Тарас Шевченко "В казематі"

Згадайте, братія моя...

Бодай те лихо не верталось,

Як ви гарнесенько і я      

Із-за решотки визирали.

І, певне, думали, коли      

На раду тиху, на розмову,

Коли ми зійдемося знову

На сій зубоженій землі?  

Ніколи, братія, ніколи      

З Дніпра укупі не п'ємо!

Розійдемось, рознесемо

В степи, в ліси свою недолю,

Повіруєм ще трохи в волю,

А потім жити почнемо      

               Меж людьми, як люде.

               А поки те буде,

               Любітеся, брати мої,

               Украйну любіте

               І за неї, безталанну,

               Господа моліте.

               І його забудьте, други,

               І не проклинайте.

               І мене в неволі лютій

               Інколи згадайте.

І

Ой одна я, одна,
Як билиночка в полі,
Та не дав мені Бог
Ані щастя, ні долі.
Тілько дав мені Бог
Красу — карії очі,
Та й ті виплакала
В самотині дівочій.
Ані братика я,
Ні сестрички не знала,
Меж чужими зросла,
І зросла — не кохалась!
Де ж дружина моя,
Де ви, добрії люде?
Їх нема, я сама.
А дружини й не буде!

[17 квітня - 19 травня 1847, С.-Петербург]

II

За байраком байрак,

А там степ та могила.

Із могили козак

Встає сивий, похилий.

Встає сам уночі,

Іде в степ, а йдучи

Співа, сумно співає:

— Наносили землі

Та й додому пішли,

І ніхто не згадає.

Нас тут триста як скло!

Товариства лягло!

І земля не приймає.

Як запродав гетьман      

У ярмо християн,

Нас послав поганяти.

По своїй по землі

Свою кров розлили

І зарізали брата.

Крові брата впились

І отут полягли

У могилі заклятій. —

Та й замовк, зажуривсь

І на спис похиливсь.

Став на самій могилі,

На Дніпро позирав,

Тяжко плакав, ридав,

Сині хвилі голосили.

З-за Дніпра із села

Руна гаєм гула,

Треті півні співали.

Провалився козак,

Стрепенувся байрак,

А могила застогнала.

[17 квітня - 19 травня 1847  С.-Петербург]

III

    Мені однаково, чи буду

    Я жить в Україні, чи ні.

    Чи хто згадає, чи забуде

    Мене в снігу на чужині —

    Однаковісінько мені.

    В неволі виріс між чужими

    І, неоплаканий своїми,

    В неволі, плачучи, умру.

    І все з собою заберу,

    Малого сліду не покину

    На нашій славній Україні,

    На нашій — не своїй землі.

    І не пом'яне батько з сином,

    Не скаже синові: — Молись,

    Молися, сину, за Вкраїну

    Його замучили колись. —

    Мені однаково, чи буде

    Той син молитися, чи ні...

    Та неоднаково мені,

    Як Україну злії люде

    Присплять, лукаві, і в огні

    Її, окраденую, збудять...

    Ох, не однаково мені.

    [17 квітня — 19 травня 1847 С.-Петербург]

IV

«Не кидай матері!»,— казали,

А ти покинула, втекла,     

Шукала мати — не найшла,

Та вже й шукати перестала,

Умерла, плачучи. Давно

Не чуть нікого, де ти гралась,

Собака десь помандрувала,

І в хаті вибито вікно.

В садочку темному ягнята             

Удень пасуться. А вночі

Віщують сови та сичі

І не дають сосідям спати.

І твій барвіночок хрещатий

Заріс богилою, ждучи

Тебе не квітчану. І в гаї

Ставочок чистий висихає,

Де ти купалася колись.

І гай сумує, похиливсь.

У гаї пташка не співає —

Й її з собою занесла,

В яру криниця завалилась,

Верба усохла, похилилась,

І стежечка, де ти ходила,

Колючим терном поросла.

Куда полинула, де ділась?

До кого ти перелетіла?

В чужій землі, в чужій сем'ї

Кого ти радуєш? До кого,

До кого руки приросли?

Віщує серце, що в палатах            

Ти розкошуєш, і не жаль

Тобі покинутої хати...

Благаю Бога, щоб печаль

Тебе довіку не збудила,

Щоб у палатах не найшла...

Щоб Бога ти не осудила

І матері не прокляла.

[17 квітня - 19 травня 1847 С.-Петербург]

V

— Чого ти ходиш на могилу? —

Насилу мати говорила. —

Чого ти плачеш, ідучи,

Чому не спиш ти уночі,

Моя голубко сизокрила? —

— Так, мамо, так. — І знов ходила,

А мати плакала, ждучи.

Не сон-трава на могилі

Вночі процвітає.

То дівчина заручена

Калину сажає,

І сльозами поливає,

І Господа просить,

Щоб послав він дощі вночі            

І дрібнії роси.      

Щоб калина прийнялася,

Розпустила віти.

— Може, пташкою прилине

Милий з того світа.

Зов'ю йому кубелечко,

І сама прилину,

І будемо щебетати

З милим на калині.

Будем плакать, щебетати,             

Тихо розмовляти,             

Будем вкупочці уранці

На той світ літати.

І калина прийнялася,

Віти розпустила.

І три літа на могилу

Дівчина ходила.

