Пантелеймон Куліш "Чорна рада"

(Скорочено)

I

По весні 1663 року двоє подорожніх, верхи на добрих конях, ізближались до Києва з Білогородського шляху. Один був молодий собі козак, збройний, як до війни; другий, по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах навиду - старий козарлюга. Коні в їх потомлені, одежа й тороки позапилювані: зараз було знати, що їдуть не зблизька.
Не доїздячи верстов зо дві чи зо три до Києва, взяли вони у ліву руку, да й побрались гаєм, по кривій доріжці. І хто тільки бачив, як вони з поля повернули в гай, усяке зараз домислялось, куди вони простують. Крива доріжка вела до Череваневого хутора, Хмарища. А Черевань був тяжко грошовитий, да й веселий пан із козацтва, що збагатилось за десятилітню війну з ляхами...
Було вже надвечір. Сонце світило стиха, без жари; і любо було поглянути, як воно розливалось по зелених вітах, по сукуватих, мохнатих дубах і по молодій травиці. Пташки співали і свистали усюди по гаю так голосно да гарно, що все кругом неначе усміхалось. А подорожні були якось смутнії.
От же вони вже й під Хмарищем. А те Хмарище було окрите гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка з зеленими плавами, лозами й очеретами. Через річку йшла до воріт гребелька. А ворота в Череваня не прості, а державськії. Замість ушул - рублена башта під гонтовим щитом, і під башту вже дубові ворота, густо од верху донизу цвяховані. Було тоді, у ту старовину, таке; що і вдень і вночі сподівайсь лихого гостя - татарина або ляха. Так над ворітьми у башті було й віконце, щоб роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи ні. Над щитом - гостроверхий гребінь із дубових паль, а округ хутора - годящий вал.
Під'їхавши гості під браму, почали грюкати шаблею в цвяхи [...]
- Хто там грюкає, наче в свої ворота? - питає Василь Невольник крізь віконце.
- Та годі тобі розпитувати! - озвався піп. - Бачиш, що не татаре, то і впускай.
- Боже мій правий! - аж скрикнув Василь Невольник. - Та се ж паволоцький Шрам! [...]
От одчинились ворота. Полковник Шрам із сином (той молодий козак був його син) схилившись в'їхали. Василь Невольник з великої радості не знав, що й робити: кинувся до Шрама і поцілував його в коліно.
Далі до сина:
- Боже правий! Боже правий! Та се ж твій Петрусь! Орел, а не козак!
Петро нагнувсь із сідла і поцілувавсь із Василем Невольником.
- Орел, а не козак! - каже знов Василь Невольник [...]
- Веди ж нас, Василю, до пана, - каже полковник Шрам. - Де він? Чи в світлиці, чи в пасіці? У нього здавна була охота до бджоли; так тепер певно вже пасічникує.
- Еге, добродію, - каже Василь Невольник. – Мало куди й виходить із пасіки.
- Ну, да все ж од людей іще не одцурався? [...]
Що ж то був за Шрам такий, і як се він був разом піп і полковник?
Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських урядників над українцями […]
Де ж пробував [...] попович паволоцький, Шрам, десять рік од Остряниці до Хмельницького? Про те багато треба б було писати. Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню; проповідував він слово правди Божої рибалкам і чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низовцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартовався у воєнному ділі так, що як піднявсь на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія... У тих-то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище.
Било козацтво в ту війну на те, що або пан, або пропав, то не кожен писався власним прізвищем.
От же минули, мов короткі свята, десять рік Хмельнищини. Вже й сини Шрамові підросли і допомагали батькові у походах. Двоє полягло під Смоленським; оставсь тільки Петро. Іще таки й після Хмельницького не раз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не служить сила, зложив з себе полковництво, постригсь у попи да й почав служити Богові. Сина посилав до військового обозу, а сам знав одну церкву. «Вже, - думав, - Україна ляхам за себе оддячила, недоляшків вигнала, унію стерла, жидову передушила. Тепер нехай, - каже, - живе громадським розумом».
Коли ж ізнов негаразд починається на Вкраїні. Свари да чвари, і вже гетьманською булавою почали гратись, мов ціпком. Повернулось у старого серце, як почув, що козацька кров іллється понад Дніпром через Виговського і через навіженого Юруся Хмельниченка, що одержав після його гетьманованнє; а як досталась од Юруся булава Тетері, то він аж за голову вхопився. Чи молиться, чи Божу службу служить, - одно в його на думці: що ось погибне Україна... Було, чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мирянам править: «Блюдітеся, да не порабощенні будете; стережітеся, щоб не дано вас ізнов ляхам на поталу!»
Як же вмер паволоцький полковник, що після Шрама уряд держав, да зійшлась рада, щоб нового полковника вибрати, він вийшов серед ради у попівській рясі да й каже:
- Діти мої! Наступає страшна година: перехрестить, мабуть, нас Господь ізнов огнем да мечем. Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля.
Як почула ж се рада, то так і загула од радості. Зараз окрили Шрама шапками, військовими корогвами, дали йому до рук полковницькі клейноди, вдарили з гармат, да й став панотець Шрам полковником.
Тетеря аж здригнувся, як почув про таке диво. Що б то робити? Да нічого не зміг, бо так велось у ту старосвітщину, що рада була старша од гетьмана. Мусив Тетеря прислати Шрамові універсал на полковництво.
От же думав Шрам, думав, як би Вкраїну на добру дорогу вивести; далі, надумавшись, пустив таку поголоску, що нездужає полковник; передав осаулові Гулаку свій пірнач, а сам виїхав... Куди ж він махнув і що в його було на думці, незабаром того довідаємось.

II

Ідуть вони, аж бандура заговорила голосніше. Оддалеки - так наче сама з собою розмовляла, а тут і голос почав підтягувати до неї.
Гляне Шрам, аж сидять на траві під липою і Божий чоловік, і Черевань, а перед ними стоїть полудень. Звався Божим чоловіком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж він робив із тими грішми? Викупляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити усякі болісті і замовляти усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над недужим, а може, і своїми піснями; бо в його пісня лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє-то за все поважали його козаки, як батька.
Тепер він розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав козацький батько:
Ой настала жаль-туга да по всій Україні...
Не один козак гірко плакав од сії думи, а Черевань тілько похитувавсь, гладючи черево [...]
Слухав його Шрам довго, а далі вийшов із-за дерева дай став напроти Череваня. Як схопиться ж мій Черевань:
- Бгатику, - каже (бо трохи картавив), - чи се ти сам, чи се твоя душа прилетіла послухати Божого чоловіка?
Да й обнявсь і поцілувавсь із Шрамом, як із рідним братом.
Божий чоловік і собі простяг руки, як зачув Шрамів голос. Зрадів дідусь, що аж усміхавсь.
- Бувай же, - каже, - здоров, панотче і пане полковнику! Чули й ми, як Господь наустив тебе взятись ізнов закозаковання [...]
- Скажи ж мені, Божий чоловіче, ти всюди вештаєшся і всячину чуєш: чи не чував ти, що в нас діється за Дніпром?
- Діється таке, що бодай і не казати! Не добре, кажуть, починає на сій Україні Тетеря, а за Дніпром чиниться щось іще гірше. Жодного ладу між козаками.
- А старшина ж із гетьманом на що?
- Старшини там багато, да нікого слухати.
- Як нікого? А Сомко?
- А що ж Сомко? Хоть він і розумом, і славою узяв над усіма, - да й йому не дають гетьмановати [...]
- Браття моє миле! - рече тоді полковник Шрам. Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Іду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а їду от чого. Україну розідрали надвоє: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама по собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві, - а в його душа щира, козацька, - так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної булави [...]

