Борис Антоненко-Давидович "Слово матері"

(скорочено)

Зображені в цій повісті події відбувалися ще на початку ХХ ст. Відомий у своїй місцевості як вправний майстер, коваль Сметана ледве міг написати своє ім'я та прізвище, але читав швидко. У нього була тільки одна книжка - «Кобзар»; у вільну хвилину читав своїй неписьменній жінці та єдиному синочку Івасикові, знав майже всю збірку напам'ять. Коли Івасику спішно закінчив церковнопарафіяльну школу, батько вирішив його віддати в гімназію. Мати дуже тяжко переживала розлуку з сином, але мусила скоритися волі чоловіка. Івась гарно склав вступні екзамени, старанно вчився і до другого класу перейшов з «похвальним листом». На літні канікули приїхав додому.

Батько був у кузні, коли я повернувся, а мати поралася біля печі. Коли відчинив двері й переступив поріг, мати саме засувала рогачем чавуна в піч. Чи то щоб похвалитися матері своєю вченістю, чи з пустощів дитячих, я привітав її «по-городськьму»:

- Бонжур, мамаша! Как вы поживаете? Что нового и все такое прочее?

Матері аж рогач випав з рук. Вона схопилася рукою за щоку й широко розплющеними, переляканими очима дивилася на мене. Наче перед нею стояв не я, а якийсь ошуканець, що спритно начепив на гімназичну форму дорогий дитячий образ її сина.

- Э то я, маменька... Не смущайтесь... - промовив я, починаючи сам ніяковіти під тим, сповненим докору, образи й болю, материним поглядом.

- Та як же мені, сину, не смутитися, - не второпала мати моєї вченої мови, - коли ти, бачу, свого роду відцурався, он уже по-якому до матері став варнякати! Отак тебе, синку, в городі образували!..

Мати скрушно похитала головою і з таким жалем подивилася, наче мене тяжко покалічили на все життя. Бачу, тут уже не до жартів. Виходить, я передав, як то кажуть, куті меду. Глянув я спідлоба на матір, а їй з очей - кап сльоза, кап друга, а далі як заплаче, як застогне моя матінка, наче ховає мене... Тут уже я не витримав, кинувся до неї, схилив низько голову і, не смію чи підвести очей, прошепотів:

- Простіть мені, мамо, я більше так ніколи не буду...

Відколи на міському базарі якийсь нетруджений чорт поцупив у моєї матері півмішка яблук, а другого разу крамар обмахлював її в крамниці аж на вісімдесят копійок, вона не терпіла міста, де кожний чоловік видавався їй якщо не паном, то злодієм. Не любила вона, коли хто перед паном чи урядником у мові на городські слова ломався.

Проте коли одного разу під жнива переходили через наше село кудись у Таврію заробітчани, мати охоче пустила їх до хати ночувати. Були вони всі в лаптях та серм'ягах, говорили подібно до городської мови, цебто по-російському, та мати їх добре пригостила вечерею, а рано-вранці спекла їм на дорогу хліб і, прощаючись, одрізала чималий шматок сала. Довго дивилася вона на шлях услід їм і співчутливо хитала головою. То були подорожні, прості, як і ми, люди, бідаки-селяни з дальньої російської сторони.

Мати простила. І я справді ніколи вже так не викаблучувався ні перед односельцями, ні перед батьком, ні поготів перед нею. Але тих моїх привітальних слів, що вразили її тоді в саме серце, вона не забула до смерті. Проте і вмерла вона невдовзі після того...

Коли Івась приїхав додому на зимові канікули, мати, породивши донечку Настусю, тяжко захворіла.

Матері ставало дедалі гірше. На крик немовляти мати немовби прокинулась від бентежного сну. Вона піднялася на ліктях, розплющила змучені очі й - побачила мене.

- А я все кличу тебе, Івасику... Де ти був? - прошепотіла вона засмаглими вустами, видимо, ще марячи. - Підійди ближче, сину...

Потерпаючи від незрозумілого мені страху, що нараз пройняв мене всього, я тихо підійшов. Мати поклала мені на голову гарячу, аж пашіло від неї, руку і часто та уривчасто дихала. Їй, мабуть, було дуже тяжко. Вона хвилину помовчала, збираючи останні сили, і, спрагло, як риба на березі, ковтаючи розкритим ротом повітря, строго проказала:

- З панами, сину, не водися, з багатими не знайся, горнись до тих, що... - мати не доказала, але я збагнув, про кого вона хотіла сказати. - Горнись, дитино моя, до простих, до роботящих людей...

