Тарас Шевченко "У Бога за дверима лежала сокира"

У Бога за дверми лежала сокира.

(А Бог тойді з Петром ходив

По світу та дива творив.)

               А кайзак на хирю

               Та на тяжке лихо

               Любенько та тихо

               І вкрав ту сокиру.

               Та й потяг по дрова

               В зелену діброву,             

               Древину вибравши та й цюк!

Як вирветься сокира з рук —

Пішла по лісу косовиця.

Аж страх, аж жаль було дивиться.

Дуби і всякі дерева

Великолітні, мов трава

В покоси стелеться, а з яру

Встає пожар, і диму хмара

Святеє сонце покрива,

І стала тьма, і од Уралу

Та до Тингиза, до Аралу

Кипіла в озерах вода,

Палають села, города,

Ридають люди, виють звірі

І за Тоболом у Сибірі

В снігах ховаються. Сім літ

Сокира Божа ліс стинала

І пожарище не вгасало.

І мер[к] за димом Божий світ.

............................

На восьме літо у неділю,

Неначе ляля в льолі білій,

Святеє сонечко зійшло.

Пустиня циганом чорніла,

Де город був або село —

І головня уже не тліла,

І попіл вітром рознесло,

Билини навіть не осталось.

Тілько одним-одно хиталось

Зелене дерево в степу.

Червоніє по пустині

Червона глина та печина,

Бур'ян колючий та будяк,

Та інде тирса з осокою

В яру чорніє під горою,

Та дикий інколи кайзак

Тихенько виїде на гору

На тім захилім верблюді.

Непевне діється тойді.

Мов степ до Бога заговорить.

Верблюд заплаче, і кайзак

Понурить голову і гляне

На степ і на Карабутак,

Сингичагач кайзак вспом'яне,

Тихенько спуститься з гори

І згине в глиняній пустині...             

               Одним-єдине при долині

               В степу край дороги

               Стоїть дерево високе,

               Покинуте Богом.

               Покинуте сокирою,

               Огнем непалиме,

               Шепочеться з долиною

               О давній годині.

               І кайзаки не минають

               Дерева святого.

               На долину заїзжають,

               Дивуються з його

               І моляться, і жертвами

               Дерево благають,

               Щоб парости розпустило

               У їх біднім краї.