III

Загляну в Черевань у пекарню.
- Е, - каже, - та се ж ти мені й жениха привіз, пане бгате! (А в пекарні давно вже сидів Петро Шраменко, розмовляючи з Череванихою і з її дочкою Лесею). Бач, як у їх весело. Не так, як у нас! Щебечуть, наче горобці. Що то замилий вік молодецький! Веди ж, Василю, гостей у світлицю, а я поздоровкаюсь із молодим Шраменям.
Світлиця в Череваня була така ж, як і тепер буває в якого заможного козака […] Сволок гарний, дубовий, штучно пофарбований; і слова з Святого Письма вирізані; вирізано і хто світлицю збудовав, і якого року. І лавки були хороші, липові, із спинками, да ще й килимцями позастилані. І стіл, і божник із шитим рушником округи [...]
Тілько ж Петру, Шрамовому синові, здалось найкраще у пекарні, хоч там не було ні шабель, ні сайгаків, а тілько самі квітки да запашнії зілля за образами й поза сволоком, а на столі лежав ясний да високий хліб. Так Леся ж усе скрашала собою так, що вже справді годилось би сказати: «У хаті в неї, як у віночку; хліб випечений, як сонце; сама сидить, як квіточка» [...]
Як ось і лізе Черевань, сопучи, через поріг. Уваливсь у хату да, розставивши руки, до його:
- А, бгатику! - і почав ціловатись. - Ну, - каже, бгате, не вниз ідеш, а вгору. То був козак над козаками, а тепер іще став кращий!.. Меласю! - обернувсь до жінки. От нам зятьок! Лесю, от жених тобі під пару, так-так! Гага-га! Бач, бгате, який я чоловік? Сам набиваюсь із своїм добром. Так не бере ж бо ніхто, та й годі! Ходімо, бгате, в світлицю; нехай вони тут собі пораються. Жіноча річ коло печі, а нам, козакам, чарка та шабля.
Да, взявши Петра за руку, і потяг до світлиці. Обернувсь козак, переступаючи через поріг, - і серце в його заграло: Леся не спускала з його очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами. Сподобавсь, видимо, козак дівчині.
- Ось подивись, дідусю, - каже Черевань, привівши Петра до Божого чоловіка, - чи той се Шраменко, що переплив Случ під кулями?
Божий чоловік положив Петрусеві на голову руку да й каже:
- Добрий козак; по батькові пішов. Одвага велика, а буде довговічний, і на війні щасливий: ні шабля, ні куля його не одоліє, - і вмре своєю смертю.
- Нехай лучче, - сказав батько, - поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розідрали надвоє [...]
Аж ось увійшла до гостей Череваниха, молодиця свіжа й повновида, пряма, як тополя, - замолоду була дуже хороша. Підійшла до Шрама під благословеніє. Він ті поблагословив, да, як пані була гожа, і вони ж таки давні приятелі, то ще схотів і попросту з нею привітатись, дай каже:
- Позвольте з вами привітатись, добродійко? А вона каже:
- Да як же зволите, добродію!
Да й поціловались любенько.
Тоді Череваниха ще обнесла гостей.
Черевань випив на радощах повний кубок, бризнув під стелю да й каже:
- Щоб наші діти отак вибрикували! [...]
Гуторять, попиваючи, аж ось - двері рип! І - так, як сонце засіяло: увійшла в світлицю Леся.
- От моя й краля! - каже Черевань, беручи її за руку:
В світлоньку входить,
Як зоря сходить.
В світлоньку ввійшла,
Як зоря зійшла...
А що, бгате? Чи нічим же похвалитись на старість Череваневі?
Нічого не сказав Шрам, тільки подививсь на Лесю.
А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша да прехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, то й очиці спустила в землю, а на виду аж сіяє. На диво була в Череваня дочка, да й годі. Тим-то Петро, як побачив, то й умер, дармо що видав доволі світу! І що то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті - усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить.
- А що ж, приятелю? - каже Шрам далі. - Хоть би мені годилось би про одно вже помишляти, да, може, тепер година щаслива; щоб її нам не занедбати - чи не оддав би ти своєї Лесі за мого Петра?
А Черевань йому:
- А чом же не оддав би, бгате? Нехай нашим ворогам буде тяжко! Хіба ти не Шрам, а я не Черевань?
- Так чого ж довго думати? Давай руку, свате!
Да й подали собі руки, да й обнялись, да й поціловались.
Тоді за дітей, да й кажуть:
- Боже вас благослови! Поцілуйтеся, діти!
Петро од радості не знав, де він і стоїть, мов сон йому сниться! Про що він тілько подумав, зараз воно йому й єсть [...]
А Шраму було не по нутру.
- Враг мене візьми, - каже, - коли з іншим замком не скоріш ісправишся, ніж із бабою! Тілько ж не знаю, що за одсіч ви нам ізробите? Чим я вам не сват? Чим син мій не жених вам?
Черевань, стоячи збоку, усе дививсь на Шрама, роззявивши рот, да слухав. Як же Шрам замовк, тоді він повер        нув шию до жінки, що то вона скаже.
А та вже тоді медовим голосом:
- Панотче, пане полковнику, приятелю наш любий!
Нема на Вкраїні чоловіка, щоб не знав, чого стоїть старий Шрам, і який старшина, який полковник не оддав би дочки за твого пана Петра? Не к тому, панотченьку, тут річ. З дорогою душею раді й ми оддать за його свою дитину; тілько ж бо треба чинити таке діло по-християнськи. Наші діди й баби, як думали заручати дітей, то перше їхали з усею сім'єю на прощу до якого монастиря да молились Богу. От Бог давав дітям і здоров'я, і талан на всю жизнь. Се діло святе: зробімо ж і ми по-предківськи.
Знала Череваниха, що сказати: так і посадила Шрама, мов горщок од жару одставила.
- Ну, брате Михайле, - каже він Череваневі, - благословив тебе Господь дочкою, да не обідив же й жінкою [...]
На тім і застряло сватаннє. Старі вже більш і не згадували, бо і в Череваня, і в Шрама була така думка, що ще поспіють з козами на торг. Не так думав Петро: він зараз догадавсь, що Череваниха б'є на якогось іншого зятя, дай сама Леся їм гордує. І вже йому тоді здалось, що ні для чого більш і на світі жити; а на душі така пала туга, така печаль, що й сказати не можна! [...]
Старий Шрам звелів синові сідлати коні; як ось і Василь Невольник виїхав із-за садка з ридваном.
Мати з дочкою сіли в ридван, а Черевань не покидав таки козаковання - поїхав на прощу верхи. Шрам із ним держав перед того поїзду.
Петро хотів їхати поруч із верховими, да й сам не знав, як оставсь коло ридвана, мов прив'язаний. Іде сердега мовчки і голову понурив. Далі, надумавшись, і каже:
- Паніматко! Я до вас із щирим серцем, а ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрізати попросту, да й годі! Ну, що в вас на мислі? Скажи, паніматко, щиро, чи думаєш ти оддати за мене Лесю, чи в тебе другий єсть на прикметі?
- Е, паниченьку! - каже Череваниха. - Потривай-бо трошки: ще рано брати нас на ісповідь!
Замовк Петро, понурив голову, а на виду поблід, мов хустка: доняла йому до живого Череваниха. Вже й сама Леся, зглянувши на матір, похитала головою.
Усміхнулась горда мати да й каже:
- Ну, козаче, коли вже тобі так пильно припало, то от тобі уся історія. Леся моя родилась у чудну планету; ще як я нею ходила, приснився раз мені сон дивен-дивен. Слухай, козаче, та на ус мотай. Здалось мені, ніби посеред поля могила; на могилі стоїть панна, а од панни сяє, як од сонця. І з’їжджаються козаки і славні лицарі з усього світу – од Подолля, од Волині, од Сівери і од Запорожжя. Вкрили, бачся, все поле, мов маки зацвіли по городах, вкрили да й стали битись один на один, кому буде тая ясная панна. Б'ються день, б'ються другий, - як де не взявсь молодий гетьман на коні. Усі склонились перед ним, а він до могили - да й поняв ясную панну. Такий-то був мені сон, козаче! […]

V

Рідко, може, єсть на Вкраїні добра людина, щоб ізжила вік, да не була ні разу в Києві. А вже хто був, то знає братство на Подолі, знає ту високу з дзигарками дзвіницю, муровану кругом ограду, ту п'ятиголову, пишно, З переднього лиця, розмальовану церкву [...]
Постоявши прочане наші в церкві, подали срібла панотцям братським на школи і прогаялись геть-то, оглядуючи монастир. А було тоді на що там задивитись. Був там намальований і Нечай, і Морозенко. Був там і козак Байда, що висів ребром у турків на гак у, а не зламав своєї віри. Був і Самійло Кішка, що й досі про його співають кобзарі [...]
Коли ж тут хтось із-за плечей:
- Овва!
Обернувся Шрам, аж у його ззаду стоїть запорожець у кармазинах; стоїть і сміється. До запорожця пристав другий братчик, і хоть нічого їй не сказали, да поглядали на Лесю так хижо, як вовки на ягницю.
Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні густії брови аж геть піднялись над тими очима, і - враг його знає - глянеш раз: здається, супиться; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх. А другий був молодий, високий козак, тілько щось азіатське; зараз і видно, що не нашого поля ягода [...]
- Гей, брате Богдане Чорногоре! - гукне знову старший. - Знаєш, що я тобі скажу?
- І вже!.. Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.
- От же почуєш од мене таке, що аж оближешся!
- Ого!
- І не ого! Ось слухай. Хоч Січ нам і мати, а Великий Луг батько, та для такої дівчини можна покинути і батька, й матір [...]