Мати здригнулася і замовкла. Рука її безсило скотилася з моєї голови й важко впала на постіль.

- Оце моє тобі останнє слово...

Мати тихо застогнала, зітхнула і, мабуть, тоді ж і померла.

В хаті заворушились жінки, мене завели до сусідів, і більше я вже не чув своєї матері.

Коли пізно ввечері батько привів мене додому, мати лежала в труні на столі, обряджена на смерть. Була вона зачесана, в очіпку, в чорній керсетці, в якій завжди ходила до церкви, і в білій мережаній сорочці. Лежала вона спокійно, схрестивши руки на грудях, мов спочивала по тяжкій роботі, а над нею сільський дяк гугняво читав псалтир...

По смерті дружини коваль Сметана продав кузню і переїхав до міста, де влаштувався слюсарем у механічних майстернях. Хоч він і дуже шанував пам'ять своєї першої дружини, але мусив оженитися вдруге, бо потрібно ж було комусь у квартирі лад давати, дітей доглядати. Мачуха виявилася сумирною людиною і добре ставилася до дітей, була запопадливою господинею. Івась учився старанно, переходив з класу в клас з «похвальними листами». У сьомому класі за одну парту з ним посадили сина земського начальника, що приїхав з орловської губернії. Анемподист Караваєв не був зарозумілим чваньком, і юнаки скоро потоваришували; до того ж Іван часто допомагав у навчанні ледачкуватому паничеві. Іван Сметана почав бувати в домі Караваєвих і захопився їх дочкою Мері, що вчилася в шостому класі жіночої гімназії. Переживання першої закоханості були такі сильні, що юнак став дедалі гірше вчитися. Від Анемподиста він швидко засвоїв «світську премудрість»: як триматися в панському товаристві, поводитися за столом.

Мері, безперечно, догадувалася, чого я червонію при ній, замовкаю, стаю як поплутаний. Це її цікавило і, певно, в якійсь мірі тішило дівоче самолюбство... Шельмівська панна навмисно втелющувала в мене свої зелені очі, розважаючись з того, що я млію під її поглядом, а піймавши раптом на собі мої тужливі закохані погляди, здивовано підводила брову, немовби мовчки запитуючи мене, і ледве помітно загадково усміхалася.

Після таких її вправ я повертався додому як очманілий... Про око я брався за підручники, але на розгорнутих сторінках я, замість літер і рисунків, бачив знову Мері... Батько став турботно, мабуть, не без впливу мачухи, приглядатися до мене, а може, вже й до нього дійшли чутки про мій занепад у класі. В батькових очах я так високо видерся в науку, що йому, малописьменному, ніяково було втручатися у мої учбові справи. Проте одного вечора він наважився мене спитати:

- Ну, як воно в тебе, Іване?..

- Та важкувато щось стало вчитись, тату... - невиразно, щоб менше брехати, відповів я не підіймаючи від книжки очей.

- Та воно конешно... Науку пройти - не сапку склепати... - погодився батько і зітхнув. Він трохи помовчав, підбираючи потрібних слів, та, видимо, нічого не знайшовши, витяг здавнини своє оте заповітне, з чим повіз колись мене до гімназії, і несподівано сам запалився від того.

- Ну, вчись же, вчись, Іване, та докажи всім, що мужицький син може не тільки хвости волам крутити!

Від батькових слів «мужицький син» та «волам хвости» мене аж пересмикнуло. Які там хвости, коли я з самим Кузьміним-Караваєвим у преферанс граю і з тенісною ракеткою вправляюся не гірше від Анемподиста!.. Проте в батьковому голосі я почув стільки невимовного жалю, благання й останньої надії, що мені стало шкода його. Того ж вечора я гарячково взявся надолужувати прогаяне і таки дещо наздогнав за останні два тижні учбового року.

Ми з Анемподистом усе ж перейшли у восьмий клас. Мене перевели - більше з пошани до моїх колишніх успіхів, Анемподиста ж - хіба що тільки з пошани до його авторитетного батька...

