Антон Чехов "Хамелеон"

Через базарний майдан іде поліційний наглядач Очумєлов у новій шинелі та з клуночком у руці. За ним ступає рудий городовик з решетом, ущерть повним конфіскованим aґpycoм. Навколо тиша... На майдані ні душі... Порозчинювані двері крамниць та шинків поглядають на світ Божий сумно, неначе голодні пащі; коло них немає навіть старців.

— Дак ти кусатись, нечиста сило! — чує раптом Очумєлов. — Братця, не пускай його! Тепера не велено кусатись. Держи! А... а!

Чути собаче скавучання. Очумєлов дивиться вбік і бачить: із дров'яного складу купця Пічугіна, стрибаючи на трьох ногах і озираючись, біжить собака. За ним женеться чоловік у перкалевій накрохмаленій сорочці та розщібнутій жилетці. Він біжить за собакою, і, подавшись тулубом уперед, падає на землю і хапає того за задні лапи. Чути удруге собаче скавучання і крик: «Не пускай!» Із крамниць висуваються сонні фізіономії, і незабаром коло дров'яного складу, ніби виріс із землі, збирається натовп.

— Либонь, безпорядок який, ваше благородіє... — каже городовик.

Очумєлов робить півповорота ліворуч і прямує до стовпища. Коло самих воріт складу, бачить він, стоїть вищеописаний чоловік у розщібнутій жилетці і, піднявши вгору праву руку, показує натовпові скривавлений палець. На півп'яному лиці його ніби написано: «Ну, знатимеш же ти мене, шельмо!» Та й самий палець його виглядає, як знамено перемоги. В цьому чоловікові Очумєлов упізнає золотаря Хрюкіна. В центрі натовпу, розставивши передні ноги і трусячись усім тілом, сидить на землі сам призвідник скандалу — біле хортеня з гострою мордою і жовтою плямою на спині. У сльозавих очах його вираз туги й жаху.

— З якої це причини тут? — питає Очумєлов, врізуючись у натовп. — Через віщо тут? Це ти нащо палець?.. Хто кричав?

— Іду я собі, ваше благородіє, нікого не займаю... — починає Хрюкін, кашляючи в кулак. — (Об дровах з Митрій Митричем), коли враз це стерво з доброго дива за палець... Ви даруйте мені, я людина, котора робоча. Робота у мене делікатна... Хай мені заплатять, бо я, майте собі, цим пальцем, може, тиждень не поворухну... Цього, ваше благородіє, і в законі не стоїть, щоб од тварі терпіти... Коли ото кожне буде кусатися, то краще й не жити на світі...

— Гм... Гаразд... — говорить Очумєлов суворо, кашляючи й поводячи бровами. — Гаразд... Чий собака? Я цього так не помину! Я покажу вам, як собак розпускати. Пора вже звернути увагу на таких о суб'єктів, що не хочуть коритись постановам. Як оштрафую його, бісову душу, так він знатиме в мене, що значить собака та інший такий бродячий скот. Я йому нажену холоду!.. Єлдирін, — звертається наглядач до городовика, — дізнайся, чий це собака і напиши протокол. А собаку знищити треба. Негайно! Він, видно скажений... Чий це собака, питаю?

— Це, надісь, генерала Жиґалова, — обзивається хтось із юрби.

— Генерала Жиґалова? Гм... Здійми-но, Єлдирін, з мене пальто... Страх, яка спека. Відай, на дощ... Одного тільки я не розумію: як він міг тебе вкусити? — звертається Очумєлов до Хрюкіна. – Хіба таки він дістане до пальця? Він маленький, а ти бач он який здоровило вигнався. Ти, мабуть, розколупав пальця цвяшком, а тоді й спала тобі в голову ідея, щоб причепитись. Ти ж, бра... звісний народ! Знаю вас, чортів!

— Він, ваше благородіє, цигаркою йому в морду для сміху, а песик не дурний бувши та й хап його... Нікчемний чолов'яга, ваше благородіє.

— Брешеш, сліпоокий! Не бачив, так навіщо ж ото брехати! Їхнє благородіє розумний пан і розбирають, коли хто бреше, а хто по совісті, як перед Богом... А як я брешу, так хай тоді мировий1  розсудить. У нього в законі сказано... Теперечки всі рівні... У мене в самого брат у жандармах... коли хочете знати...

— Мовчать!

— Ні, це не генеральський... — глибокодумно зауважує городовик. — У генерала таких нема. У нього все більше вижли.2 

— Ти це напевне знаєш?

— Напевне, ваше благородіє...

— Я й сам знаю. Генералові собаки дорогі, породисті, а це — чортзна-що. Ні тобі шерсті, ні вигляду... підлота сама тільки... І такого б то собаку держати?!. Чи ви при розумі? Хай тільки попався б такий собака в Петербурзі чи в Москві, то знаєте, що було б, га? Там не подивились би в закон, а вмент — не диш! Ти, Хрюкін; потерпів і діла цього так не лишай... Треба провчити. Пора...

— А по-моєму генеральський... — міркує вголос городовик. — На морді в нього не написано... Я оце в дворі у нього такого саме бачив.

— Звісно, генеральський, — говорить голос із натовпу.

— Гм... Надінь-но, браток Єлдирін, на мене пальто. Щось холодом війнуло... Морозить мене... Ти одведеш його до генерала і спитаєш там... Скажеш, що я найшов і прислав. Та скажи, щоб його не випускали на вулицю... Він, може, дорогий, а коли кожна свиня йому в носа цигаркою тикатиме, то зіпсують як стій та дивись. Собака — тендітна тварина... А ти, йолопе, опусти руку. Нема чого дурного свого пальця виставляти. Сам винен...

— Кухар генеральський іде, його спитаємо... Гей, Прохоре! А йди-но, голубе, сюди. Поглянь на собаку... Ваш?

— Вигадав! Таких у нас зроду-віку не бувало.

— І розпитувати тут довго нема чого, — каже Очумєлов. — Бродячий! Нічого тут довго розводитись... Сказав бродячий, значить бродячий. Знищити, от і все.

— Це не наш, — веде далі Прохор. — Це генералового брата, що недавнечко приїхав. Наш не охочий до хортів. Брат їхній, дак той охочий...

— Та хіба братик їхній приїхали? Володимир Іванович? — питає Очумєлов, і все лице йому заливає солодка усмішка. — Ах ти, Боже ж мій, Господи! А я й не знав! Погостювати приїхали! — у гостину...

— Боже ж мій, Господи!.. Скучили за братиком...

А я ж і не знав! Так це, виходить, їхній собака. Дуже радий... Візьми його. Песик нічогенький... Меткий такий... Хап цього за палець! Ха-ха-ха... Ну, чого тремтиш? Ррр... бр... Сердишся, шельмо!.. Ач, який цуцик...

Прохор кличе собаку і йде з ним від дров'яного складу... Натовп регочеться з Хрюкіна.

— Я ще доберусь до тебе! — свариться на нього Очумєлов і, запинаючись у шинелю, простує далі через базарний майдан.

Переклад з російської А. Лебедя