VI

Із великої церкви повернули наші прочане до печер; коли ж дивляться - іде з печер против їх хтось у дорогих кармазинах, високий і вродливий; а по кармазинах скрізь комір і поли гаптовані золотом; зверху кирея, підбита соболем; підпиравсь срібною булавою. А за ним купа людей чимала, все в кармазинах да в саєтах. Ченці їх проводжали.
Шрам аж затремтів, як глянув:
- Боже мій! - каже. - Да се ж Сомко!
А той собі зрадів, побачивши Шрама.
Обнялись, поціловались і довгенько держали один одного, обнявшись.
Далі привітавсь гетьман і з Череванем.
Черевань так зрадів, що нічого й не зміг сказати на гетьманське привітаннє.
Череваниху назвав гетьман, вітаючись, рідною ненею. Вона аж помолодшала і вже нащебетала йому всячини.
- А ось і моя наречена! - сказав Сомко, обернувшись до Лесі. - Вам, ясная панно, чолом до самих ніжок!
І взяв її за руку і поціловав як дитину.
- Давно ми, - каже, - не бачились за військовими чварами, да ось немов Господь нас ізведе навіки докупи.
Леся почервоніла, да аж нахилилась, як повна квітка в траві, і пригорнулась до матері, обнявши її руку.
Тут-то вже і Петро мій догадавсь, що за гетьман снився Череванисі. У них, мабуть, давно вже було з Сомком поладжено. Дивно тілько здалось йому, що Черевань про те ані гадки: да, видно, се така була пані, що справлялась і за себе, і за чоловіка.
Тепер уже нічого було думати про Лесю Петрові. Сомко був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи. Так куди вже із ним мірятись Петрові! [...]
Увійшли у світлицю, а там уже все готове на столі до обіду.
Шрам іще раз обняв Сомка.
- Сокіл мій, - каже, - ясний!
- Батьку мій рідний! - каже Сомко. - Я здавна привик звати тебе батьком!
Тоді Шрам сів конець стола, підпер руками сиву голову і гірко заплакав.
- Батьку мій! - каже гетьман, приступивши до Шрама. - Що за біда тобі склалась?
- Мені! - каже, піднявши голову, Шрам. - Я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха.
- Так чого ж, Бога ради?
- А хіба ж нічого?.. У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапається за булаву, а що Вкраїна розідрана надвоє, про те усім байдуже! [...]
- Дай Боже, - додав Сомко, - щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву! Я отсе, скоро одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки з Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю!
Шрам аж помолодшав од такої речі.
- Боже великий! Боже милосердний! - каже, простягнувши руки до образа. - Положив єси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати сю справу!
- Годі ж уже про великі діла, - каже Сомко, - давайте ще про малії. Не добро бути чоловіку єдиному. Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. От же ознаймую перед усіма, хто тут єсть, що давно вже зложив руки з панією Череванихою за її дочку Олександру. Тепер благослови нас, Боже, ти, панотче, і ти, паніматко!
Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились обоє батькові і матері.
- Боже вас благослови, дітки мої! - каже Череваниха.
Шрам глянув на свого Петра, а Петро стоїть коло вікна білий, як крейда. Може, старому й жаль стало сина, тілько не такий Шрам був батько, щоб дав кому догадатися.
- Що ж ти нас не благословляєш, панотче? – каже Сомко Череваневі.
- Бгатику, - каже Черевань, - велика мені честь оддать дочку за гетьмана, тілько вона вже не наша, а Шрамова: учора в нас було півзаручин.
- Як же се так сталось, паніматко? - обернувсь тоді Сомко до Череванихи.
Вона хотіла вимовитись, но Шрам припинив її, взявши за руку, і рече:
- Нічого тут не сталось, пане ясновельможний! Я сватав Лесю за свого Петра, не знаючи про ваш уклад. А тепер лучче я свого сина оддам у ченці, ніж би став тобі з їм на дорозі! Нехай благословить вас Бог, а ми собі ще найдем. Сього цвіту, кажуть, багато по всьому світу.
- Ну, будь же ти в мене за рідного отця, і благословіте нас укупі.
Тоді Шрам став поруч із Череванем; діти їм уклонились до землі; вони їх і благословили [...]

VII

Сомко почав саджати гостей своїх за довгий стіл. Шрама й Череваня посадив на покуті, сам сів на хазяйському місці, кінець стола, а Череваниху й Лесю посадив на ослоні. Запорожець примостивсь на задньому кінці стола із своїм побратимом.
Шрамовому Петрові прийшлось сидіти поруч із Лесею, хоть він би тепер рад був одгородитись од неї горами і морями [...]
- Я такої пишної панни не зумію й зайняти, - сказав Кирило Тур і поглянув на Лесю.
- Тю-тю, дурню! - каже, засміявшись, Сомко. - Се моя молода!
- Та мені не те горе, що вона твоя молода, - каже, здихнувши, запорожець, - а те, що зовсім мене причарувала.
Усі зареготали, почувши таке диво.
- Браво, - каже Сомко, - ведмідь попавсь у тенети! Що ж тепер буде?
- А що ж? Ведмідь піде до свого берлога і тенети за собою потягне.
- Як! Отсе у Січ би то?
- Чого ж у Січ? Хіба тілько й світу, що в вікні?
- І отсе такий жвавий козарлюга, да ще й отаман, ради жінки покине товариство?
- А чом же? Та для такої кралі можна покинути й усе на світі, не то що товариство [...]
Леся вже давно була сама не своя от страху. Зроду вона нікого так не боялась, як сього запорожця. Кріпилась, однак же, сердешна, сидячи за столом. Як же поглянув він отак на неї, то наче аж до серця досяг їй очима. Злякалась голубонька, як дитина, і заплакала з ляку. Затулила руками очі, а сльози між пучки так і капотять. Мати собі стривожилась, устала з-за столу і одвела її в кімнату [...]
Леся полюбила Сомка іще тоді, як він було носить її на руках і дарує їй то золоті сережки, то добре намисто. Іще тоді звав він її своєю судженою. І зросла Леся, його кохаючи, кохаючи щиро дівочим серцем. Що тілько в піснях виспівують про те кохання, усе вона складала у своєму серці. Отже, зове вже він її своєю й молодою, тілько все воно вийшло не так, як то вона собі компоновала. Про іншії речі клопочеться він із старим Шрамом, про іншії речі широко розмовляє, а її мовби нема йому й на світі. Защеміло горде дівоче серденько, да мовчала небога, не сказала й матері.
А що ж Петро? Петро зараз після обід узяв рушницю і пішов у гай, ніби на полюваннє. Проблукав сердега по гаю до самого вечора. Вернувсь на подвір'є.
Леся не вийшла вечеряти. Розгорілась і рознемоглась сердешна дівчина, що притьмом мусила Череваниха посилати у хутір до чернечого пасічника по шептуху. Прийшла шептуха і наварила якогось зілля, щоб напоїти на ніч, да й сама бабуся осталась ночовати на подвір'ї. Надвечір ублагала була мати Лесю роздягтись да лягти спать; як же почула Леся Кирила Тура голос, то так і затрусилась; і вже шкода було й казати їй про сон! Боялась заснути, щоб не вхопив той пугач її сонну [...]