Серед прислуги Караваєвих була покоївка - сільська дівчина Зінька та привезений панами літній уже чоловік Афонька, якого вважали «пришелепкуватим» і нерідко кепкували з нього. Якось у місто приїхала українська трупа Саксаганського, яка в народі користувалася великою популярністю. Микола Миколайович Караваєв надумав подивитися гру українських артистів; запросили й Івана Сметану.

В ложі мені випало сидіти поруч Мері. Ще ніколи я не сидів так близько біля неї! Коли підняли завісу і почалася вистава, я, дивлячись на сцену, бачив водночас і профіль Мері...

Однак і дія на сцені з першого ж моменту захопила мене. Я ще ніколи не бачив українського театру, і все в ньому було для мене нове. Проте в сюжеті «невольника», який сьогодні ставили, я скоро пізнав Шевченкову поему «Сліпий», яку хоч і тьмяно, але пізнав з дитячих літ, коли слухав, як батько читав «Кобзаря». Старий, чесний Яринин батько, якого грав Саксаганський, щире кохання Ярини і її названого брата Степана, сцена прощання з Степаном перед від'їздом його на січ - так зворушили мене, що я довго не міг оговтатися, коли впала завіса і антракт повернув мене з далекої козаччини в освітлену електрикою сучасну залу, де серед публіки впадали в очі білі мундири пристава та кількох околодочних міської поліції.

Калерія Олександрівна... Була невдоволена з вистави і через те неохоче пила чай, який разом з бутербродами, тістечками й цукерками принесла на таці з буфету Зіна. Миколу Миколайовича не покинув апетит і тут: він з смаком поїдав бутерброди й тістечка і, запиваючи чаєм, ділився враженнями:

- Що ж - артисти непогані, нічого не скажеш, але сама п'єса і цей їхній малоросійський діалект - страх який примітив!

Нащо вже Зіні і тій не подобалася вистава. На початку першої дії вона стояла коло дверей ложі і з-за портьєри спостерігала «кумедію». Та раптом вона так голосно пирснула, що не тільки я з Мері, а й Микола Миколайович здивовано обернулися...

- Чудно, як ото артисти по-мужицькому розговори балакають! - сказала й вибігла в коридор досміюватись...

. . .Мері мовчала. Вона уважно стежила за виставою і з цікавістю розглядала незвичну їй простувату публіку.

Коли зі сцени полинула в залу пісня молодого сліпого кобзаря:

І згадав Степан у неволі

Свою Україну,

Нерідного свого батька,

Ще й сестру Ярину, -

По мені наче пройшов електричний струм. Мері, очевидно, помітила це і спитала пошепки:

- А вам, Ваня, певно, дуже подобається це?

Що крилося в її запитанні - я не встиг добрати, бо саме наближалося трагедійне розв'язання п'єси, але вже те, що вона нічого не сказала на моє запальне ствердження, - видалось мені за ознаку мовчазної солідарності зі мною. Я не міг припустити, щоб доля осліпленого в турецькій неволі Степана, його поворот на Україну, де в цю пору розігнано Січ і запроваджується кріпаччина, несподівана зустріч засмученої розлукою Ярини з коханим, але вже сліпим Степаном і нарешті незвичайний їхній шлюб не зворушили б у глибині душі Мері, як потрясли мене.

Коли Степан, Ярина і старий батько стали в кінці дії разом з сільським натовпом навколішки й заспівали:

Дай нам, боже, дай із неба,

Дай, чого нам більше треба, -

Дай нам миру і спокою

Під могутньою рукою, -

Якісь спазми стиснули мені горло, і я мало не заридав від досі невідомого, надмірно великого почуття. Передо мною був на сцені не тільки Степан - колишній козак, а тепер сліпий, безпорадний кобзар-жебрак, а враз постав увесь цей мужицький, топтаний панами народ, що заступив колись своїм трупом шлях туркам і татарам і прогримів своєю звитягою на весь світ. Знесилений і кволий, знекровлений і осліплений, він благав собі навколішках, простягаючи до байдужого неба руки, - тільки миру і спокою, а нові - свої й чужі - пани вже готували для нього кріпацтво...

І я відчув себе нараз, як і багато, мабуть, хто в залі та на гальорці, часткою цього скривдженого, знедоленого народу...