На четверте... Не сон-трава

Вночі процвітає,

То дівчина з калиною

Плаче, розмовляє:

— Широкая, високая

Калино моя,

Не водою до схід-сонця

Поливаная.

Широкії ріки-сльози

Тебе полили,

Їх славою лукавою

Люде понесли.

Зневажають подруженьки

Подругу свою,

Зневажають червоную

Калину мою.

Повий мою головоньку,

Росою умий.

І вітами широкими

               Од сонця закрий.

               Вранці найдуть мене люде,

               Мене осміють,

               Широкії твої віти

               Діти обірвуть. —

               Вранці-рано на калині

               Пташка щебетала,

               Під калиною дівчина

               Спала, не вставала.

               Утомилось молодеє,

               Навіки спочило...

Вставало сонце з-за могили,

Раділи люде, встаючи.

А мати й спати не лягала,

Дочку вечерять дожидала             

І тяжко плакала, ждучи.

 [17 квітня - 19 травня 1847 С.-Петербург]

VI

Ой три шляхи широкії

Докупи зійшлися.

На чужину з України

Брати розійшлися.

Покинули стару матір.     

Той жінку покинув,

А той сестру. А найменший —

Молоду дівчину.

Посадила стара мати

Три ясени в полі.

А невістка посадила

Високу тополю.

Три явори посадила

Сестра при долині...

А дівчина заручена —

Червону калину.

Не прийнялись три ясени,

Тополя всихала,

Повсихали три явори,

Калина зов'яла.

Не вертаються три брати.

Плаче стара мати,

Плаче жінка з діточками

В нетопленій хаті.

Сестра плаче, йде шукати

Братів на чужину...

А дівчину заручену

Кладуть в домовину.

Не вертаються три брати,             

По світу блукають,

А три шляхи широкії

Терном заростають.

[17 квітня - 19 травня 1847 С.-Петербург]

VII

Н. КОСТОМАРОВУ

Веселе сонечко ховалось             

В веселих хмарах весняних.

Гостей закованих своїх

Сердешним чаєм напували

І часових переміняли,

Синємундирих часових.

І до дверей, на ключ замкнутих,

І до решотки на вікні

Привик я трохи, і мені

Не жаль було давно одбутих,

Давно похованих, забутих,

Моїх кровавих тяжких сльоз.

А їх чимало розлилось

На марне поле. Хоч би рута,

А то нічого не зійшло!

І я згадав своє село.

Кого я там коли покинув?

І батько й мати в домовині...

І жалем серце запеклось,

Що нікому мене згадати!

Дивлюсь — твоя, мій брате, мати

Чорніше чорної землі,      

Іде, з хреста неначе знята...

Молюся! Господи, молюсь!

Хвалить тебе не перестану!

Що я ні з ким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани!

1847 мая 19  [С.-Петербург]

VIII

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть.

Плугатарі з плугами йдуть,             

Співають, ідучи, дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сем'я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх,

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.

 [19-30 травня 1847 С.-Петербург]

ІХ

Рано-вранці новобранці

Виходили за село,

А за ними, молодими,

І дівча одно пішло.

Подибала стара мати      

Доню в полі доганяти...

І догнала, привела;

Нарікала, говорила.

Поки в землю положила,

А сама в старці пішла.

Минули літа, а село

Не перемінилось.

Тілько пустка на край села

Набік похилилась.

Коло пустки на милиці

Москаль шкандибає.

На садочок позирає,

В пустку заглядає.

Марне, брате, не вигляне

Чорнобрива з хати.

Не покличе стара мати

Вечеряти в хату.

А колись... Давно колись-то!

Рушники вже ткались,

І хустина мережалась,

Шовком вишивалась.

Думав жити, любитися,

Та Бога хвалити!

А довелось... Ні до кого

В світі прихилитись.

Сидить собі коло пустки,

Надворі смеркає.

А в вікно, неначе баба,

Сова виглядає.

[19-30 травня 1847 С.-Петербург]

Х

В неволі тяжко, хоча й волі,

Сказать по правді, не було.

Та все-таки якось жилось.             

Хоть на чужому, та на полі...

Тепер же злої тії долі,

Як Бога, ждати довелось.

І жду її, і виглядаю,

Дурний свій розум проклинаю,

Що дався дурням одурить,

В калюжі волю утопить.

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають,

Що не в Украйні буду жить,

Людей і Господа любить.

[19 - 30 травня 1847, С.-Петербург]

XI

КОСАР

               Понад полем іде,              

               Не покоси кладе,              

Не покоси кладе — гори.

Стогне земля, стогне море,

               Стогне та гуде!

               Косаря уночі

               Зострічають сичі.

Тне косар, не спочиває

Й ні на кого не вважає,

               Хоч і не проси.

               Не благай, не проси,

               Не клепає коси.

Чи то пригород, чи город,

Мов бритвою, старий голить.

               Усе, що даси.

               Мужика, й шинкаря,

               Й сироту-кобзаря.

Приспівує старий, косить,

Кладе горами покоси,      

              Не мина й царя.

               І мене не мине,

               На чужині зотне,

За решоткою задавить,

Хреста ніхто не поставить.

               І не пом'яне.

[Між 19 - 30 травня 1847 С.-Петербург]