VIII

Іще не дійшло й до півночі, а вже всі давно спали. Хропли козаки на весь двір, од самої світлиці, де спочивав гетьман із Шрамом, да аж до стані; там спав Василь Невольник при Череваневих конях. Інші лягли під чистим небом.
Ясна, пишна була ніч над Печерським, да один тілько чоловік дививсь на її дива; не спав, дививсь і нічого не бачив. Вже ж не хто сей один, як той сердега Петро Шраменко. Кому сон, а йому туга, да жаль, да досада. Довго він ворочавсь на своїй бурці; далі встав, натяг жупан да й вийшов у гай хвірточкою.
Бідний козак таївсь од усіх із своїм коханням. Ходить він, сновигає по гаю і сам не знає чого. Місяць став уже на небі нижче; світить навскось по траві, по кущах, по березах. Ніч уже на ісході. Як ось чує Петро - тупотять коні... Усе ближче, ближче. Розпізнає не швидку ристь двох ступаків. Звернув з доріжки за кущ, щоб ні з ким не зустрітись. Як ось чує й людську мову. По зорі усяке слово доходить до його чисто. Зараз пізнав Кирила Тура голос, а по чорногорському бре да море пізнав його побратима.
Кирило Тур говорить:
- Що то, брате, скажуть ваші отмичаре про запорозьку хисть, як ми підхопим оцю дівойку.
А Чорногор йому:
- Бре, побро! Мені усе здається, що ти тілько морочиш мене. Не впевнюсь, поки не побачу дива на свої очі! [...]
Тим часом од'їхали вони далеко, і не стало чути їх розмови. Тепер Турові речі за вечерею не здавались уже Петру жартами: мабуть, справді скрутивсь од жиру запорожець! Спершу був кинувсь Петро до гостиниці будити козаків, далі зупинивсь.
- Чого я,- каже, - біжу? Чи видане діло, щоб украсти дівчину з-посеред миру?
Пройшовши з гони, став так іще думати: «А що, як справді він характерник? Чував я не раз од старих козаків, що сі бурлаки, сидючи там у комишах да в болотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволі невольників, да й самих туркень, іноді так мудро, що справді мов не своєю силою. Не дурно, мабуть, іде між людьми поголоска про їх характерство... Утікає од татар, розстеле на воді бурку, да й попливе, сидя, на другий берег... Ну, то вже дурниця, що ляхи з переполоху провадять, буцім запорожці ростуть у Великому Лузі з землі, як гриби, або що в запорожця не одна, а дев'ять душ у тілі, що поки його вб'єш, то вбив би дев'ятеро простих козаків. Може, не зовсім правда й про бурку.
Да ступивши швидкою ходою ступнів, З десяток, зупинивсь ізнов, наче об стіну вдаривсь.
«Що, - каже, - я за куряча голова! Кого я йду рятовати? Хіба в неї нема жениха боронити? Що я за вартовий такий? З якої ласки не спати мені по ночах? Коли ти йдеш за гетьмана, то нехай поставить тобі на всіх дверях і воротях варту; а мені яке діло? Бачу я тебе заздалегідь, ясновельможний пане, як ти довідаєшся, що вкрадено в тебе з-підполи молоду! Бачу й тебе, горда паніматко: чи так поглядатимеш звисока і тоді на нашого брата, як твій гетьмані з сонцем на лобу проспить молоду! Бачу й тебе, ясная крале, як замчить тебе отсей шибайголова між чорногорці. Там жінкам не дуже догоджають. Скакатимеш ти через шаблю в сього дикого Тура; не раз згадаєш пісню:
«Любив мене, мати, запорожець,
Водив мене босу на морозець...»
Мізкує так собі Петро, аж ось ізнов закопотіли коні. Над'їхали ближче. Дивиться Петро - Кирило Тур держить перед собою Лесю на сідлі, як дитину. Аж сумно йому стало. Леся була зовсім як очарована. Сидить, голубонька, схиливши голову, а рукою держиться за плече запорожцю. А той одною рукою піддержує бранку, а другою править коня. Сердешна стогне, мов уві сні щось страшне бачить. Щось неначе й говорить, да за солов'ями не можна розібрати: солов'ї перед світом саме розщебетались.
Жаль Петру стало Лесі; уже хотів вийти з-за куща, заступити отмичарам дорогу да й битись, не вважаючи ні на які чари; да вхопивсь, аж при йому нема шаблі. Уже вони й обминули його, а він іще стоїть, не знаючи, що чинити. Аж ось Леся зразу закричала, мов прокинувшись. По гаю пішла луна, а голос її так і пройняв мого Петра до самого серця. Бігом кинувсь він до подвір'я, ухопив шаблю, допавсь коня, скочив на нього охляп. Василь Невольник, прокинувшись, думав, чи не цигане пораються коло коней, да підняв ґвалт.
- Не кричи, Василю, - каже Петро, - а буди козаків: украдено Череванівну з покоїв!
Василь Невольник підняв ізнов галас на весь двір; а Петро, не слухаючи його, виїхав у хвірточку, схилившись, дай помчавсь, як вихор.
Тим часом отмичари держали свою дорогу, поспішаючи вибратись за ночі з київської околиці. Бідна Леся хилялась, як п'яна, і нічого не знала, що з нею діється; прокинулась тілько, як пройняв її холодний вітер з поля. Гляне, аж вона серед пущі, на руках у страшного запорожця. Спершу думала небога, що се їй сниться, далі крикнула, да задармо. Розбишаки тілько зглянулись та всміхнулись між собою. Почала була благати, щоб не погубляли її, щоб пустили; так Кирило Тур тілько реготався.
- Що за дурний, - каже, - розум у сих дівчат!.. Щоб оце я, після такої праці, випустив із рук самохіть свою здобич! Ні, голубонько, сього в нас не буває. Та й чого тобі убиватись? Хіба я не зумію кохати тебе так, як і хто інший? Не плач, моє серденько: привикнеш, дак житимеш за мною не згірш, як і за гетьманом. Дівка, кажуть, як верба: де не посади, там і прийметься.
Не дуже вгамовалась Леся од такого розважання; рвалась, кричала, здіймала до неба руки.
- Моє ти коханнє! - каже тоді, одмінивши голос, Кирило Тур. - Не кричи, коли не нажилась на світі. Ти думаєш, як нас наздоженуть, дак я тебе живу випущу з рук? Чорта з два кому після мене дістанешся! Цить, кажу! Ось бач, яка цяця?
І блиснув їй перед очима турецьким запоясником; а очі так поставив проти неї, що сердешне дівча й помертвіло од страху.
Виїхали з пущі на поле, аж уже на сході сонця зоря перемагає місяць. Почервоніло небо; починає на світ займатись. Дорога то спускалась униз, то знов підіймалась угору. З'їхавши на високий кряж, озирнувсь Кирило Тур, аж із-під гаю хтось мчиться навзаводи на сивому коні. Він зупинивсь да й каже:
- Не буду я Кирило Тур, коли оцей їздець не за нами! І коли хочеш знати, чи бистре в мене око, то скажу тобі й хто се. Се молоде Шраменя. Пішло по батькові, як орля по орлові.
- Море, драгий побро! - крикнув Чорногор. - Чого ж ми гаєм ось? Утікаймо!
- Не такий, брате, в його кінь, щоб утекти нам із отмичею. Та й на що воно здасться? Ні, лучче станьмо та даймо бій по-лицарськи.
- Бре, побро! Що ж із того буде? Нас двоє, стріляти нам проти його не приходиться, а на шаблях Шраменкові не врадиш ти нічого.
- Знаю я, брате, - каже Кирило Тур, - як Шраменко рубається; тим-то й не хочу у такому разі показати йому свою спину. Поглянь, поглянь, як махає шаблею! Мов запрошує добрих приятелів у гості. Нехай я буду казна-що, а не запорожець, коли сьогодні з нас один не достане лицарської слави, а другий лицарської смерті!