Коли почала тихо спускатися завіса, в театрі зчинилось щось неймовірне... В залі й надто на гальорці все шаленіло. Глядачі повставали з місць і кричали «браво!», «слава!»...

Під цей галас Мері, підводячись з стільця, спитала мене тихо:

- А ви згодилися б стати Степаном, якби я була Яриною?

- Безперечно! - в захваті відповів я... Але Мері пильно подивилася на мене, примружила очі й посміхнулася. І я завмер від її посмішки. Щось хиже, як у кішки, коли вона схопить мишеня і ось-ось запустить у його тремтяче м'ясо гострі пазурі, блиснуло мені на мить у зелених очах Мері. І вона таки запустила свої пазурки глибоко в мою душу.

- А я б... Я б ніколи не могла стати отакою «Яриною».

Мері грубо, ніби копіюючи когось із дійових осіб п'єси, вимовила це ім'я, що вже стало мені таким дорогим.

- Хіба вам не здається, що це занадто банально? - жбурнула вона мені на прощання заучену від когось фразу, яку я вже не раз чув з її уст...

Я навмисне затримався, щоб змішатися з публікою і не попасти більше на очі Кузьміним-Караваєвим.

Мені плюнуто в душу, і саме тоді, коли моя душа в пориві святої наївності найбільше розкрилась перед Мері. Але і враження від вистави було таке велике, що не могло розвіятися навіть після цієї образи...

Днів через три я знову пішов надвечір до Кузьміних-Караваєвих. Не можна ж бо, справді, так раптом, без усякої видимої причини, зникнути й дати привід до всяких пересудів...

Я прийшов, як виявилося, дуже до речі, бо Микола Миколайович, Анемподист і великий аматор преферансу, наш повітовий поліцейський ісправник Слатін, саме сідали на веранді за ломберний столик, щоб почати пульку.

- Ну, ось і четвертого партнера бог, послав! - радо вигукнув Микола Миколайович і показав мені за столиком місце насупроти себе...

У цей час десь у дворі люто загавкав Рекс і забряжчав ланцюгом, на якому його тримали вдень… Я саме спасував у картах.., коли хвіртка рипнула і з неї вийшла, несміливо озираючись навкруги, сільська баба. З свого місця я перший побачив її чорну керсетку, мережану сорочку й темну, зав'язану вгору хустку. Тихо й обережно переступала вона, як на ковзкій кризі, по присипаній піском алеї, наближаючись до ґанку. Майже нечутно звелася сходами нагору й стала край веранди. Зіна, побачивши її, впустила з несподіванки чайні ложечки на стіл і кинулась їй назустріч, немов хотіла перейняти стару.

- Ніззя! Ніззя сюди, мамо! Ідіть на кухню підождите.

- Стривай, доню, мені до панів треба.

- Та ніззя ж, кажу! - заступила їй дорогу Зіна, червоніючи по самі вуха за свою матір. - І як то ви, мамо, претеся, не питаючись, буцім це вам десь у селі! - дорікала вона старій і, щоб виправдатись якось перед панами, обурено висловила здогад: це чи не Афонька здуру пустив їх сюди.

- А в чому, власне, річ? - спитав, обертаючись на стільці, Микола Миколайович і поклав на стіл карти.

Це збадьорило стару. Вона ступила крок вперед і низько вклонилася.

- До вашої милості, паночку, - зробіть ласку, пустіть Зіньку...

- То есть, как это - сделайте «ласку»? Куди пустить? Зачем?

- Та отож я і кажу: дівка вже на порі стала, скоро вже й рушники подавати треба...

- Постой, постой, матушка! Это какие же «ручники»? - і, обертаючись до ісправника, спитав, що означає «на порі». Ісправник пошепки... Пояснив це, видимо, якось по-своєму, бо лице Миколи Миколайовича видовжилось, і він перевів свої очі, які від подиву стали ще лупатішими, на зашарілу Зіньку.

- Пікантно! А я і гадки не мав...

- Та це ж вони говорять, - втрутилася Зіна, відчуваючи щось недобре в поясненні ісправника, - вроді як заміж треба мене видавати...

- Замуж? - не сходив з дива Микола Миколайович. – За кого - замуж?

- Та за Данила ж! Там. Такий роботящий парубок... - стрепенулася стара, зрадівши, що розмова підходить ніби до діла. Однак Микола Миколайович і далі не міг ніяк добрати ладу:

- Позволь, матушка! Допустим - замуж, но к чему ты приплела эти свои «ручники»?

