За якусь там годину я забив кілька тисяч ведмедів. Вчинивши цей подвиг, я повернувся на корабель до свого приятеля Фіппса і розповів йому все. Він дав мені сотню дебелих матросів, і я повів їх на крижину. Вони оббілували убитих ведмедів і перетягли ведмежі туші на корабель.

Туш було так багато, що корабель не міг рушити далі. Нам довелося повернутися додому, дарма що ми не доїхали до місця свого призначення. Ось чому капітан Фіппс так і не відкрив Північного полюса.