- Дак ти хочеш, побро, один на один битись?
- А то ж як? Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного!
Тим часом Петро над'їжджав усе ближче да ближче, а як побачив, що Леся махає хусткою, то ще більш почав гнати коня.
Запорожці тілько що перехопились через узенький місток над проваллєм. Кирило Тур спустив бранку додолу і передав побратимові, а сам зліз із коня, розібрав ветхий місток і покидав пластини в провалля. А на дні в проваллі рине й реве вода, підмиваючи крутії береги.
- Що оце ти твориш, побро? - питає Чорногор.
- Те, щоб Шраменя перш доказало, що згідне воно битись із Кирилом Туром.
- Бре, побро! Коли думаєш, що через провалля йому не перескочити, покиньмо його, а самі доберемось скоріш до тайника.
- Еге! Може, у вас у Чорній Горі так роблять, а в нас над усе - честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала. Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже!
Тим часом, як низовий розбишака мізковав про лицарську славу, Петро мчавсь на його з шаблею. Уже близько. Як ось кінь - тиць! Зупинивсь над проваллям, уперсь передніми ногами да аж захріп, настороживши уші.
- Ге-ге-ге! - каже по другий бік, сміючись, запорожець. - Мабуть, не по нутру тобі такі ярки!
- Іродова душа! - крикне йому Петро. - Так-то оддячив ти пану гетьману за гостину!
- За гостину? - каже. - От велике диво? У нас у Січі приїжджай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам сідай, їж і пий хоч трісни - ніхто тобі ложкою очей не поротиме.
- Юда ти беззаконний! - кричить Петро. - Тебе обнімають і цілують за вечерею, а ти умишляєш ізраду!
- Га-га-га! - зареготав Кирило Тур. - Хто ж їх, дурнів, силовав мене ціловати? Я їм кажу у вічі, що вкраду притьмом панночку, а вони здуру мене обнімають. Да що про те балакати? Ось лучче перескоч через рівчак, то ми з тобою покажемо отсьому юнакові, як б'ються козаки!
Обернув Петро коня, розігнавсь - думав якраз перемахнути, - а кінь ізнов зам'явсь. Заглянувши в проваллє, як там рине вода, аж затрусивсь да й посунув назад, жарко            хропучи і водячи очима.
А вражий запорожець аж за боки береться, регочучи. - Ото проява, а не лицар! - гукає. - Подивіться на такого лицаря! Дівка ось на коні вдвох ізо мною перескочила через рівчак, а він прибіг та й задумавсь!
- Я б тобі швидко заткнув пельку, - каже Петро, якби не забув ухопити пістолі.
- Зроду я не пійму віри, - одвітовав Кирило Тур, щоб син старого Шрама бивсь по-розбишацьки, маючи в руках чесну панну шаблюку! Може б, і я зумів би зсадити тебе з коня кулею, та, отже, жду, поки ти надумаєшся, чи скакати, чи додому вертатися.
- Проклята шкура! - каже Петро, зскочивши з свого коня. - Вовки б тебе їли! Обійдусь я й без твоїх ніг!
Да й одійшов назад, щоб розігнатись. Догадавшись, що він задумав, Леся затулила од страху очі і молилась Богу, щоб допоміг йому. Тілько дарма вона лякалась. Розігнавшись, скакнув Петро і якраз досяг до другого берега. Аж тут берег під ним - хруп! Одколовсь, і вже козак похиливсь назад. Загув би якраз головою в саме провалля, да Кирило Тур прискочив і вхопив його за руку.
- Мистець, братику, їй-богу, мистець! - каже весело шибай голова. - Не дармо йде про тебе лицарська слава. Ну, тепер я рад з душі стукнутись із тобою шаблями.
- Слухай, приятелю, - каже, дишучи важко, Петро, не буду я з тобою битись; тепер моя рука на тебе не підніметься.
- Як се? Ти одступаєшся од бранки?
- Ні, одступлюсь перше от душі!
- Дак якого ж гаспеда ти од мене хочеш?
- Оддай, брате, мені її без бою. Не будем марно крові проливати.
- Га-га-га! - зареготав запорожець. - Ото ще чудасія! Богдане, чи чуєш? Курячий же в тебе, пане Петре, мозок: не зовсім ти пішов по батькові. Який би враг примусив мене жартовати із гетьманом, коли б сам куций дідько незасів мені в серце? Ні, брате, полягти од твоєї шаблі байдуже, а оддати бранку - ой-ой-ой!.. Шкода й казати! Стукнемось так, щоб аж ворогам було тяжко.
Та й вийняв з піхви свою довгу, важку шаблюку.
- Так ти справді не оддаси її без бою? - питає ще Петро.
- Не йме віри вразьке Шраменя! - каже Кирило Тур. - Щоб же я на страшний суд не встав, коли ти до неї доторкнешся, поки в мене голова на плечах! Буде з тебе, чи, може, вкроїти тобі жупана?
- Нехай же нас Господь розсудить, - каже Петро, а мене простить, що знімаю на тебе руку!
Да й собі вийняв шаблюку.
- Коханий побро, - каже тоді Кирило Тур чорногорцеві, - коли я не встою на ногах, не борони йому бранки. Махай у Чорну Гору та скажи там своїм щурам-чорногорцям, що й на Вкраїні рубаються не згірше. Що ж ти, козаче, не нападаєш? - обернувсь він до Петра. - Твоє діло нападати, а моє боронитись.
Петро почав козацький грець.
Ще, може, звіку не сходились на сих полях такії два рубаки, одної сили, одної хисті, одного завзяття. Чи встоїть же Петро против здоровенного, широкоплечого козарлюги Кирила? Той-бо стоїть, як буїй тур, вкопавши ноги в землю. Тілько ж і Петро був козак не дитина: мав батькову постать і силу, ворочав важкою шаблюкою, як блискавкою, а хисткий і проворний, як сугак на степу.
Забряжчали, задзвонили шаблюки страшно. Що один рубне, то другий одіб'є, аж іскри летять. Леся сама себе не пам'ятала од жаху. Той стук, те звякання, тії блискавиці понад головами - усе те діялось, мов у неї в серці.
А вони то приступали, то одступали, то розмахувались з усієї сили, що аж шабля свище; то знов один одного тілько манили, а самі чигали, як би рубонути да й закінчити зразу. Тим часом у обох очі вже й грають, як у звірюки; щоки горять; на руках жили понабрякали, як вірьовки; і вже б'ють козаки напропаще; іскри сипляться густо, і от-от комусь погибель! Аж зразу - черк! Пополам обидві шаблі. Козаки з досади покидали об землю й хрести.
- Ну, як же нам скінчити? - каже Петро.
- А вже радніший я піти до чорта в зуби, ніж оддати тобі бранку. К нечистому й пістолі! Не велике диво просадити кулею чоловікові голову. А є в нас, коли хочеш, турецькі запоясники, кинджали, однакі завдовжки і одного майстра. Схопимся за руки по стародавньому звичаю, тай нехай нам Господь милосердний одпуска наші гріхи!
Узяв у чорногорця булатний запоясник, примірив до свого і подав Петрові. Потім схопились ліворуч та розчали знов грець, лютий, страшніший первого.
- Ей, драгий побро! - крикне чорногорець. - Кінчай боржій, бо вже онде погоня!
- Не бійсь, - каже Кирило Тур, задихавшись, - поки підоспіє, закінчаємо діло!
- О Боже, Спасителю! Се наші їдуть! - закричала Леся, глянувши на дорогу. А то стояла все, мов нежива, коло чорногорця, дивлячись на страшне одноборство.
Справді, по полю мчали козаки. Поперед усіх поспішав Сомко; за ним паволоцький Шрам; за ними ще з півдесятка комонників.
Доскакує Сомко із Шрамом до провалля, аж Кирило Тур із Петром дали один одному в груди так щиро, що й повалились обидва, як снопи.