Стара вибачливо усміхнулась, немовби це не пан, а дурне дитя бозна-що лепетало, і повчально промовила:

- Не плетуть їх у нас, а - тчуть. А потім сама дівка їх вишиває. Закон так велить.

- Це щоб старостам подавати... - вдруге пояснила Зіна, соромливо потупивши очі.

- Хоть убейте, ничего не понимаю! - знизав плечима Микола Миколайович. - сначала ткут, а потом вышивают! Девка какая-то, старосты почему-то... И вдобавок утверждает еще, что этого закон требует!.. Вы понимаете, Никанор Петрович, что нибудь в этой околесице? - залупав очима на ісправника Микола Миколайович і похитав головою. - до чего же бестолковый народ! Двух слов связать не может!..

- Нет-с, это не то! - авторитетно заперечив ісправник і підвівся з стільця. - вы вот либеральничаете с ними, Николай Николаевич, а я всегда говорил и говорю: этому народу нельзя спуску давать!

Пройшовшись по веранді, щоб трохи прохолонути від гніву, який на нього наганяла самою вже своєю присутністю баба мужичка, ісправник метнув на бабу обурений погляд і безапеляційно сказав:

- Я - то ведь знаю их! Ни одного порядочного человека во всей деревне не найдешь! Все мошенники, обманщики, лгуны!

Баба потерпала від страху, бачачи, як розлютилося начальство. Адже всі його гнівні слова вона сприймала на свою адресу. Чи вона не розчула, чи не второпала останніх слів ісправника, але звела вгору, як на молитві, очі й перехрестилася.

- Матінко Божа! Уже й чаклуни! Та я й не чула, щоб у нашому селі хто до чаклування вдавався. Ось хоч і забожуся на тому! То вже, паночку, ви надарма таку пеню на мене наводите…

- Слышите, слышите! - тріумфуючи, мов піймав бабу на гарячому, звернувся до всіх ісправник, потрясаючи в повітрі руками. - врет и не краснеет! Слышите: я подвел ее под «акую-топеню за что-то! А ведь я ее, мерзавку, первый раз в жизни вижу!.. Нет, только вот так их всех держать! - і він стиснув міцно кулаки, блиснувши масивною обручкою на волосатому пальці.

- А що таке «чаклуни» ? - тихо спитала мене збоку Мері, і почувши мою відповідь, аж застогнала, регочучи.

- Она говорит - «колдуны»,- згинаючись від сміху, намагалася пояснити Мері, але той, не розуміючи гаразд причини сміху й невдоволений, що в розмову лізуть молодші, сердито обірвав її:

- Да я же собственными ушами слышал только что, как она сказала «щелкуны», а не «колдуны».

Від цих «щелкунів-колдунів» гучно реготав тепер, заплющуючи очі, й сам Ми кола Миколайович. Його почала навіть потішати кумедна Зіньчина мати, й він був не від того, щоб його й далі смішили. До того ж йому хотілося подратувати Никанора Петровича, до якого він ставився трохи іронічно, вважаючи в глибині душі за обмеженого реакціонер а й бурбона. Через те Микола Миколайович навмисне напустив у свій голос штучного меду і досить прихильно спитав стару:

- Так, значит, - замуж, матушка? М-да... А кто же он, этот герой романа? Как его?.

- Ні, не за Романа, а за Данила за Бондаренка. Там такий...

- Уверен, что такой же негодяй, как и все! - перебив бабу ісправник, що ніяк не міг досі очуматися.

- Та він же, як і батько його покійничок - нехай царствує, - бондар, і добрий бондар, а ви на нього чогось так ото визвірилися... - спробувала була захистити репутацію свого майбутнього зятя баба, але ісправникові при останньому бабиному слові увірвався терпець, і він, забувшись, гаркнув на бабу:

- Молчать!

Становище набирало небажаної гостроти, і Зіна вирішила сама перепросити перед ісправником за свою недотепу матір.

- Звініть їм, пожалуста! Вони, як необразовані, темні, сказать, то ніякого обхожденія не іміють... - і до матері: - і чого ви, мамо, з своїм Данилом лізете, даже не понімаю!

