Тарас Шевченко "Іржавець"

               Наробили колись шведи

               Великої слави,

               Утікали з Мазепою

               В Бендери з Полтави.     

               А за ними й Гордієнко...

               Нарадила мати,

               Як пшениченьку пожати,

               Полтаву достати.              

               Ой пожали б, якби були

               Одностайне стали

               Та з фастовським полковником

               Гетьмана єднали.

               Не строміли б списи в стрісі

               У Петра у свата.

               Не втікали б із Хортиці

               Славні небожата,

               Не спиняв би їх прилуцький

               Полковник поганий...

               Не плакала б Матер Божа

               В Криму за Украйну.

Як мандрували день і ніч,              

Як покидали запорожці

Великий Луг і матір Січ,

Взяли з собою Матер Божу,

А більш нічого не взяли,

І в Крим до хана понесли

На нове горе-Запорожжя.

               Заступила чорна хмара

               Та білую хмару.

               Опанував запорожцем

               Поганий татарин.

               Хоч позволив хан на пісках

               Новим кошем стати,

               Та заказав запорожцям

               Церкву будувати.

               У наметі поставили

               Образ Пресвятої

               І крадькома молилися...

Боже мій з тобою!

Мій краю прекрасний, розкошний, багатий!              

Хто тебе не мучив? Якби розказать

Про якого-небудь одного магната              

Історію-правду, то перелякать     

Саме б пекло можна. А Данта старого      

Полупанком нашим можна здивувать.

І все то те лихо, все, кажуть, од Бога!

Чи вже ж йому любо людей мордувать?    

А надто сердешну мою Україну.

Що вона зробила? За що вона гине?

За що її діти в кайданах мовчать?

               Розказали кобзарі нам

               Про войни і чвари,

               Про тяжкеє лихоліття...

               Про лютії кари,

Що ляхи нам завдавали —

Про все розказали.

Що ж діялось по шведчині!

То й вони злякались!       

Оніміли з переляку

Сліпі небораки.

Отак її воєводи,

Петрові собаки,

Рвали, гризли... І здалека

Запорожці чули,

Як дзвонили у Глухові,

З гармати ревнули.

Як погнали на болото

Город будовати.

Як плакала за дітками

Старенькая мати.

Як діточки на Орелі

Лінію копали

І як у тій Фінляндії

В снігу пропадали.

Чули, чули запорожці

З далекого Криму,

Що конає Гетьманщина,

Неповинно гине.

Чули, чули небожата,

Чули, та мовчали.

Бо й їм добре на чужині

Мурзи завдавали.

Мордувались сіромахи,

Плакали, і з ними

Заплакала Матер Божа

Сльозами святими.

Заплакала милосерда,

Неначе за сином.

І Бог зглянувсь на ті сльози,

Пречистії сльози!

Побив Петра, побив ката

На наглій дорозі.

Вернулися запорожці,

Принесли з собою

В Гетьманщину той чудовний

Образ Пресвятої.

Поставили в Іржавиці

В мурованім храмі.

Отам вона й досі плаче

Та за козаками.