IX

Чорногорець зараз кинувсь до свого побратима, а Леся до Петра. Забула сердешна на той час і стид, і дівоцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама так і впала на його; плаче, голосить, серденьком називає. Що їй тепер і той ясний жених, і те гетьманство? Гаряча кров б'є з рани в Петруся, промочила хустку, обмиває їй руку. Якби воля, оддала б тепер Леся душу, аби оборонити од смерті козака, що так щиро одважив за неї свою жизнь. Уже й Шрам із гетьманом, об'їхавши байрак, прискочили до того бойовища, а їй байдуже: вона плаче, вона вбивається над своїм Петрусем.
- Годі, доню! - каже Шрам. - Слізьми рани не залічиш. Дай лиш ми перетягнем її поясом. Ще, може, не зовсім лихо.
А Сомко давай рятовати од смерті Кирила Тура.
- Не знаю, пане гетьмане, - каже Шрам, - яке в тебе й серце, щоб возитись коло сього собаки!
- А що ж, батьку? Хіба так отсе його й покинути?
- Да нехай би пропадав ледащо, як заслужив!
- Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде.
Леся дослухалась до його мови. «Дак от як він мене любить!» - подумала собі небога, і серце її навіки од Сомка одвернулось.
А Сомку не байдуже було й до Петра. Упоравшись коло запорожця, кинувсь і сюди:
- Що пан Петро? Чи єсть надія? - питає в Шрама. Візьміть мою опанчу та припніть міждо коней.
- Гляди ж, пане гетьмане, свого запорожця, - каже понуро Шрам, - а в пана Петра є батько.
Та знявши з себе рясу і прип'яв до коней. Положили на рясу міждо двох коней Петра да й повезли до подвір'я, придержуючи.
- От де, синку, довелось мені колихати тебе у козацькій колисці! - каже, йдучи позад його, старий батько. Не судив Бог тобі заквітчатись смертними ранами за Вкраїну, а доскочив їх за чужу молоду!
Сомко хотів положити в таку колиску й Кирила Тура, не пожаловав своєї саєтової опанчі, як тут де не взялось двоє запорожців.
Да, не дожидаючись довго, моргнули чорногорцеві, схопили Кирила Тура, один за плечі, другий за ноги, положили поперек коней перед собою да й помчались, як тії демони. Богдан Чорногор слідом за ними.
А Петра везли тихою ступою, з обережністю.
Сомко повів за руку Лесю, про здоров'я питав, голубив; да вона вже до його була не та: за жалем да за тугою ні слова йому не промовить.
Пройшли за ярок, аж ось і Череваниха їде назустріч. Василь Невольник, не жалуючи, поганяє коней. Зраділа мати, як побачила свою Лесю, що вже й казати!
Посумовавши Череваниха над Петром, розпитавши в дочки, як що було, аж сплакнула да й каже:
- Уже ж, панотченьку, коли таке лихо склалось через мою Лесю, то ми з нею мусимо й запобігти сьому лиху. Везіть пана Петра до нас у Хмарище. Не будемо ночей досипати, а вже його на ноги поставимо. Я на своєму віку доволі попов'язала ран козацьких, да й Леся моя до сього діла здатна.
Шрам ізгодивсь, щоб везти Петра просто до Хмарища; а Черевань запросив гетьмана і всіх при йому значних козаків до себе в гості.
Тоді Череваниха з Лесею поїхала попереду, щоб усе дома як слід спорядити. Дорогою Леся десять раз розказовала матері, як бивсь Петро із Кирилом Туром; [...] У кімнаті, де перше сама спала, послала йому на свойому ліжкові перину, убрала сволок свіжими, щонайкращими квітками, завісила вікно шитою хустиною.
Петро мій мов удруге на світ народивсь. Що йому тепер, що Леся не його суджена? Вона його любить – більш йому нічого й не треба. Чи раз же то в недузі, одкривши очі, не то вві сні, не то наяву, бачив він, як вона, нахилившись над ним, підстерігала, чи вгору, чи вниз іде його здоров'є? Як мати дитинку забавляє очима, щоб воно їй усміхнулось, так вона заглядала йому в вічі, довідуючись, чи вернувсь він ік пам'яті.
А він же то, ослабши усім тілом, жив тілько серцем, і хоть не зміг двигнути ні рукою, ні ногою, а серце билось, як вода в джерелі в криниці. Не бажав би він ні жизні, ні здоров'я, коли б йому так і вмерти, дивлячись у тії очі, як у чисту воду. У саду щебече соловейко; запашний вітерець повіває в вікно крізь цвіт садовини; тихе сонечко, заходючи, й грає по стіні з вишневими вітами; коло його сидить його Леся, бере його за руку, прикладує свою долоню йому до гарячої голови... Ні, не треба йому ні жизні, ні здоров'я, дайте йому отак зомліти, заснути і не прокидатися довіку! От же здоров'є почало брати гору, наповняло козацьке тіло, як вода колодязь; і губи зачервоніли, і очі заграли.
Радується старий Шрам, радується й гетьман, а вже ніхто більш, як сама Леся. Небога Леся то веселиться серцем, то тяжко сумує, як згадає, що мусить одна-одинока тратити молодії літа в гетьманській світлиці, слухаючи тілько військовії розправи да погриманнє кубків за трапезою.
Розпізнала голубонька, да пізно, що Сомко козак не до любощів. Нема в його ні того ніжного слова, ні того люб'язного погляду, що веселить дівоче серце. Гетьман він на всю губу, пишен і красен; да не згляне й не заговорить так од серця, як Петрусь.
Став він очуняти, стала вона рідше до його надходити, ніби боїться його й соромиться.
- Чого ти, Лесю, наче ховаєшся од мене? - каже він їй раз, піймавши її за руку.
Вона нічого йому не сказала, тілько слізки заблищали на очах.
- Не ховайсь од мене, серденько, - каже Петро. Будь мені за рідну сестру. Не судив нам Бог жить із тобою, нехай оддають тебе за іншого, а я довіку не перестану тебе любити, як свою душу.
- Лучче вже зразу розійтись да й не зустрічатись! - промовила Леся да й вирвалась од його і пішла в садок виплакати своє горе на волі.
От же не раз і після того прийде було і сяде в його коло ліжка - сяде, заспіває яку смутную пісню; усе, що на душі єсть, усе виспіває. Нічого було й не говорять, дивляться тілько одне на одного [...]
Як ось із Переяслава до Сомка гонець курить, переяславський сотник Іван Юско.
- Із якими вістьми? - питає гетьман.
- Бодай і не казати, пане ясновельможний!
- Що? Невже татаре?
- Гірш од татар! Із одного Васюти народилось тобі, пане гетьмане, четверо, коли не лічити Іванця!
- Да кажи просто, щоб тобі язик усох! – крикне Сомко.
- Лучче, якби всох, пане гетьмане, ніж возвіщати тобі таку вість! Зіньковський, миргородський і полтавський поклонились Іванцеві!
- Як? Мої полковники перейшли до Іванцевого боку?
- Усі троє, як чуєш, пане гетьмане.
- І миргородський, і полтавський, і зіньковський?
- Усі троє; оставсь при нас по сей бік Ніженя тілько лубенський да гадяцький.
- Що ж ти, сину, думаєш чинити? - спитав Шрам.
- А що ж! Їхати до Переяслава, постягати до обозу підручнії мені полки да й стояти хоть проти цілого світу! Що мені тії князі да бояре? Що се вони видумали - шматовати Україну? Наше право козацьке, ніхто міждо нас невтручайся!
Попрощались і роз'їхались. Ніхто нікому не сказав на прощання веселого слова. Усім на серце пала тяжка туга, мов перед яким великим горем [...]

X

Другого дня, на заході сонця, зблизились наші подорожні до Гвинтовчиного хутора, що стояв трохи у боку од Ніженя, серед гарної дубової та липової пущі [...]
Будинки в сього значного козака були не Череваневих: гонтова криша височенна, у два п'ятра; а в криші вікна повироблювані, і різаною мережкою скрізь гарно облямовані. Зверху криші по ріжках шпилі, а наверх комина вертиться по вітру залізний півень. Панський будинок був. А посеред двору в Гвинтовки стояв стовп, і в стовпу усе кільця, то залізні, то мідні, то срібні. Ото знак, що простий козак або посполитий в'яжи коня до залізного; а хто значний козак, то до мідного; як же хто рівня господареві, так той уже до срібного.
Череваниха, розгледівши те все, обернулась до Шрамада й каже сміючись:
- Не дурно ж, мабуть, у мого брата жінка княгиня: у його все не по-нашому [...]
Каже Гвинтовка, під'їжджаючи до ридвана: - Чолом, кохана сестро! Чолом, любий зятю! Чолом, панно небого! Е, да хто ж отсе ще з вами? Невже се пан Шрам?
Гвинтовка скочив з коня, узяв свою жінку за руку і підвів до ридвана. А Череваниха з дочкою тож вилізли з ридвана, щоб привітатись із своєю вельможною родичкою. Оглядують тую княгиню, як яке диво [...]
Принесла княгиня й запіканки, почала гостей шановати. Мусила перше випити чарку сама, і тоді вже стала гостей обносити.
- Пийте тепер безпечне, дорогії гості, - каже господар, - ляшка вас не отруїть.
- А од їх роду - не во гнів твоїй жінці - се іноді й станеться, - каже Шрам. - Може б, і батько Хмельницький пожив іще на світі, якби не сватавсь із ляхами [...]
Узяла Гвинтовку досада; напавсь на бідолашну княгиню. А княгиня, не сідаючи за стіл, усе ходила слідом за дівчатами, що подавали до столу страви. Жодна страва не прийшлась йому до смаку: усе не так, усе йому на лядський лад приправлено. Давай коренити ляхів і всі їх звичаї.
А бідна княгиня, бачучи, як він розлютовавсь, аж тремтить уся, що та билина од вітру. Порядкує і сама не знає, що куди і до чого; далі якось зачепила рукавом срібну коновку, повну вишнівки, да й розлила по всій скатерті.
А Гвинтовці, мабуть, - аби найти приключку.
- Чортова кров! - крикне так, що аж вікна затремтіли, да й пхнув од столу княгиню. Бідна так і брязнулась об землю.
- Гей! Черті! - крикне Гвинтовка на свої слуги. - Візьміть ік бісовій матері сю лядську погань!
Вибігли дівчата з кімнати, підняли да й повели з світлиці свою панію.
Черевань поглядував на Шрама, що то він тепер скаже; а Шрам сидить понурий, буцім нічого й не бачить. Не сказав нічого й Черевань, і всі мовчки скінчили вечерю.
Шрам по вечері сказав тілько господареві, що завтра рано на зорі поїде в Батурин, а Петра оставляє, яко недугуючого, одпочивати у його в хуторі. З тим і порозходились на спочинок.