- Но тебе-то этот Данило нравится? - запитав Зіну Микола Миколайович, бажаючи повернути на смішне.

- Нужні вони мені з тим Данилом! - образливо закопилила губу Зіна. - на таких Данил у городі і не гляне ніхто!..

Я весь час мовчав. Мене не смішила розмова Зіньчиної матері з Кузьміним-Караваєвим та ісправником. То були два різні світи, які ніколи не могли порозумітися. Між ними була така страшна прірва, яку годі переступити. А якщо хто й пробував переплигнути, як Зінька, той калічився на безвік. Але як міг я опинитися на панському боці цієї прірви, коли мені годилось би стояти поруч цієї баби, що так нагадувала і своїм виглядом, і своєю мовою мою матір? Це ж вона, моя покійна мати, казала колись мені, як свій заповіт: «З панами не водись, з багатими не знайся...» як же я міг переступити через її останнє святе слово?..

Бачачи, як із Зіньчиної матері роблять тут посміховисько, я почув сором за те, що сидів за одним столом з ісправником та Кузьміним-Караваєвим, і воднораз обурення.., яке почало клекотіти в мені після недавньої вистави українського театру.

Я спалахнув і підвівся, коли ісправник крикнув на бабу: «Молчать!» Та цього ніхто не помітив, бо тоді увага всіх була звернута на нещасну Зіньчину матір, що стояла, як на позорищі, серед веранди. З неї сміялися, кепкували, на неї гримали, і ось уже й рідна донька відкинулась від неї і ладна була зо всіма ганити свою засмучену матір.

- Бодай же тобі, доню, добра не було, як ти так образувалася в тому городі! Сказала тихо стара на останні зухвалі Зіньчині слова, а мені аж мороз пройшов поза шкірою. «образувалася!» та це ж достоту слова моєї матері, що колись вона з докором сказала мені, як перший раз я приїхав додому з гімназії. І такі ж сльози, як зараз у Зіньчиної матері, полилися тоді в моєї матусі! Гіркі сльози образи й жалю...

Зневажена, скорботна й похила, пішла вона східцями геть, низько схиливши голову. І тоді враз щось стиснуло моє сердце. Таж це пішла назад від Зіньки на село не тільки її мати, - то верталася до своєї далекої могилки на сільському кладовищі і моя матуся. Єдина, неповторна...

Я з гуркотом одсунув стільця й прожогом кинувся за нею.

- Куди ти? Чекай! - крикнув мені позаду Анемподист, скочивши з місця, та я і сам спинився на першій сходинці. Я оглянув їх усіх, починаючи з Мері, на якій затрималися востаннє мої очі, і з невідомою мені силою, що виросла десь у моїх грудях і сама промовляла за мене, сказав:

- Я не можу бути там, де зневажають мій народ!

Ці слова прохопилися в мене скоромовкою, як заздалегідь приготована фраза, і від хвилювання голос мій кумедно зірвався на слові «народ». Хоч у тому стані я не годен був нічого бачити перед собою, але іронічну посмішку Мері я все ж таки помітив. І це розв'язало все. Не тямлячи себе, я, захлинаючись, майже крикнув, мов дав гучного ляпаса:

- Та ви... ви всі тут не варті... Не варті й брудного мужицького нігтя цієї баби!

Позад мене істерично зойкнула Калерія Олександрівна, кричав, розмахуючи руками, ісправник:

- О сь до чого доводить лібералізм!..

Т а мене як одрубало від них.

Коли ми вдвох із Зіньчиною матір'ю переходили через двір, Афонька стояв коло Рекса, що вже настовбурчив на нас гострі вуха. Афонька зацитькував пса, звільна гладячи його по спині. Коли ми наблизилися, він подивився смутними очима на стару і тяжко зітхнув.

- Э х, милая! Поди, не легко-то с барами договориться!..

Я підбіг до Афоньки і міцно потиснув його зашкарублу, здорову, як у ведмедя, долоню. Афонька за звичкою підняв другу руку почухати під шапкою і невиразно, чи то ніяковіючи, чи виправдовуючись, промимрив:

- Чего уж там! Это, стало быть, - к примеру, как, значит, если понять человека нужно...

Він подався в сутінках червневого вечора до стайні, а я з Зіньчиною матір'ю вийшов із двору Кузьміних-Караваєвих.