Тодось Осьмачка "Незміність"

Прозорого серпня висока погода

сьогодні пустила над світом плисти

тонесенькі хмарки, відбивши їх в водах

баварських озер, мов латаття листи.

Налиті живицею сосни рожеві

малої гіллячки не рушать ніде,

бо тиша у лоно щасливому дневі

від Альпів далеких незримо іде,

І кожного дерева стовбур порою

дзвенить, мов струна, що зачула смичок,

коли відривається тільки вагою

і падає вниз крізь гілячки сучок.

І жодного птаха з прив'ялого зілля

не чути чогось в нерухомім бору,

і навіть на луках тримає неділя

урочисту тишу, як гори, стару.

І тільки з-за лісу, із палої брості114

кричать у браверів115 уперто півні,

які віщували і щастя, і гості

в далекій черкаській моїй стороні.

А що ж вони значать тепер в блуканині?

Вже певно не те, що співанням раніш,

коли і кімнати не маю я нині

без свідків чужих прочитати хоч вірш...

Не те тут говорить і сміх для привіту,

й душа у молитві вже певно не та,

і тільки на тлі безконечного світу

та сама й незмінна моя самота!