XI

Уставши вранці, пішов Петро у станю, а на стані вже панотцевого коня й немає: ще до світу махнув старий у нову дорогу [...]
Тяжко було на серці моєму Петрові. Одна думка усюди його проводжала: жалковав на своє нещасливе кохання. Ось бо спершу нудив світом, що горда дівчина на його байдуже; далі скільки-то перегоріло у його в серці огню од того несказаного жалю, що інший перед його очима взяв да й веде її до вінця; а тепер ще нове горе: знає, що вона його любить щиро, да треба розізнатись навіки. А Боже мій милий! Як бито й назвати теє щастє, щоб жити з нею в парі, як голубі з голубкою!
Так-то вже тому бідному козакові любощі очі затуманили, що, здавалось, тілько там, де вона, і сонце сіяє, і Божий мир красен; а без неї усюди тьма і пустиня [...] Тим-той тепер, походивши, посумовавши по стані, не схотів вертатись у будинок, щоб не зустрітись із своєю несудженою дружиною, а пішов своїм звичаєм блукати по пущі, чине розжене свого смутку.
Взявши на ліву руку од дороги, пішов узенькою стежечкою. Вже час немалий іде він пущею, коли ж виходить він на лощину, гляне - кінець лощини із-за дерева димок. Сонце вже піднялось геть-то, так дим - унизу поміж деревом синій, а вгорі наче золотий серпанок. Дивиться Петро, аж і огорожа, і хатка мріє оддалеки. Вже він хотів звернути набік, щоб не тривожити дурно чужих собак; коли ж гляне - іде супротив нього од хати середнього віку чоловік, у козацькій жупанині, а його під руку веде молода, чорнява дівка. А чоловікові тому, мабуть, і не треба чужої підмоги; однімає од неї руку да й каже:
- Та ну, Настусю, к нечистій матері! Що ти мене ведеш, мов п'яницю з шинку? Я сьогодні хочу пограти конем по полю, а ти мене водиш, наче дитину. Геть, кажу, оступись!
Як же здивовавсь Петро, пізнавши Кирила Тура! (бо се він самий і був). І, дивне діло! Так йому зрадів, наче рідному братові; а що недавно бились на смерть, про те йому й байдуже.
І Кирило Тур зрадовавсь; привітавсь так, як із давнім приятелем.
- Поздоровляю, - каже, - по ліках! Ну, не думав я, щоб після такої руки ще ти дививсь на Божий мир. А поки що ходімо лиш у хату та поснідаймо.
Стара неня була радесенька, що в сина трапивсь знакомий гість, і зараз почала його трактовати. Миттю подала на стіл гарячих млинчиків, сала кусок положила на кружечку і мисочку сметани поставила; ще й пляшку перчаківки достала з полиці.
- От як мене втішив на старість Господь милосердний! - каже до гостя. - Не думала я вже бачити довіку свого синка, свого ясного сокола!
І обняла Турову голову, і поцілувала його в чуприну.
- Годі, годі, мамо! - каже запорожець. - Ти б, здається, тілько й робила, що няньчилась ізо мною. Я вже й так боюсь, щоб через тебе товариство мене не одцуралось. Скажуть: «Іди собі геть: нам таких маміїв не треба!»
- А ти ще таки не перестав думати про ту прокляту Січ? - сказала мати.
- Паніматко! - крикне запорожець. - Не давай волі язику, коли хоч, щоб я прожив у тебе в хаті ще хоч півдня! Як можна узивати проклятим славне Запорожжє!
Тілько що се сказав, як ось під вікном затупотять коні, а хтось у вікно по-запорозьки:
- Лугу! Лугу!
Жінки обидві так і затремтіли. Уже їм не впервинку було те низове пугання, тілько ж ніколи не було їм так страшно.
Як ось двері одчинились, і лізе в хату, тяжко переступаючи через поріг, батько Пугач, а за ним його чура.
- А здоров, вражий сину! - так привітав кошовий дід Кирила Тура. - Як ся собі маєш? Прощайсь лишень, дияволів сину, з матір'ю та з сестрою, бо вже недовго ряст топтатимеш!
- Батечки мої, голубчики! - крикне, злякавшись, Кирилова мати. - Що ж оце ви з ним хочете робити? Не зоставляйте мене сиротою на старості, не однімайте в мене мого світу, мого сонця!
А батько Пугач на неї й не дивиться да знов до Кирила Тура:
- А що, вражий сину! Зоп'явсь уже на ноги? Одпас уже товсту мармизу? Поїдьмо лиш до коша на розправу. Пакосник ти паскудний! Плюгавець! Загладиш ти в нас сьогодні увесь сором, що наробив товариству! Убирайсь лиш, гаспедський сину! Сідлай коня!
Тоді Кирило Тур піднявсь із-за столу да й каже веселим голосом:
- Казнає-що робиш ти, батьку! Хто ж таки лякає так жінок? Адже ж і в тебе, тривай, була мати: не вовчиця тебе на світ породила! Сідайте лиш та підкріпляйтесь, чим Бог послав, а я ось осідлаю коня, одягнусь, та й поїдемо. Мамо, сестро! Годі вам не знать чого убиватись! Хіба ви не знаєте жартів запорозьких? Наш брат і жартує так по-ведмежи, що іншого й до сліз доведе.
Не знали сердешні, чи йняти, чи не йняти віри Кирилу Турові, однак стали трошки спокійніші. Дивляться мовчки на грізного свого гостя, на батька Пугача, чи не скаже він хоть словечка м'якшого, чи не всміхнеться до них. Ні, білі його брови страшно насупились. Попустивши вниз сивий довгий вус, поглядовав він на Кирила Тура, як хижий орел на ягницю.
А Кирило Тур вийшов із хати і почав звати свистом свого коня з гаю. Кінь пасся на волі округ хати. Розумна була животина: зараз прибігла, зачувши хазяйський посвист.
Почав Кирило Тур збирати зброю да, щоб заспокоїти паніматку, що мовбито в його на думці нема нічого смутного, ідучи мимо вікон, завів козацьку пісню повним да розлогим голосом:
Ой, коню мій, коню! Заграй підо мною
Та розбий тугу мою;
Розбий, розбий тугу по темному лугу
Козакові та молодому...
Скоро одягсь Кирило Тур, зараз батько Пугач із своїм чурою встав, помоливсь до образів, подяковав за хліб, за сіль да й пішов із хати.
А Кирило Тур уклонивсь матері да й каже веселенько:
- Прощай, матусю! Прощай, сестро! Прощай і ти, брате! - обернувсь до Петра да й пішов боржій із хати.
Матері й сестрі здалось, що бачать його уже востаннє; кинулись за ним, хотіли хоть обняти його на прощаннє. А він скочив на коня да й почав його крутити да кидати на всі боки, що ні мати, ні сестра не одважились ухопити коня за поводи або за стремена.
- Коли ж тебе, брате, ждати нам у гості? – спитала сестра.
А він їй:
Тоді я прибуду до вас у гості,
Як виросте трава на помості.
Да, стиснувши коня острогами, і помчавсь од них, наче той вихор. За ним повіявсь і батько Пугач із своїм чурою. А бідолашні вернулись у хату да й заголосили, наче по мертвому […]
- Голубчику мій! - сказала Петрові стара Туриха. Зроби ти мені, нещасливій матері, таку ласку, піди до Романовського Кута та подивись, що вони з ним робитимуть.

XII

Урочище Романовського Кут і мала дитина показала б у тій околиці, а найбільш тепер, як усяке говорило про Йвана Мартиновича (а він стояв кошем у Романовського Куті).
Іще оддалеки зачув Петро глухий галас, мов на ярмарку. Підійшов ближче - аж справді тут неначе ярмарок. Назбиралось люду незчисленна сила. Пробираючись проміж купами, надививсь Петро усячини. Побравшись у боки, вибивають під бандуру гопака веселії злидні; а коло їх, повитягувавши шиї, стоять кругом да дивляться, чудуючись, начена вертеп абощо. А там стоять, збившись у купу, понурі голови. Потупивши очі, похилившись на киї або на косовища, старі гольтяпаки слухають кобзаря [...]
Минаючи і тих, що скачуть, і тих, що плачуть, Петро протовплявсь усе дальш, чи не вздрить червоних жупанів запорозьких. Що глибше в кут, то все був люд одягніший, були тут уже й міщане в личаках і в синіх каптанах, було й городове козацтво в блакитних да в зелених жупанах. Дійшов він і до самого коша, до віщового раднього місця. Тут скрізь було вирівняно і посипано піском гарно. Не видно було ні димних печей, ні бочок, ні возів з припасами; тілько козацькі намети кругом стояли. І сюди й туди, і вдовж і впоперек знай швендяють люде. Гомін такий, як у тих бджіл у ульні.
Зупинивсь і розглядає добрих молодців, чи не вздрить Кирила Тура. Аж дивиться - іде збоку чоловік середнього росту й віку, а за їм і по боках його ціла юрба усякого люду - і запорожці, і городове козацтво, і міщане, і прості мужики-гречкосії. «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» знай круг його гукають. Петро й постеріг, хто се такий, і почав придивлятись, що там за Брюховецький. Що ж? Він думав, що сей пройди світ ізробивсь тепер таким паном, що й через губу не плюне, думав, що весь у золоті да в блаватасі, аж де тобі! Чоловічок сей був у короткій старенькій свити ні, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптуванії пучки видно. Хіба по шаблі можна б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота; да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький [...] Тілько очі були якісь чудні - так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й чигають ізпідтишка чоловіка.
Отакий-то був той Брюховецький, такий-то був той гадюка, що наварив нам гіркої на довгі роки! [...]
Як ось ударили в бубни, а скрізь по віщовому місцю почали гука ти окличники: «У раду! У раду! У раду!»
Усі заметушились і почали тягтись туди, де бито в бубни. Боржій за всіх поспішали в раду братчики.
- Чого се б'ють у віщові бубни? - питає один братчик другого, пробираючись проміж людом.
- Хіба не знаєш? - одвітує той. - Судитимуть Кирила Тура!
Посеред суднього колеса стояв Кирило Тур, потупивши очі, а кругом його усе братчики.
У первому ряду видно було Петрові Брюховецького з гетьманською булавою. Над їм військові хорунжі держали бунчук і хрещату корогов. Коло його, по праву руку, стояв військовий суддя з патерицею, а по ліву - військовий писар з каламарем за поясом, з пером за ухом і папером у руках; а далі по боках довговусії діди січовії. Сі вже хоть за старістю жодного й уряду не держали, а на радах їх річ була попереду. Не один із їх і сам бував кошовим на віку, так тепер їх шановано й поважано, як батьків. П'ятеро їх стояло, як п'ятеро сивих, волохатих голубів. Усі були без шапок.
Розпочав суд над Кирилом Туром батько Пугач. Вийшовши з ряду, уклонивсь він на усі чотири сторони низенько, потім іще оддав особо один поклон гетьманові, да дідам, да отаманам по поклону - і почав говорити голосно й поважно.
- Пане гетьмане, і ви, батьки, і ви, панове отаманнє, і ви, братчики, хоробрії товариші, і ви, православні християне! На чім держиться Запорожжє, як не на давніх, предковічних звичаях? [...] От же ніхто з козацтва не покаляв тої золотої слави - ні козак Байда, що висів у Цареграді на залізному гаку, ні Самійло Кішка, що мучивсь п'ятдесят чотири годи в турецькій каторзі, - покаляв її тілько один ледащиця, один паливода, а той паливода стоїть перед вами!..
Да взяв Кирила Тура за плечі, да й повернув на всі боки. - Дивись, - каже, - вражий сину, в вічі добрим людям, щоб була іншим наука!
- Що ж сей паскудник учинив? - став ізнов глаголити батько Пугач до громади. - Учинив він таке, що тілько пху! Не хочеться й вимовити. Знюхавсь поганий з бабами і наробив сорома товариству на всі роки. Пане гетьмане, і ви, батьки, і ви, панове отаманнє, і ви, братчики! Подумайте, порадьтесь і скажіте, як нам сього сорома збутись? Яку б кару ледачому пакосникові здекретувати?
Брюховецький скорчивсь у три погибелі да й каже:
- Батьки мої рідні! Що ж здолаю видумати путнє своїм нікчемним розумом? У ваших-то сивих, шановних головах увесь розум сидить! Ви знаєте всі стародавні звичаї і порядки - судіть, як самі знаєте, а моє діло махнути булавою.
- Ну, коли так, - кажуть діди, - то чого ж довго міркувати? До стовпа та киями!
Гетьман махнув булавою. Віщове колесо заворушилось. Раді кінець.
Горопаху Кирила Тура зв'язали вірьовками да й повели до стовпа, що стояв недалеко. Прив'язали бідаху так, щоб можна було повертатись на всі боки. Тут-то й київ лежав оберемок. Отсе ж усякий братчик, ідучи мимо, зупиниться коло стовпа, вип'є коряк меду чи горілки, калачем закусить, візьме кий, ударить раз виноватого по спині - да й пішов своєю дорогою.
Як ось іде просто до стовпа батько Пугач. Прийшов до стовпа, випив коряк горілки, іще й похвалив, що добра горілка, закусив калачем, узяв у руки кий.
- Повернись, - каже, - сякий-такий сину!
Сердега повернувсь, а він йому так одважив києм по плечах, що аж кістки захрумтіли. Однак Кирило Тур показав себе добрим запорожцем: і не зморщивсь, і не застогнав.
- Знай, ледащо, як шановати козацьку славу! - сказав батько Пугач, положив кий да й пішов собі геть [...]
Як же вдарили в казани до обіду, тоді ціла купа запорожців кинулась до Кирила Тура; одв'язали од стовпа, обнімали і поздоровляли по бані.
- Ну вас ік нечистій матері! - каже Кирило Тур. Коли б самі постояли в стовпа, то одпала б охота обніматись!
- А що, дияволів сину! - каже, підходячи, батько Пугач. - Смачні киї кошовії? На, вражий сину, приложи оцелистя, так завтра мов рукою зніме. Бито й нас де за що замолоду, так знаємо ми ліки од сього лиха.
Роздягли братчики Кирила Тура, а в Петра аж мороз пішов поза шкурою, як побачив він білу його сорочку, що сестра-жалібниця шила й мережила, усю в крові; іще й поприкіпала до ран. Кирило Тур аж зуби зціпив, щоб не стогнати, як почали оддирати її од тіла. Батько Пугач сам приложив йому до спини широке якесь листя, помазавши чимсь липким.
- Ну, - каже, - тепер ходи здоров, та не скачи в гречку, а то пропадеш, як собака!
Тоді братчики з веселим гуком підняли діжки з медом та з горілкою, узяли стужку з калачами да й повели Кирила Тура до обіду.
Обідали добрі молодці на траві, під дубами, усякий курінь особе, із своїм курінним отаманом. Діди обідали в гетьманському курені; тілько батько Пугач прийшов на трапезу до Кирила Тура, і то вже була велика честь усьому куреневі. Кирило Тур уступив йому своє отаманське місто, а сам сів коло нього. Два кобзарі, сидячи навпроти їх, іграли усяких лицарських пісень і виспівували про Нечая, про Морозенка, про Перебийноса, що здобули на всьому світі несказанної слави; виспівували і про Берестецький рік, як козаки бідовали да, бідуючи, серце собі гартовали, - і про степи, і про Чорне море, і про неволю і каторгу турецьку, і про здобич да славу козацьку, щоб козацька душа росла угору [...]
Петро мій після обід хотів іти додому, так Кирило Тур придержав його да й каже:
- Постривай, брате, і я поїду. Після такої бані не довго покріпишся. Перед товариством сором кволитись, а дома заляжу до завтрього.
От, погаявшись іще трохи, звелів Кирило Тур осідлати двоє коней, да й поїхав з коша, шепнувши щось побратимові. Дорогою Кирило Тур точив усякі баляндраси [...]
Приїжджають до хати, а назустріч їм вибігають мати і сестра Кирилова. Як же то зраділи сердешнії, то й розказати не можна! Одна бере за поводи коня, друга тягне запорожця з сідла, а він тілько всміхається.
- Бачте, - каже, - я вам казав, що нічого журитись! Та вже, мабуть, вас так Бог создав, щоб усе киснути.
Хочуть його обняти, а він руками їх одпихає:
- Ні вже, - каже, - сього не буде. І так братчики трохи не прогнали з куреня, що провонявсь, кажуть, бабою.
А Петру шепче:
- Тепер мені так до обнімання, як грішнику до гарячої сковороди.

XIII

Тим часом Шрам паволоцький, занедбавши свою старість, поспішав, мов простий гонець, до Батурина. Сонце ще не вирізалось із-за левад, як переїхав він Ніжень; іще тілько деколи просвічувало крізь берези [.